Він відкриває завісу. Зала переповнена. У його руках – майже півторакілограмова лялька, що кліпає / не кліпає, пищить / не пищить, цілує / не цілує. У залі багато ляльок різного розміру, з різним кольором волосся. Також є кілька лялькунів, навіть лялькарів, упереміш з людьми.

Він садовить ляльку на почесне місце. Вона рухається / не рухається. Вся зала встає, співаючи урочистий панегірик ляльці. Потім провідний лялькар виходить на трибуну. Його доповідь називається «Вплив драматургії папуасів ХVІІ століття на погляди Ляльки стосовно деяких аспектів орнітології». Лялька сміється / плаче. Доповідь триває близько трьох годин, час від часу перериваючись бурхливими оплесками, що переходять в овації. Провідний лялькар просить не створювати культу особи, мовляв, головне – погляди Ляльки на деякі аспекти орнітології і різноманітні впливи на ці погляди, які, щоб дослідити їх більш-менш адекватно, потребують наукового героїзму і – чого там приховувати? – наукового подвигу.

Зала скромно киває / не киває головами / оцупками. Із зали лунають розпачливі репліки: ми, типу, розуміємо весь спектр наукової і людської скромності провідного лялькаря, але ж не можна бути настільки скромним! Лялькар заслужив безперервне славослів’я їхнього центрального панегіричного хору імені Сильвестра Мотузки! Лялькар не може віддавати власне наукове життя у жертву своїй школярській скромності, яка переходить всілякі межі! Наукова еліта краю не допустить цього! Його життя належить не лише йому, але і фатерлянду! Лялькар заслужив на добре слово від своїх співвітчизників, яких рятує від інтелектуального та морального занепаду! Що би вони всі значили без нього?! Хіба вони були би допущені до Золотої Зали безперервного щастя, якщо би не його оранка національної ниви, котра дає такі щедрі хліборобські плоди, як-от вище заслухана ґеніальна доповідь?! (Оплески наростають, поволі переходячи у півгодинну овацію).

Він переховується за кулісами. Там теж є кілька його співвітчизників, себто працівників сцени. Вона не прийшла, прикинувшись важкохворою. Він розуміє її. Надчутливим приладом, вмонтованим у четвертий справа ґудзик, він вловлює цілу низку думок працівників сцени, а, якщо пощастить, то й окрайці думок із зали, що вплітаються в атмосферу паралельно з ентузіастами ще більшого возвеличення Лялькаря Мазелендовича.

...Коли вже закінчиться ця (далі – потік нецензурщини) доповідь?.. Ось прийду додому, закрию вікна і займатимуся відворотом, втоптуючи у морську гладінь унітазу осточортілий портрет лялькаря... навколо всі, певно, збожеволіли... лише я не втратив частку глузду, алещояможузробити?.. аможетактреба, бо ми всі не знаємо, як жити без Лялькаря? Він – наш Бог, і Батько, і Заступник, він знає, що і скільки говорити...

Лялькар Мазелендович потріпує чи то вусиками, чи то пенсне, чи то окладистою бородою, як у найважливішого кубинського комуніста. Йому важко – бо він Батько – і повинен думати про всіх. Приймати рішення за всіх. Бути відповідальним за всіх. Любити всіх.

Він закриває завісу. Ентузіазм рабів на межі істерії. Півторакілограмова лялька у його руках теж захопилася центральною доповіддю, бо вже зовсім не кліпає, взагалі не пищить і нікого не цілує.

Степан Процюк

 

Читайте також:

Що таке крайнощі?
Поміж кротами і орденами
Моя віра
Шепіт єзуїтської німфи
Два етюди про гординю

 

Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/8010