1

Напевне, не помилюся, якщо скажу, що майже всі письменники люблять гроші – у будь-яких валютних інкарнаціях та інших щасливих перевтіленнях.

Різні причини спонукають літераторів до ніжного, іноді навіть святобливого ставлення до грошей. Найперша – матеріальна скрута, часом злиденність. Винниченко, наприклад, не маючи жодних коштів на прожиття, надсилав з-за кордону розпачливі листи до книговидавця і мецената Євгена Чикаленка, прихаючи про аванс, а вже потім писав оповідання чи роман. Достоєвський написав роман «Гравець» менше, ніж за... місяць, не тому, що цього надто хотів, – він був поставлений своїм грошодавцем у такі умови. Можливо, і через те, що надто любив рулетку. Я вже не згадую про славно(сумно?)звісні борги і витрати Бальзака, про інші фрагменти історії грошолюбства чи грошефобій, так би мовити, у заморських землях.

Зрештою, гонорари і спадкова заможність – зовсім різні речі. Наприклад, батько шістьох дітей Петро Косач був одним із найзаможніших людей Волинської губернії. Якби не його статки, наша література не мала би ... Лесі Українки. Судіть самі: чи могла би письменниця лікуватися на найліпших курортах світу за гроші із своїх гонорарів? А там вона постійно писала, зокрема драми. Отже якби не статки її батька, то... Хоча хвороба, деструктивну дію якої на організм можна було хіба що відтермінувати, затьмарила майже всі її земні радощі.

Загалом питання «гонорари українських класиків» дуже специфічне. Син поміщика Михайло Старицький віддавав свої статки (не всі) на театр - але така офіра не заважала йому пізніше отримувати з газет пристойну грошову сатисфакцію за свої читабельні російськомовні романи. Але навряд чи існувала би леґендарна трупа корифеїв, якби не її вищезгадуваний меценат.

Борис Грінченко ставився до Старицького неприязно, навіть подавав позов до суду. Але коли йшлося про офіру задля української справи, то вони (ці народники? альтруїсти? небідні напівграфомани? – з точки зору деяких літературознавців) були на диво подібними. Уявляєте?! – вони не вимагали гонорару за повісті чи патріотизм, а віддавали власні заощадження. Але щоб віддати, треба мати. Іноді пожертва на церкву вбогої бабусі важить на метафізичних терезах більше, аніж тисячні банкноти крутеликів, адже часто філантропія чи меценатство є лише витонченішим варіантом прагнення влади або почестей.

Шевченко і Сковорода, Нечуй-Левицький і Свидницький не залишили після себе ніякого майна. Зрештою, цей список літературних антикрезів незмірно довший. Національна класика у свідомості пересічного споживача чомусь завжди асоціюється з бідністю, кріпацтвом, тюрмами… Хоч були і найдорожчі (хоч вимушені) курорти, і власні маєтки. Стереотипів не існує, навіть стосовно нашої класики.

2

Щодо соціалістичного реалізму як наповнювача письменницького гаманця, то… Жоден український-радянський класик не влаштовував бенкети як, допустимо, Горький… Не орав – від переситу – землю, як Лев Толстой. Можливо, це міг би робити Олександр Корнійчук, але інша біда: для господаря бенкетів він був надто похмурий і зарозумілий, а для орання землі… Ви засміялися, чи не так?

Кажуть, що у Тичини постійно просили грошей його численні родичі, яких у подібних випадках чомусь (?) більшає. Подейкують, що Рильськийлюбив давати молодим авторам на пляшку… Що колишній футурист Ніко Бажан на своїй дачі збирав взимку оранжерейні полуниці… Що…

Розмовляючи з письменниками старшого покоління, я наслухався і про казкові компартійні гонорари, і про мазохізм, компартійні килими, сором і ганьбу. Що ж, кожне покоління має власних чортиків. Наприклад, на початку 90-их почало писати доволі багато небезталанних людей, але зараз – після так званого «природного відбору», за Дарвіном, – літературних «хроніків» із тих далеких дев’ядесятницьких світанків, які і далі пишуть, залишилося декілька. Одна з найповажніших причин зникання тих талантів – гроші, тобто їх відсутність, перспектива тотальної бідності, якій кінця і краю не було би видно. Чого ж залишилося тих кілька динозаврів? Це питання швидше риторичне.

На жаль, мені довелося спізнати і бідність, і крайнє безгрошів’я. Це було і тоді, коли я вже мав причетність до літератури. Пам’ятаю, як у листопаді 1997-ого року потрапив у аварію, дивом залишившись живим. Дружина була вагітна. Ми винаймали квартиру. Я більше двох місяців практично не рухався, вже не кажучи про потребу всіляких ліків та уколів. Тоді я знову став свідком параду людської ницості... І шляхетності, зокрема тих людей, які – о Боже! – не були мені нічим зобов’язані. Я їх всіх запам’ятав поіменно і назавше. Бо якби не вони... Кілька днів після згаданої автопригоди у нашій винайнятій квартирі (її господарі виявилися людьми підлими і безсердечними) були хіба що хліб і вода з крану. Я тоді понуро жартував, згадуючи улюблене прислів’я свого діда Михайла: «Хліб і вода – не буде голода». Потім грошовий божок трохи змилостивився до мене…

P.S. Не так давно культовий французький письменник Мішель Уельбек отримав приблизно 1,3 мільйона євро гонорару за видання нового роману «Можливість острова». – Приблизно у той час помер український поет Валерій Ілля. Не хочу деталізувати, але його друзі складали гроші, щоб провести цього обдарованого поета в останню путь. Я не питаю, хто «успішніший»: Ілля чи Уельбек?

Знаю, хто з них є європейською літературною зіркою, принаймні, на якийсь час. Мені подобаються романи Уельбека більше від віршів Іллі. Але я, поклавши руку на серце, не можу однозначно стверджувати, хто з цих літераторів більш обдарований. Немає таких метафізичних терезів…

Степан Процюк

Читайте також:

Диктатура
Що таке крайнощі? 
Поміж кротами і орденами 
Моя віра 
Шепіт єзуїтської німфи 
Два етюди про гординю


Від редакції:

Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/57153