Таке зі мною сталося вперше в житті!

Утім, Великдень цього року був доволі пізній, 1 травня, – та все-таки…

Святити паску ми традиційно їздимо на всенощну в Михайлівський золотоверхий. А зранку розговіємося – і чого сидіти вдома? Тим паче, що на Великдень зазвичай погода чудова!

Ось і цього разу ми з дружиною й дітьми зібрали в кошик свяченого і пішли до лісу. Молоденькі соснові пагони викинули перші смолисті шишечки, у верхів’ях старих сосон заливалися зяблики, на узліссях смачно зеленів соковитий щавлик, а конвалії вже набубнявіли й ось-ось готові були бризнути цвітом…

Але найдивніше було не це. Цього, зрештою, ми очікували і саме за цим до лісу і йшли.

Найдивніше було те, що в молоденькому сосняку з молоденької травички то там, то сям визирали… світло-коричневі шапочки маслюків! І їх було так багато, що невдовзі ми вже мусили діставати з кошика їжу – і доволі швидко заповнили його першими цьогорічними грибами.

Для нас першими – але перед цим були ще пІдсадки, як їх називають у Прикарпатті, звідки я родом, або ряднівки – зрештою, в кожній місцині гриб має власну назву. А ще сморжі – мій друг, поет Сергій Пантюк, так само затятий грибник, їх полюбляє, але я їх не беру.

Бо в грибників є одне залізне правило: збирай лише ті гриби, які ти знаєш з дитинства, з якими зріднився і яких не просто розрізняєш чи ідентифікуєш, а по-справжньому відчуваєш, як живих істот. Ті, на які тобі досить одного погляду – і бачиш усі його вади й принади, розумієш його примхи й характер на самій інтуїції, за дрібнюсінькими прикметами, які хтось інший просто не завважить, та й ти сам їх навряд чи сформулюєш…

Ось, скажімо, груздь. Він буває двох видів – білий і чорний. Білі грузді у моїх рідних краях називають білЯми – і їх залюбки квасять (із молодою картоплею з кропом це велика смакота) і навіть смажку готують, заправлену салом і молодою цибулею – ця страва, щоправда, трохи гіркувата від білого груздевого «молочка», але теж смачна. Однак чорний груздь у Карпатах не росте – з ним я познайомився, вже замешкавши в Березані. Тут його готують так само, і він так само смачний – але я його все одно не беру, бо він «не мій» гриб. Я його знаю, але не відчуваю!

А в тому, що гриб – жива істота, я переконався давно, і не втомлююся в цьому переконуватися знову і знову. Ось, скажімо дві історії – для нас, грибників, цілком звичні, а взагалі напрочуд показові. Вийшов я одного разу по гриби – вже тут, у Березані. Ходжу собі по лісу, збираю… Аж тут зустрічаю дядька – місцевого, також грибника з дитинства. І бачу, що дядька, як то кажуть, «заїло»: чого це в мене, прийшлого, грибів у кошику більше, ніж у нього. І він так і норовить наперед мене вийти, швидше по тих місцях понишпорити під берізками, де молоденькі козарі (підберезовики) водяться. Ну, я нічого – не звертаю уваги. Іду собі, роздивляюся, збираю. І бачу, що дядько все дужче нервує, бо він нічого не знаходить – а я за ним іду, і гриби самі до мене виходять, просто на стежку, а від нього ховаються… Це тому, що гриб відчуває людину: якщо в неї помисли недобрі, він до неї нізащо не піде! Ну, хіба невдало сховається й попадеться – то вже сам винен. Але з власної волі – ані-ні!

А в іншій історії уже мене гриб провчив. Ми з маленькою дочкою збирали – і я з неї кілька разів по-дружньому посміявся, коли вона гриба проминула. І ось я проходжу попри один цікавенький кущ і нічого там не бачу – а дочка йде за мною – і раптом:

– Тату, а що це таке?!

Повертаюся – а то чималий боровик просто на тому місці, де я щойно пройшов, з-під листя визирає. І підморгує мені: знай, мовляв, як перед дитиною хизуватися! Відомстив за малу…
Авжеж – до лісу треба йти з чистими помислами, з радістю й натхненням – тоді гриби тебе й любитимуть, і твоя корзина не буде порожньою. Незалежно від того, скільки грибників перед тобою той ліс обнишпорило. Залізне правило номер два: твоїх грибів ніхто не забере!

А все тому, що гриб – не просто жива істота, а шляхетна. Якщо він вирішить, що ти достойний такої великої честі, щоб він опинився у твоєму кошику, – ти неодмінно мусиш йому уклонитися, перш ніж забрати!

…Минуле літо було страшенно засушливе, позаминуле теж не було сприятливе для грибів. А зараз, крім ранніх маслюків, які вже відходять, я встиг збирати і підберезовики, і підосичники, і сироїжки, і навіть перші боровики. Однак, ідучи по них до лісу, конче треба пам’ятати ще одне, найважливіше правило: у природі не буває нічого зайвого! Мухомор, бліда поганка чи будь-який інший отруйний або неїстівний гриб виросли не просто так – вони теж комусь потрібні і для когось важливі. Ти прийшов по боровики чи маслюки – ото їх і збирай, а того, що тобі не треба, не нищ!

Будеш про це пам’ятати – то й гриби тебе оцінять.


Іван Андрусяк

Читайте також:

«Страшний компромат» на Івана Андрусяка
Камінь
«Сонячні заряди»
Вічний терпець
…Коли сніги були вищі від мене


themesthemes/48273