Цим парафразом ніцшеанської фрази про «людське, занадто людське» я лише хочу підкреслити певну андрогінність дружби. Її потребують як чоловіки, так і жінки(боюся, що є лише стереотипом заяложене твердження про неможливість жіночої дружби). Неписьменники і письменники. Просто сьогодні мова про письменників, цю каверзну і специфічну меншину, що, можливо,  через років десь п’ятдесят повністю або майже зникне...

Мені також дещо  відомо про  двоїсту природу письменницької дружби, про її підступні чорториї і приголомшливі переваги. Але нехай, це ще занадто болюче... Принаймні, зараз  я вважаю своїм близьким другом дружину мого приятеля. Коли у мене були певні особисті проблеми, я кожен день телефонував її на мобільний, адже мій друг у спідниці живе у Києві. Статеві інтереси кожного з нас спрямовані на інших осіб. У наших стосунках  нема  чоловічої жорсткості чи жіночої казуїстичності – різна стать дає нам багато переваг. Щось більше розумію я, щось – вона. Можливо, я на порозі ідеального варіанту дружби, рецептом якого спішу поділитися з вами? Поживемо - побачимо.

Одразу чомусь згадався Еміль Золя, слава і товщина гаманця якого почали рости у зв’язку із розбуханням його літературної популярності. У нього колись був друг-художник, Поль Сезанн, але хіба зараз до цього невдахи новому метру і господарю світського салону, за «якістю» відвідувачів якого надто пильнує дружина, колишня квітникарка?.. Сезанн подарував Емілю свою улюблену картину, але вона валялася на горищі( якби ж то прозірливий метр міг передбачити успіх живопису цього похмурого і вайлуватого Поля?..). Потім Еміль зробив колишнього друга, з яким навіть разом вчилися, прототипом героя нового роману - невдахи-художника... Їхні шляхи розійшлися, бо прижиттєва слава Золя, що трагічно загинув,  з’їла цю зворушливу юнацьку дружбу... І я не знаю, хто тут винен - і чи винен взагалі. Це, напевне, доля, милостивіша до Поля  посмертно, ніж прижиттєво,  на відміну від його колишнього друга Еміля...

І ще про одну хрестоматійну дружбу, яку певна преса намагається подати у виключно лесбійському вимірі. Бо, бачите, в листах називали одне одного «хтось біленький» і «хтось чорненький». Бо за обдарованістю більш ніхто із жінок-сучасниць не міг до них дорівнятись. Бо бачилися лише кілька разів у житті( але факти не цікавлять «полуничкістів»). І ця жіноча нерозтрачена ніжність - ще далеко не фантоми острова Лесбос. Адже ми чомусь не називаємо сапфіянками старшокласниць, які разом танцюють, обнімаються чи водяться за руку. Зрештою, Леся Українка і Ольга Кобилянська були надто Жінками, щоб займатися викривленням кохання...

Дружба завжди платонічна. Це була жіноча дружба, не затьмарена ні побутом, ні розчаруваннями. Їхні листи є найліпшим свідченням цього. Тут нічого не замовчується, але, напевне, і не доходить до межі, де, як писав Яцків, «душі кланяються». У такому сенсі дві письменниці залишалися все життя самотніми.

Згадую про дружбу, чи радше приятелювання,  Стефаника із ще двома покутянами із «трійці» – Черемшиною та Мартовичем. У першого Стефаник не лише часто зичив грошей, а й  часто спілкувався з адвокатом Семенюком / письменником Черемшиною, якому належить, по-моєму, найблискучіша і найлаконічніша характеристика стефаниківської прози, де всі герої «або безнадійно самотні, або безнадійно п’яні, або безнадійно хворі, або безнадійно нещасливі». Щодо аґресивного сміхованця Мартовича, то, здається, рідко знайдеш в історії чоловічих письменницьких приятелювань подібний випадок – шляхетний Стефаник називає посередню творчість Леся «смаком ґенія». Можливо, через гостре відчуття самотності, щоб його більше любили( реакції підсвідомості, пані та панове, які від нас незалежні), захоплення від здатності Леся до гумору і сатири, якими  через природу свого драматичного таланту Стефаник був обділеним...

 Але це ще були роки, коли руйнуванню письменницької дружби могли посприяти лише суб’єктивні, внутрішні чинники, себто самі друзі. Потім почалися ягідки.

Лише один приклад. Микола Бажан та Юрій Яновський були друзями. 1946 -ий рік. Моторошна війна із її щохвилинною демонстрацією крихкості людського тіла і життя нічого не навчила ортодоксальних кремлівських параноїків. Знову чистки, підозри, вороги народу і партії. Один із таких потужних чергових процесів відбувався у Києві, в спілці письменників. Треба було знову шукати фантом українського буржуазного, себто того, що націоналізм, хто із молодших не знає... Одним із чергових об’єктів тотального партійного жертовника став Яновський і його новий роман «Жива вода». Роман слід було засудити. Розтрощити. Ідейно знищити як такий, що заважає радянським людям на великому комуністичному шляху. Зробити акт екзекуції доручили Миколі Бажану( і тому, що займав відповідну посаду, і тому, що друг, адже радянські жерці були гарними збоченцями-психологами). Знаєте, я читав стенограму тих виступів – і Бажан звинувачував найпафосніше і найболючіше...

Перед смертю( Яновський помер приблизно на тридцять років швидше) Бажана нерідко бачили на Байковому кладовищі, поблизу могили свого покійного друга. Кажуть, сановитий ідол укр.радянської літератури Микола Бажан плакав.

Мистецька дружба має свою специфіку із цими примхливими і віртуальними світами товаришів. Хоча є письменники, що, як чорт ладану, бояться літературних товариств, вважаючи їх нещирими, заздрісними і ще там якимось забичено-збоченими. Вони вважають, що у літературних мікросередовищах може існувати лише більш чи менш прихована конкуренція. А дружба там і не ночувала. Дружби письменникам слід шукати поза літературними корпораціями та групами за інтересами

 Певною мірою я згоден із цими максималістами. Справді, де ви бачили, щоб дружили, до прикладу, Толстой і Достоєвський чи Цветаєва і Ахматова? Але ж Цветаєва і Пастернак чи Рільке дружили? Може через те, що ті були чоловіками? Але ж так багато писалося про бісексуальність Марини Цветаєвої...

Своєрідною формою дружби можна навіть назвати стосунки Куліша і Шевченка. Принаймні, у надгробній промові Пантелеймон Куліш першим скаже про шевченківський ґеній, хоч за життя робив Тарасові багато звинувачень та роздратованих докорів. Може, так і повинно бути поміж справжніми друзями? Особливо, якщо це взаємно? Адже справжня літературна дружба повинна виключати будь-які лестощі чи розрахунок, будь-який етичний садомазохізм, вже не кажучи про найгірше – байдужість...

            Степан Процюк

 

             

Читайте також:

Що таке крайнощі?
Поміж кротами і орденами
Моя віра
Шепіт єзуїтської німфи
Два етюди про гординю

Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3718