…Не знаю, як про це написати – всі слова потрібні, всі слова безсилі… У народній пісні вдало передано пандемію кохання, пандемію, без якої нема життя і яку називають по-різному, десятками тисяч означень…

            …обмежимося деякими фрагментами письменницьких любовних історій, бо неможливо охопити неохопне…

…Може, розпочати із того, що Лукіянович, якому потрапили до рук листи Франка до Целіни Зигмунтовської, категорично відмовився їх друкувати? Потім дивним чином ці листи зникли. Вже у похилому віці Целіна цитувала шматок із Франкового листа, писаного у 1910-ому. Там йшлося і про те, що кохання не пропало, і про те, що його оздоровив би один її прихильний погляд… Може, одна із причин його трагедії останніх років життя ховається в тому, що далі не вистачило сил жити з жінкою, яку він не любив?..

…Може, згадати про Коцюбинського і Аплаксіну? Він ніяк не зважувався покинути ні сім’ю, перед якою мав обов’язки – передусім батьківські, – ані панну Олександру, яку любив. Трагізм роздвоєння поволі нищив його – та й усіх учасників цього бермудського трикутника. Коли він помер, Аплаксіна почала поволі, але неухильно втрачати зір, аж до повної сліпоти у чужій Москві у 30-их роках – ой ломи, ломи білі рученьки до єдиного пальця, вже не знайдеш ти, вже не знайдеш ти понад мене коханця, – як сказано у пісні-реквіємі «Козака несуть»…

…Ніна Петровська стріляла в російську літературну зірку їхнього «срібного» віку Андрєя Бєлого. На щастя для всіх, промахнулася. Це було в актовій залі політехнічного інституту в Москві у 1906-ому році. Стріляла, бо любила. І ненавиділа, бо він любив іншу. Пізніше, на еміґрації, самотня й постаріла, вона врешті-решт накладе на себе руки. Буде поволі деґрадувати Бєлий, стаючи недолугою тінню колишньої слави. Може, вони двоє лише розминулися, за вибриками якогось диявольського непорозуміння?..

…Метаморфози кохання – це самогубство молодого прозаїка початку 20-ого віку Олексія Плюща. Це і подвійне самогубство, тобто сіндзю, Стефана Цвайґа і його молодої дружини. Це пальці на шиї другого російського Єсєніна – Ніколая Рубцова. Пальці його чи то дружини, чи співжительки, а може, і Жінки. У будь-якому разі злий алкогольний божок змусив Ніколая забути розрізнення цих понять. І жертва горілчаного ідола, а за сумісництвом поет Рубцов знущався над своєю коханою (вона теж була поетесою, до речі, непоганою, але ввійшла в історію росліту як убивця великого віршотворця), проводячи чимраз жорстокіші експерименти садомазо. Знущався, доки у стані афекту вона його не задушила. Гадаю, це теж трагедійний вимір кохання…

… Але це і траґіфарсові освідчення 60-річного і «вічно закоханого» Петра Карманського двадцятилітній дівчині, що склали, уже віршовані, може, найкращу збірку колишнього «правдивого декадента». Це і любов Олександра Олеся до, певне, вдвічі молодшої словачки Марії Фабіянової. (Не знаю, чи був Олесь взірцевим сім’янином, але до виховання другого сина був непричетним. Або байдужим. У будь-якому разі його син, півсловак, півукраїнець, обіцяв вивчити мову свого батька підчас олесівського ювілею). Це і межові страждання Миколи Вороного після розлучення із Вірою Вербицькою, і його демонізація жінки й фаталізація жіночої вроди у любовній ліриці…

…Це і «коханнячка» Пантелеймона Куліша, себто платонічні любовні романи із панною Милорадович, Ганною Рентель чи Параскою Глібовою (пані Параска, кажуть, любила ексцентричного Куліша, що був наче антиподом її флеґматичного чоловіка-байкаря). Бо із Марком Вовчком навряд чи були можливі платонічні воркування поруч із соловейком у вишневому садочку. У будь-якому разі Пантелеймон Куліш, що сам покидав закоханих або майже закоханих у нього жінок, видумуючи якусь моралізаторську причину, скаржився у листі до свого друга, що сильно страждає після розриву із пані Вілінською, яка пішла від нього. Йому навіть приходили до голови суїцидні рефлексії. Тоді подейкували, що це Куліш, так би мовити, вивів у люди цю вкрай амбітну і невідому молоду росіянку, ще і псевдонім її придумав, ще і «Народні оповідання» допомагав писати… Принаймні пані Вілінська у пристойному віці ненавиділа псевдонім своєї молодості, яка стала для неї одночасно зоряним апофеозом…

…Нечуй-Левицький свій псевдонім любив завжди, зате остерігався кохання, навіть у його сімейному варіанті. Прожив парубком, який, враховуючи його спосіб життя, до маніакальності педантичний, можливо, і не звідав інтимної близькості… Світська схима? Страх? Намертво защикнуті всілякі неврози і комплекси імені царя Едіпа?…

…Були у літераторів ще інші кохані. Один із варіантів цього тисячоликого сфінкса – революція. Навіть більшовицька. Через те нервовий поет-комунар Василь Еллан-Блакитний писатиме: «Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко, – Я з тобою і не рівний, і розкиданий. Се тому, що я боям довіку відданий, Се тому, що я шаленим бурям рідний…». Зате у непрочитаному свого часу романі Агатангела Кримського «Андрій Лаговський» головний герой, витончений інтелектуал-невротик, страждає від любові до чоловіка. І хоч гомосексуальне кохання є рідкісною темою національної літератури, але маємо ще таку прозу. У нашій літературі, навіть не враховуючи сучасну, можна відшукати і німфоманію, і геронтофілію з усіма іншими дидактично-педагогічними ( жартую, звісно) версіями людської пристрасті…

…Чи може письменник пересититися коханням? Хіба, якщо поміж ним і сексом ставити дорівнює. Ось бешкетник Винниченко писав у щоденнику: «Мене обіймало сотні жіночих рук… якби ще не було літератури і мистецтва, я обрав би… смерть», оплакуючи українську поразку і власне самітницьке майбуття еміґранта. Поруч пересиченість від love story і потужна (напевне, не театральна?) депресія, винниченківський ерос вітається із винниченківським танатосом, підморгуючи йому. А може, Винниченко тужив за платонічною любов’ю? Від нього всякого можна було очікувати…

…А може, і справді Архип Тесленко, що, здається, не мав досвіду кохання (не знаю про те, чи він був нецілованим дівичем, але ж ми сьогодні не плутаємо кохання і секс, хоча і не протиставляємо), знав про нього більше, ніж зманіжений жінками Винниченко? Може, Ольга Кобилянська була маґістром коханології (її платонічні та фізичні любовні піруети відбувалися переважно у творах і дівочому щоденнику), у порівнянні із якою-небудь Емануель Арсан та її порноґрафічними романами?..

…Кохання – це, напевне, не лише душезнавство, але й душеловство. Іноді – душегубство. Письменниці, письменники та інші композитори, як сказала б одна моя знайома, чутливіші до кохання, бо вони загалом чутливіші від…

… Я не знаю, як писати про кохання…

Степан Процюк

Читайте також:

Що таке крайнощі?
Поміж кротами і орденами
Моя віра
Шепіт єзуїтської німфи
Два етюди про гординю


Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3684