Коли повіває весною, гостріше відчуємо дивну порожнечу, яку вловлює чимало із нас, і кожен по-своєму намагається від неї утікати. Але куди втечеш від своєї тіні, чоловіче чи жінко?

Колись порожнечі не було. Принаймні, її можна було задобрити. Світ підманював бровою і обіцяв золоті гори. Дівочі коліна замінювали всі пишноти і чесноти. Чарка у товаристві друзяк нокаутувала будь-яку порожнечу (тоді ти не знав цього дурного слова). Горе завжди від розуму.

Ти іноді дивишся на чоловіків із характерною зовнішністю простолюдинів, які повертаються із своїх робочих місць. Ти заздриш їхньому наївному оптимізму, їхньому твердому спокоєві, як у півнів чи кроликів у сільських господарствах. І ти вже не спішиш презирливо чвиркати слиною, як раніше, коли бачив батьків цих чоловіків, які теж поверталися із своїх змін чи підробітків так, мовби у них за плечима – кілька запатентованих винаходів чи музичних симфоній, куди тій місячній сонаті глухого німця…

Ти вже знаєш, що чернець може бути щасливішим від олігарха.

Тебе губила гординя і зверхність. Ти, не відаючи про книгу Еклезіаста, наївно вважав, що освіченість може бути бонусом для щастя. Коли ти слухав панегірики інтелекту, ніхто не заліпив тобі вуха воском, хлопче – і даремно. Ти ще не знав, що у твою кров проникає витончена облуда. Ти навіть не підозрював, що твоєю свідомістю розливається по-єзуїтському софістикована патока для амбітних телепнів.

Коли був молодим, то всі ви були рівними. Всі ви однаково хотіли любити і вірити. І ці стихійні ідеали бути вашим життям. Ви не обговорювали їх, ви так дихали. Бо там, де починаються слова, як неодмінні супутники імітації, вивітрюється життя.

Шукайте проблем передовсім у тих, хто говорить, як треба жити! Нехай лікар спершу вилікується сам. Нехай філософ, котрий вчить інших свободі, сам не плекає сервілізму і не страждає прихованою розгубленістю перед світом. Нехай сам не буде паразитом і ошуканцем. Шопенгавером захоплювалися, але нехай би його пізніші апологети спробували разом із ним пообідати за одним столом! Це було неможливим, бо він завше платив за вільне місце, гидуючи людиною і страхаючись чиєїсь живої присутності….

Кому із мудреців принесли щастя їхні книги? Ви таких багато знаєте? Книгописання незрідка є шляхом до розладу із собою, коли не враховувати заробітчанської армії, яким однаково, чи писати книжки, чи потрошити курей.

Інтелект не пов′язаний із щастям. Талант не дає жодних привілеїв.

Але тебе дратує власна чутливість переростка, екзистенційна перечуленість, якась гіпертрофована надчутливість дитини, що може міґрувати, часто переходячи у нечутливість. Після ейфорії – сум, після відчуження тягне до сентиментальних романсів, немовби ти хочеш знайти у цих нехитрих сконденсованих вихлюпах жалісливості якусь майже забуту власну сутність, що тобі є конче необхідною.

Ти ж не надто сентиментальний. Ти можеш бути навіть жорстоким, вже не кажучи про дебелу еґоцентрію. Напевно, у тих романсах, в саду осіннім айстри білі схилили голови в журбі, в моєму серці гаснуть сили, чужою стала я тобі, тебе заполонює щирість без єзуїтства, емоції без ошуканства, любов без власницьких домішок. Зрештою, що ти знаєш про своє несвідоме, цього непередбачуваного Винахідника?..

Напевно, ти починаєш входити в інший стан, де немає ні безнадії рутини, ні огиди розрахунків. Це чисте дитяче ельдорадо, прообраз архетипного раю, який ти утратив, але не забув. От у чому розгадка! Коли переважна більшість не пам′ятає цих райських міражів, ти не забув їх, вони нагадують про себе нічними галюциногенами і денними западинами у хтонічні володіння Винахідника…

…ти із цією Галатеєю сентиментального романсу, яку викликаєш із плетива слів, вимолюючи для неї плоті і крові, опинилися би у архетипному ельдорадо, на яке заслуговують лише чистосердечні і незачеплені переродженням. А там, боже, а там! – квітка цілує квітку, пастухи і пастушки співають панегірики сонцю, королевичі і королівни приєднуються до них. Там троянда і будяк давно примирилися – будяк має деякі риси трояндовості, а вона стала, лише про всяк випадок, трохи колючішою. Там святкують весілля короля і пастушки, там немає класових і соціальних протиріч. Там, коли хочете означень, царює божественний комунізм. Тобі і нещасливій романтичній дівчині поталанило, там ваше місце, там ви не будете відчувати нездоланних суперечностей – може, ви вже померли?..

Тобі котяться сльози, у яких, як казав один романіст, що, певно, теж знається на рукостисканні протилежностей, завжди є крапля якоїсь трагічної величі. Ти плачеш, чоловіче, і зневажаєш себе за це. Але, разом із тим, тоді ти відживлюєшся. Сльози додають навколишньому більше кольорів і навіть трохи їхніх відтінків. Ти переступаєш власні програмовані заданості, спонтанно конструюючи інші варіанти і програми проживання «Душа стрепенулася!» - любиш казати…

Нічого дивного, друже. Це звичайна енантіодромія – великий закон єдності психічних протиріч. Все надмірне прагне заспокоїтися у протилежному. Кожні крайнощі тужать за своїм антонімом. Кожне біле не може без чорного, а кожне високе – без низького.

Адже у Винахідника насправді нема ні чорного, ні білого, ні низького, ні високого….

Степан Процюк

 

Читайте також:

Поміж кротами і орденами
Моя віра
Шепіт єзуїтської німфи
Два етюди про гординю

 

Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3644