Торік я  майже шість місяців прожив у Києві. Коли бував у столиці перед тим, то безпомильно визначав киян через те, що в метро вони користувалися не жетонами, а проїзними. Звісно, багато з них дуже умовні кияни, бо просто там короткочасно навчаються чи працюють. Але таки перебувають більш-менш постійно. Можна все життя прожити в місті, не маючи прописки, але не в цьому належність до території.

Певно, людина є належною тим, що знає багато різних ходів з одного місця в інше. Знає затишні дворики і дешевші крамниці. Врешті, може втрапити додому в будь-якому стані.

Я приїхав до Києва в середині лютого. Ніколи не мав жодного бажання мешкати в столиці, хоч шаную її і ставлюся прихильно. Але покликала любов – і бажання з’явилося. Тоді ми чи не щодня ходили на Майдан вдихнути свободи. Кілька ночей чергували в лікарнях. Одного вечора, коли не працювало метро, йшли додому пішки близько двох годин. Коли діялося найстрашніше – почалися розстріли, то взялися збирали пляшки, щоб віднести Самообороні для коктейлів. Правда, наступного дня бійня припинилася, Янукович містично зник і в Межигір’ї почалися екскурсії. Пляшки – на сувеніри.

Далі буденне життя у великому місті. Пробував шукати роботу, навіть стажувався на одному хорошому телеканалі, але ті ритми не для мене. З раннього ранку до пізньої ніченьки три через три. Довелося далі дописувати в різні видання і витрачати заощадження. Але так принаймні маєш волю і час жити.

Щодо корінних киян, то одна справа, а щодо довгострокових гостей міста, то знайома каже приблизно так: вони працюють зранку до вечора, вмирають від роботи і думають: «Я тут помру, але помру киянином». Ніби це щось ліпше і почесніше. Може, й так, однак вартість місця на цвинтарі така, що в якому-небудь гарному галицькому містечку за ці гроші ще якийсь час можна спокійно пожити.

Ще в той післямайданний час я чув усе більше української мови. Порівнював із враженнями від попередніх візитів до Києва – і це було небо й земля. Принаймні, я хотів більше чути української. Радів кожній продавщиці чи водієві, які зверталися до мене рідною. Чи хоча б переходили, коли починав я.

Однак дуже швидко усвідомив, що почуваюся не як громадянин країни у її столиці, а як представник національної меншини. Моя радість була від того, ніби я чув українську в Іспанії чи Кореї. Стало смутно від такого самообману. Та навіть на згаданому телеканалі всі новини йшли українською, відповідно писали журналісти і читали диктори, але між собою спілкувалися російською. Від цього мене трохи боліла голова.

Усе менше виходячи на люди і все більше спілкуючись із вузьким колом україномовних знайомих, ми з містом поволі зживалися. Я запам’ятовував вулиці, зупинки, магазини, а якось навіть випробував, чи втраплю додому в «будь-якому стані». І втрапив. Район мешкання став майже рідним. Проїзний мав. Прогулянки у центральній частині – Майдан, Труханів остів, Ярославів Вал, Володимирська гірка, Андріївський узвіз, Поділ…

У травні навіть кілька тижнів попрацював у штабі хорошого кандидата у міські голови столиці. Писав йому програму. З одного боку, було дуже відповідально, а з іншого – кумедно. Я, Василь з Брустурів, пишу програму для потенційного голови Києва. Правда, наш кандидат до виборів не дійшов, зняв свою кандидатуру раніше. Хоч він був один із найбільш гідних. І, звісно, моє писання його програми базувалося на його ж численних публікаціях у пресі.

Більше ніде не працював, хоч робота у штабі була доволі приємною. Принаймні, голова не боліла, бо всі говорили переважно українською. Комусь може здатися, що я зациклений на мовному питанні. Але я просто виріс винятково в україномовному середовищі, й досі не виникало потреби спілкуватися російською. Хоч всі мови собі можуть бути і ними можна говорити. Але це такі особисті переживання і спостереження.

Серед них ще є таке, що маємо чимало російськомовних патріотів. Та їм йдеться більше про землю без Януковича, без Путіна, але не конче українську. Просто вільну, де можна вільно говорити російською і просити прав і привілеїв для неї. Адже Україна тепер європейська і демократична.

Раз такий історичний процес, то що я зроблю? Народи, країни, мови народжуються і помирають. Таке трапляється. Загалом найвищими міжлюдськими ідеями мали б бути, наприклад, гуманістичні. Тому й припускаю такий розвиток. Але варто вже помічати, що так є. Бо якщо раніше українську мову витісняла проросійська влада, то нинішня влада така, як працівники згадуваного каналу – для ефіру «державною», а після ефіру – «рідною». А рідна мова є та, якою радіють і сваряться. Тому зараз треба чітко усвідомлювати наслідки такої політики.

Хоча, звісно, головне, аби настав мир.

Нині я знову в місті, де помічав збільшення російськомовних після того, як президентом став Янукович. Тоді ніби з-під землі повилазили бабусі й дідусі, очевидно за Союзу розподілені на Захід зі Сходу України чи інших республік. З часом вони ніби були зжилися, хтось перейшов на українську, але саме в 2010 р. кілька місяців після виборів таке трапилося. Видно, спробували надихатися, але скоро перейшло. І не в таких масштабах, щоб голова боліла.

Тепер у мене є такий показник: якщо болить голова, то там мені не місце. Адже загалом місця дуже багато, а одній людині треба мало. Дощу стане на всіх.

 

Читайте також:

Килим з оленями
Пісня про Любов
«Ти маєш бути сильним, інакше навіщо бути?»
Мої улюблені собаки

 

Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3643