Певно тому, що завжди хочеться любити якнайбільше. Принаймні, часто. Але не всі вміють чи можуть собі дозволити. А любити песика чи котика можна якось просто. І навіть не конче про то комусь знати. І тваринка вже точно тебе любитиме, якщо ти її любиш.

Так чи інакше, звірі вчать нас любити безкорисливо. І ще з маленьких можемо чекати в гості певного дядька чи тітку, бо приносять цукерки. А котикові досить потертися о твою ногу. Чи тобі достатньо його погладити.

Я свого першого пса любив узагалі не знаю чого. Тато його звідкись приніс. Мале куце щеня. Ми довго й не думали як його назвати – просто Куцик. Якесь певно нещасне і не надто гарне. Але ж при чому тут краса, як є любов?

Мені було чотири-п’ять років. Присутність щеняти – неземна радість. І неважливо, що я з ним майже не встиг погратися, бо спочатку були застороги батьків, що воно ще брудне, треба викупати, а потім його вже не стало. Але в ті дні Куцик бігав надворі. Часом я його бачив. І він був першим, за ким я сумував. А значить – любив.

Біля кухні стояла купа дощок. Часто Куцик ховався під купою і там собі був. Коли я хотів його погладити, то приходив і кликав. Песик виглядав – і вже було добре.

А одного разу він не вийшов. Я ще не раз приходив і кликав його. Потім зазирав під дошки, але Куцика більше не було. Я довгий час не знав чому. Спитати батьків якось не прийшло в голову. Адже звідки їм знати, де пес? Так я за ним сумував.

Лише дуже згодом, вже коли другий пес Довбуш був старий, мені прийшло в голову, що тато Куцика просто кудись відніс так, як і приніс. Я спитав: невже це так? І отримав спокійну ствердну відповідь. Причина була в тому, що Куцик був куцим і не надто гарним.

А Довбуш у нас появився десь через рік. Ми його купили за гривню в татового товариша. Довбуш теж був не надто породистий, але вже гарніший. Стрункий на ногах, білий з великими чорними плямами і добрими очима. О, я їх добре знаю. Багато в них надивився, коли гладив висунуту з клітки голову.

Довбуша я справді добре знав і дуже любив. Він прожив у нас понад десять років. Не надто великий, але жвавий, веселий.

Якось його життєрадісність похитнула фізична баталія з іншим псом. Навесні, коли вжезійшов сніг, але було ще надто холодно для трави, ми з друзями грали в футбол на одному рівному городі в нашому присілку. А рівних городів у горах небагато. І якось я взяв Довбуша з собою.

Тут нагодився втричі більший пес. Його називали вовкодавом. І обидва почали кусатися. Довбуш спочатку був відважним, хоч пропорційно перемога була неможливою. І як я не надіявся, що мій пес, як добрі хлопці у фільмах, після тяжких побоїв збереться з силами і переможе, дива не сталося. Добре, що надійшов господар вовкодава і відтягнув його.

Довбуш, накульгуючи, кудись зник. Дістався додому пізно вночі, але на подвір’я не заходив, лишився лежати поза плотом. Видно, відчував, що вмирає.

На щастя, не вмер. Мама носила до нього миску з їжею, він трохи їв і лежав. Аж через кілька днів вернувся на подвір’я і ще довго його не покидав. Хоч переважно був на прив’язі, та часом його пускали погуляти, як раніше. Але тепер він нікуди від хати не біг. У ньому сидів страх, який згодом переріс у старість і втому.

Проте з нього нікуди не ділася доброта очей, до якої додалося лише трохи суму. Потім сум був знову в мене, коли пес здох кілька років тому. Ми з татом разом його ховали, як і привели додому. Тоді я був малий-малий, а тепер більший за тата. Але в обох випадках було літо.

Ще через літо сестра принесла додому нове гарне біля щеня. Я з нього особливо не радів, бо було надто гарне, а в пам'ять про Куцика не хотілося отак його зраджувати. Але й був байдужий, бо вже не так часто бував у Брустурах, а більше деінде.

Пса назвали Лорд і це мені ще більше не подобалося. Бо мало того, що сам собацюра білий і пухнастий, та ще й така пафосна кличка.

Лорд ріс дуже швидко. Перші місяці всіх страшенно тішив, бо з малого товстенького курдупля перетворювався на граційного і поважного псиська. Все більше він відповідав своєму імені і все могутнішим ставав його голос. Я розумів, що після негарного Куцика і побитого Довбуша такий пес мені не може належати.

Та врешті вийшло так, що сестра почала його боятися, бо виріс десь такий, як той вовкодав, що колись покусав Довбуша. Інші сусіди й родичі теж ставляться до нього з осторогою, бо таке велике й голосне не раз змушувало здригнутися. Батьки годують і ставляться спокійно, як до всіх свійських тварин, що на господарстві, – і лишився я один, який його справді любить. Хоча б тому, що більше нема кому його любити. Нема кому вигуляти, бо такого звіра ще треба втримати.

О, чудова позаминула зима, коли я щоразу, буваючи в селі, виводив Лорда на повідку в ліс, щоб не напав на сусідів, а там відпускав. Ми гуляли великими пухкими снігами, і часом його, білого, вже не було видно в білих снігах. А часом Лорд появлявся разом із Довбушем і Куциком. І тоді хотілося міцно обіймати моїх снігових псів, і часом це вдавалося ще до того, як вони знову зникали.

 

Василь Карп’юк

 

Читайте також:

Килим з оленями
Пісня про Любов
«Ти маєш бути сильним, інакше навіщо бути?»
Якщо у вас дев’ятеро котів…


Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3615