Ви вважаєте, що в Україні загальнообов’язкова середня освіта з вільним доступом до навчання всіх дітей? Я не про маленькі, далекі села веду мову. Навіть не про районні центри. Там своя історія. Я про великі міста – і зокрема про Київ. Хто з цим не стикався особисто – навіть і уявити собі не може, як усе складно й запущено. Насправді маємо дзеркало загальної ситуації в країні: на папері все гаразд, а реально замість ефективної системи маємо вкрай корумповану й погано організовану, яка існує на межі законності. Одразу хочу зазначити: ця система має приємні винятки, але вони лише підкреслюють усю недолугість загальної ситуації.

Уявіть, що ви батько чи мати. Уявіть, що у вас є дитина, якій прийшов час іти до школи. Ви знаєте, що у вашому місті чимало шкіл, тож і не вбачаєте особливих перешкод для того, щоб підібрати для своєї дитини достойний навчальний заклад, який би влаштовував вас і за рівнем викладання, і за розташуванням. Пошук в Інтернеті наповнює вас оптимізмом. Виявляється, що шкіл справді багато. Притому більшість із них тепер не просто школи, а ліцеї, гімназії та спеціалізовані навчальні заклади. І ось коли ви з радісним виглядом ідете до обраного навчального закладу – тут на вас і чекає, м’яко кажучи, розчарування. Раптом з’ясовується, що попереду на вас і вашу дитину чекають досить складні випробування, які є практично обов’язковою умовою долучення дитини до начебто ґарантованої всім середньої освіти.

Одразу зазначу одну надзвичайно важливу річ. На це, як правило, уваги не звертають. А дарма. Справа в тому, що коли ви бачите вивіску з написом, наприклад, «гімназія» – фантазія одразу малює картини елітного навчального закладу. До того ж іще й державного! Не тіште себе ілюзією. Навіть за найбільшого бажання віддати дитину до першого класу гімназії вам не вдасться. Чому? Все дуже просто. Читайте закони, панове. А в законі про «Загальну середню освіту» дуже чітко написано, що гімназія – це спеціалізований освітній навчальний заклад ІІ—ІІІ ступенів. Як то кажуть – приїхали! А куди ж тоді приймають дітей? Згідно із законодавством, при гімназії можуть існувати лише початкові класи, які не є гімназійними і не мають права бути спеціалізованими. Ви запитаєте, у чому тут хитрість і для чого напускати весь цей туман? Дуже просто. Справа в тому, що закон категорично забороняє провадити будь-які випробувальні іспити при вступі до початкової школи. А ось при вступі до гімназії чи спеціалізованої школи – будь-ласка. Те, що початкові класи не можуть бути ні гімназійними, ні спеціалізованими – на це намагаються не звертати уваги. Більше того – вам будуть довго розповідати про начебто спеціалізовані унікальні програми, які існують лише в цій конкретній елітній школі. Не вірте. Всі програми уніфіковані. Різниця може лише полягати в кількості годин на іноземну мову (якщо школа мовно-спеціалізована). Але різниця в кількості годин дуже незначна. Всі інші начебто ексклюзивні «приколи» насправді є частиною позашкільної, а не шкільної освіти. Якщо в навчальних планах є щось на кшталт хореографії, шахів чи тенісу – знайте, що вам просто (за ваші ж гроші) нав’язують певні додаткові послуги, які власне до навчальних планів жодного стосунку не мають.

 Повернімося все ж до моменту вступу. Коли ви з гордим виглядом приходите до школи, вам чітко заявляють, що попереду у вашої дитини важкі вступні випробування. Всі спроби пояснити представникам навчального закладу, що вони грубо порушують закон, наштовхуються на обурення вашим нерозумінням глибини ситуації та розповіддю про височенний рівень освіти в цьому навчальному закладі. Теоретично у вас є три можливості. Перша: розвернутись і піти до того закладу, де зі звичайної початкової школи не будуть робити щось на зразок Сорбони. Другий варіант: процитувати дирекції навчального закладу, які саме пункти закону він порушує і яку відповідальність за це винен нести. І нарешті, третій варіант, який найчастіше обирають: слухняно готувати дитину до вступних іспитів. Тут найцікавішою є мотивація проведення тесту, яку заявлять більшість шкіл. Лише вдумайтеся в парадоксальність формулювання! «Тест проводиться для визначення рівня готовності дитини до навчання». Не вловили парадокс? Поясню. В Україні обов’язкова середня освіта. Саме обов’язкова! Тому питання готовності чи неготовності дитини до навчання взагалі не може звучати. Дитина, яка блискуче читає й рахує, і дитина, яка ледь складає літери та цифри, мають абсолютно однакове право на навчання. Власне функція школи і полягає в тому, щоб навчити – і лише навчивши, визначати рівень учня на екзаменах. Тут же все перевертається з ніг на голову. Ніхто не доручав школам визначати рівень знань майбутніх учнів. Абсолютно самочинно присвоєна функція стала зараз настільки звичною, що ніхто й не задумується про її абсурдність. До цього додається ще й «автономність» тестів, які кожен навчальний заклад розробляє самостійно – і самостійно ж розробляє систему оцінювання. Абсурд доходить до того, що одна і та ж відповідь на аналогічні запитання в різних школах може оцінюватись і позитивно, і негативно – залежно від саморобної шкали оцінювання. Що робити в цій ситуації бідній дитині? Як зрозуміти маленькій людині сенс подібної абсурдної дорослої гри?

 Але повернемося власне до проходження тесту. Насправді красиве слово «тест» аж ніяк не визначає сутності того, що відбувається. Коректніше було б це назвати кастинґом. Цей кастинґ має на меті декілька речей. Перша з них – створити ажіотаж навколо вступу. Зрозуміло, що як тільки виникає конкурсність, виникають і люди, які залишаються «за бортом». А ось чи взяти їх «на борт», чи попрощатись – залежить, як ви самі розумієте, далеко не від талантів дитини. Тут значно більшу вагу має гаманець батьків. І проблема в тому, що ані суми, ані «форма оплати» при цьому незрозумілі, але нерідко саме вони вирішують питання вступу дитини (з досвіду батьків). Але не лише фінансовий фактор домінує при відборі майбутніх учнів. Проаналізувавши тести різних шкіл, я нарешті зрозумів, якого саме учня прагнуть бачити у себе в класі «елітні» навчальні заклади. Основних вимог лише дві. Підготовленість учня на рівні програми першого класу і лінійність мислення – без усіляких спроб мислити неординарно й парадоксально. З першою вимогою, здається, все більш-менш зрозуміло. Значно легше забезпечити загальний рівень навчання, якщо твою роботу вже зробили за тебе (принаймні на рівні програми першого класу). Але це тільки на перший погляд. У тім то й річ, що перевірка конкретних вмінь – читати, писати, рахувати – необов’язкова, натомість питання можуть бути абсолютно довільними, як і довільна їх оцінка. І виходить, що дитині, яка вже вміє читати й рахувати на рівні 2-го класу, можна поставити довільне запитання з невідомої галузі – наприклад, що означає рідкісне у вжитку слово «вивірка» чи «як вирощують пшеницю?» (що є органічним для сільської дитини, але для міської абсолютно незрозуміле) – і таким чином «продемонструвати» «низький рівень» підготовки. (Питання взяті з реального вступного досвіду). Збірники для підготовки до школи дуже чисельні й не менш довільні. Таким чином значно простіше якраз навчити дитину читати і рахувати, ніж «натаскати» на величезну кількість питань без жодної ґарантії, що в тесті не буде чогось зовсім невідомого. Отже, фактично маємо ЗНО, але значно складніші, бо не стандартизовані й абсолютно непередбачувані. А ось із другим параметром ще складніше. Як би ви відповіли на таке питання: «Як одним словом назвати персик, яблуко і грушу?» Правильна відповідь: «Фрукти». Діти, які дадуть відповідь типу: «Їжа», «Компот» чи «Натюрморт» – автоматично вважаються непридатними до навчання в елітній школі. Неправильною вважається і відповідь «тварини» на те, як одним словом назвати «коня, корову і вівцю», бо треба казати «худоба» – слово, вочевидь, відсутнє у словнику міської дитини. Це лише деякі з прикладів, а більшість тестів саме й складається з подібних речей. Себто йде перевірка на відсутність нестандартності мислення. Відбираються діти, які можуть мислити, діяти і навчатися за каноном, які не будуть ставити непотрібних запитань. А будуть слухняно виконувати функцію навчання, повністю викресливши з нього творчу складову. Чому так відбувається? Бо так легше. Легше втримувати ілюзію високого рівня навчання. Але це лише ілюзія – не більше. Насправді ліцеї та гімназії мали б відбирати саме дітей із нестандартним, ориґінальним мисленням, бо зазвичай це є показником креативності й, зрештою, подальшої успішності у професії.

Ще одне важливий показник – «мотивація до навчання». Дитину запитують, чи хоче вона йти до школи. Щиро кажучи, дитина, по-перше, ще не знає, що таке школа, а по-друге, для неї це означає розлуку з садочком, домом, друзями, звичним стилем життя, який вона знає і любить. Вочевидь, дитина може боятися невідомості й розлуки – і це природно. Тож відповідь «дуже хочу до школи» нерідко «вимуштрувана» батьками, й отримуючи таку відповідь на це запитання, вчителі здебільшого можуть перевірити не реальну мотивацію, а те, наскільки дитина навчилася брехати. А мотивація до навчання мала б перевірятися зовсім інакше, а не прямим і безглуздим запитанням для постановки стандартної «галочки». Але саме це запитання є в тестах найголовнішим.

 Виникає логічне запитання: а яким має бути прийом до школи? Маємо досить дивну ситуацію. Вся схема прийому до школи досить ґрунтовно прописана законодавчо. Себто – проблем виникати не може. Але проблеми виникають саме тому, що закон або не виконується, або виконується формально. Дирекція шкіл спільно з районними та міськими управліннями освіти має здійснювати постійний моніторинґ кількості дітей, що проживають у конкретному мікрорайоні. Так і прогнозується кількість майбутніх першокласників у конкретній школі. І не просто прогнозується, а створюються умови для ґарантованого забезпечення дітей місцями в школі за місцем проживання. Це в ідеалі. Але хто ж у нас зважає на закони? Хто у нас проводить такий моніторинґ? Директори шкіл? І ви в це вірите?

 Повертаючись власне до так званого тестування, не можу не розказати про вершину обману. Виявляється, що всі ці тестування проводяться не тому, що так забажала дирекція навчального закладу, а тому, що… батьки самі про це просять. Отакої! Не вірите? Дарма. Перед початком тестування батькам підсовують для підписання такий собі папірець, сенс якого зводиться до того, що батьки самі просять протестувати дитину. А після тесту вам дають підписати ще один папірчик про те, що ви повністю згодні з результатами тестів і претензій не маєте. Більшість батьків підписує ці папірці не читаючи. А дарма.

 Підсумовуючи сказане, не можу не завважити, що абсолютно ненормальна. Зрозумійте мене правильно. Я з величезною повагою ставлюся до вчителів. Людей, які за маленькі гроші роблять велику справу. Мабуть, одну з найповажніших справ на Землі – відкривати для дітей Світ. Але чи можуть викликати повагу люди, які використовують школу чи то для власних оборудок, чи то для втішання власного «еґо»? Тобто фактично з перших кроків вступу до соціуму маленька людина стикається з відвертою корумпованістю і нелеґальними схемами, їй нав’язують незрозумілі комплекси неповноцінності. Чому може навчити така школа, яка з першого кроку демонструє дитині презирство до виконання законів? Поясніть маленький дитині, яка змушена буде 11 років їздити до школи бозна-куди, яка, ще навіть не спробувавши навчання в школі, вже отримала «чорну мітку», батьки якої не мають достатніх коштів, щоб купити прихильність дирекції «елітного» навчального закладу, – поясніть цій дитині, в чому її провина. І заради чого все це? І хто відповість за дитячі сльози?

 

Читайте також:

Профільне навчання: за і проти
Стихійне лихо з трьох літер
 Не бути рабами чужих думок
 

Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3603