На минулому, Страсному тижні ми говорили про те, як у час великих випробувань – у XVII столітті – українці виявляли своє прагнення до світла й добра, покладаючи надії на Хрестове Воскресіння, – і як це проявилося в одному з найпопулярніших жанрів тогочасного красного письменства – великодній проповіді. Сьогодні ж, на тижні вже повеликодньому, продовжимо відчитувати проповіді Лазаря Барановича, одного з найбільших тогочасних письменників, – і особливу увагу звернемо на ключових образ у цих проповідях – образ Христа.

Особливо цікавим у цих текстах видається порівняння Христа з Орлом, – в основу цього покладено леґенду про птаха, що відроджує свою молодість: «Востаєт яко Орєл Высоколєтущій, обновися яко Орлу юность єго; иже преждє бысть яко нескораа долЂтаніа и нижняго Кокош: Коль краты [рєчє] восхотЂх собрати чада твоя Ієрусалімє, якоже собирает Кокош птєнца своя под крылЂ, и нєвосхотЂстє, к вечеру сія Кокош возлетЂ на Крестноє Дерево на нем успе». Завважмо: якщо Орел є досить поширеним символом Сина Божого, то Кокош традиційно застосовувалася в українській літературі як символ Діви Марії, що збирає під свій покров людські душі та заступається за них перед Богом. Натомість тут бачимо Христа як засновника Церкви, що збирає під свій омофор людей, спраглих вічного життя.

Подибуємо в проповіді Барановича і євангельський образ зерна, що, в нашому випадку, символізує Ісуса.

Також у проповіді автор порівнює Сина Божого з «Правдивим Сонцем». Однак цікавим видається тут не стільки саме порівняння, що загалом є досить поширеним у християнській традиції, скільки антитеза, яка, власне, підсилює згаданий образ. Тут Христа протиставлено злодію: «Господь приходит в нощи, восіявшу в нощи Праведному Сонцу, но не яко тат; тот бо нє приходит, раз†да украдєт и убіє и погубит обаче сє День ся Творцем своим глаголет, а придох да живот имут, и сущим во гробЂ живот дарова». Подібний прийом є типовою ознакою мистецтва бароко, та все ж завважмо, що в такий спосіб, автор не просто вказує на опозицію добра й зла, світлого й темного начал, а протиставляє небесне, вічне – земному, тимчасовому, підкресливши марнотність цьогосвітнього існування; адже всі земні скарби нічого не варті, ба більше – через них можна позбутися життя, й тільки скарб духовний буде гідно поцінований, і даром буде життя вічне.

У тексті проповіді автор докладно витлумачує символічне значення кожного елементу, пов’язаного з розп’яттям Христа. Зокрема він пише: «ВЂнец Тєрновый от капель кровавых в неувядаємыи процвил Рожи». Цікаво, що подібне порівняння подибуємо і в інших тогочасних авторів; приміром, Лаврентій Крщонович у присвяті на честь Барановича до «Тріоді квітної» зазначає: «Вземлємлєши крин, в нєм же сіяніє жизни вђчнныя, приємлиши Рожу, си єст кров Тђла Господня». Завважмо, що сам Крщонович при цьому посилається на святого Амбросія, певно, маючи на увазі св. Амбросія Міланського. Тож, можемо припустити, що й Барановичеве порівняння запозичене в цього популярного під ту пору автора.

Узагалі, символ крові Ісуса в проповідях архиєпископа Чернігівського зринає доволі часто: «Каяждо Кровє капля свЂтлЂйша єст на єго тЂлЂ, нєжє звЂзда на твєрдЂ небесной», «ЖєлЂзо копіи и Гвоздов Кров єго обратила в злато», «Каяждо Єго Рана, здравіє єст наше» тощо. При пильному розгляді завважуємо, що домінуючим тут є значення перетворення, новонародження, очищення, традиційне для української барокової літератури, котра досить часто згадує про занурення в «любовну рану» Ісуса заради очищення. Ще більше це увиразнюється в «Словђ на недђлю вторую по Пасцђ», де розробляється тема «Аще не вижу на руку єго язв гвоздинных» (Ів., 20, 24 – 25). Баранович уподібнює рани Ісуса дверям, пройшовши крізь які, людина знайде спасіння; а цвяхи й спис порівнюються з ключами, котрі «відчинили» двері спасіння для людства: «Нє трєбуєт отвєрзєнія двєрєй инных никоих жє єгда сам єст уже отвєрзтыми двєрми. Рєкій бо аз єсм Двєр показуєт в сєбђ нинђ Гвоздми и Копієм пространно отвєрзнуты двори». Далі Лазар Баранович зазначає: «Имђя суху руку, моими мокрыми от кровє, спасється руквми. Хромыи от моих Ног окровавлєнныи кровію исцђляться, иже присно сердцем из моих Рєбр и Сердца источєнієм очистят нечестіє Сердца свого». Як бачимо, в писаннях Барановича зринає образ серця як символ «внутрішньої людини». Саме про неї врешті й говорить архиєпископ Чернігівський у своїй проповіді, концентруючи увагу на здатності побачити істину зором «внутрішнім», себто духовним, – адже тільки така людина, за Барановичем, спроможна осягнути глибину віри, прочитати її на «Руках Господних Гвоздем, на Сердце копиєм написаную».

Принагідно завважмо, що в цій проповіді також подибуємо мариністичну символіку. Тут автором проводиться паралель між морем, повним риби, котре приносить щедрий улов, та морем «Язв в Руках та Рєбрђ Господнєм», занурившись у які, людина віднаходить скарб Премудрості Божої.

Саме «внутрішню», духовну людину має на думці Баранович, коли в проповіді «О мироносицях», обравши символом Христа миро, закликає: «єлеєм радости сердца… помасђтє». Відтак тонкий аромат мира автор співвідносить із запахом життя. Цікаво, що в цьому випадку архиєпископ Чернігівський апелює не лише до ментальних, а й до сенсорних відчуттів реципієнтів, формуючи в такий спосіб цілісний образ і водночас витлумачуючи певний церковний ритуал (миропомазання). З огляду на останнє показовим є факт, що в цій проповіді Син Божий постає в контексті тринітарності, бо ж згадавши про церковні обряди, автор не може не наголосити й на триєдиній природі Бога: «Идитє Имя Троическоє будєт Миром изліанным, єгда при излиянии, Крєщенія святого, Благодать свою на исцилєніє душђ излієт».

Варто вказати й на те, що на рівні фонетичному слово «миро» наближається до слова «мир», а саме зі словами «Мир вам!» (Лк., 24, 36; Ів., 20, 21) воскреслий Ісус явився до своїх учнів. Така словесна «гра», характерна для барокового віршування, знову ж таки, засвідчує прагнення Барановича переносити в царину прози суто поетичні засоби.

Цікаво, що миро виступає тут і символом жіночого очищення. Ідеться про те, що саме жінки першими отримали янгольську звістку про Воскресіння Христове, – автор вбачає в цьому божественний знак, що символізує жіноче новонародження: «Жєнскій пол пєрвђє принєсє мужискому в Рай смерт, женскій такождє имат первђє принєсти єму нинђ от Гроба и вђсть живота. Смєрти знамєніє смрадная бысть воня, нинђ убо знамєніє, живота да будєт от вас Мироносиц воня благоуханного Мира». Відтак Лазар Баранович у традиційний для тогочасної української літератури спосіб (варто згадати бодай добре знане «Лђкарство розкошником того свђту» Кирила Транквіліона-Ставровецького) протиставляє темній диявольській силі янгольське світло, смертельному смороду – аромат життя вічного.

 

Катерина Борисенко, літературознавець

 

 

Читайте також:

«На Кораблі Хресному…»
Органічність Шевченка
Про трагедію ще одного покоління, яке повірило в революцію
Мистецтво творення свята

 

Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!

 


themesthemes/3601