У Страсний тиждень усі ми живемо передчуттям Великодня. Нині, в час великих випробувань, які переживає наша країна, а отже, і кожен з нас, особливо гостро відчувається це прагнення до світла й добра, позитивних змін, ці великі надії, які кожен християнин покладає на Христове Воскресіння.

А як ці речі відчували українці в XVII столітті, так само переживаючи великі випробування? Відповідь на це питання дає, ясна річ, тогочасна література. І звернутися тут слід передовсім до жанру проповіді. Це нині проповідь мислиться передовсім як жанр внутрішньоцерковної літератури, а не красного письменства, – однак на ту пору все було інакше. Проповідь тоді була дуже актуальним власне літературним жанром, зверненим безпосередньо до людини, до її думок і почуттів, на які вона мала неабиякий уплив.

Жанр проповіді в українській літературі XVII ст. неодноразово ставав об’єктом зацікавлення літературознавчої науки, досить згадати студії М. Петрова, М. Сумцова, Ф. Терновського, а перегодом і В. Крекотня, присвячені цій проблематиці. Однак, низка питань дотепер залишається мало висвітленою. До них можна віднести й використання давніми авторами символів у проповідях, приурочених до визначних християнських свят.

Обираючи до аналізу великодні проповіді Лазаря Барановича, ми прагнули відстежити значення символіки у проповідях «греко-слов’янської» традиції. Виходячи з того, що однією з характеристичних рис казань цієї школи є «емоційна» домінанта, для нашого розгляду ми обрали автора, у проповідях якого чи не найяскравіше увиразнюється окреслений аспект. З одного боку, це позначається на авторському стилеві, в якому виразно превалює поетичне начало, на що вказував ще М. Сумцов, зазначаючи, що Баранович «висловлюється коротко, образно, шукає першого-ліпшого випадку навести яку-небудь подобу порівняння або розповідь, виявляє схильність до віршування, сипле римами й віршами». З іншого – дозволяє говорити про певну частку суб’єктивного почуття в осмисленні факту Воскресіння Господнього, що позначилося на її авторській інтерпретації почерез символ.

Так, у проповіді «На святую Вєликую недђлю Пасхи, о Воскресєніі Христовом» подибуємо символ корабля, що означає:

– хрест, на якому розіп’яли Ісуса («По червоном, кровавых страстєй своих морю, на крестном кораблђ плывущи, тождє Спаситєл сице твєрдо бђ уснул… «, «Сотник же и иже ся ним стрєгущіи Ісуса, видЂвшє трус и бывшая, убоишася зЂло, глаголюще. Воистинну Божій Син бысть сєй. Воистинну Син то Божій на КораблЂ Кресном успє…»);

Церкву («Но что творит Церков яко Корабль покрывающися слєзными волнами? Будила спящаго Ісуса: Востани воскую Спиши Господи…»). У цьому випадку є підстави вважати, що «корабель» означає «перехідний» стан, а точніше, він прямо співвідносний із топосом мандрівки, із «пилеґрином», що йде до істинної домівки.

Поряд із «кораблем» постає символ «моря» («криваве море страстей», «слізне море») в традиційному для доби бароко значенні «життя – це море». Однак автор подає цю ідею в цікавому річищі, акцентуючи увагу на людській природі Спасителя (адже тілесне страждання й смерть є ознакою саме «людськості») й прагнучи в такий спосіб наблизити людину до Бога. Як зазначає Л. Ушкалов, «містерія Боговтілення, про яку повсякчасно править українська література XVII – XVIII ст., була покликана наново поєднати людину з Богом, адже та є безсила самочинно подолати меонічну безодню, що пролягла поміж нею та Всевишнім од часу прабатьківського гріхопадіння». Прикметно, що поряд автор зображує Церкву, котра співпереживає й благає про Воскресіння, – а відтак у реципієнта має створюватися алюзійний образ Церкви-спасительки, й саме в такий спосіб тут утілюється автором дидактична мета проповіді, роз’яснюється необхідність відвідувати церкву. Також варто вказати й на те, що разом із мариністичною символікою тут зринає символіка сну («Воистинну Син то Божій на КораблЂ Кресном успє»). Розробляючи в контексті Страстей та Воскресіння Господнього інший популярний під ту пору мотив «життя – це сон», автор, знову-таки, прагне наблизити людину до Творця.

Зазначмо, що форма організації проповіді Барановича нагадує дескриптивну поезію. Принаймні в тій частині, де автор говорить про значення знарядь розп’яття: «Млат толчет в Небесныя двери да нам отвєрзутся. КлЂщи даны в руцЂ Сєрафіму взимающу угль от Олтара и прикасающуся уст чловЂчих, да отымутся беззаконія их. губа отираєт грЂховныя наша пороки. Оцет и Жєлч єго, сладость єсть наша. Жрєбія мєтанныа о одежду, падоша нам на пріятіє брачного Небесного одЂянія». Наведений фраґмент викликає алюзії на емблематичний вірш, уміщений у книзі Ґалятовського «Души людей умерлих» (Чернігів, 1687), літери якого, складаючи ім’я Ісус Христос, символізують відповідно: «І» – стовп, «S» – 30 срібників, «И» – кліщі. Під літерами вміщено віршовий підпис:

СУХИС ОСТРИС

Сухис Ісусе Христе висхла кров южъ в тобі,
Понева(ж) положены(и) быле(с) мертвы(и) в гробі.
Острис ружїєм rды остры(м) єсте(с) стертии,
Тернеєм гвоздми живым вло(ч)нею по смерти.

Відтак можемо стверджувати, що почасти текст проповіді Барановича тяжіє до поезії в прозі, а як уже зазначалося, «схильність до віршування» є однією з характерних рис не лише цього автора, а й загалом українського літературного бароко.

А про образ Христа – ясна річ, найяскравіший і зокрема й з художнього погляду найцікавіший в українських барокових проповідях – поговоримо наступного разу, вже відсвяткувавши Воскресіння.

 

Читайте також:

Органічність Шевченка
Про трагедію ще одного покоління, яке повірило в революцію
Мистецтво творення свята


Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3599