1

 

Невже навколо лише холодна космічна пустеля, лише випадковий хаос народження і відмирання білкових тіл? Напад атеїстичного жаху тривав недовго. Все його єство протестувало і не приймало доктрини обезумілих від погорди.

Людина – вінець природи! Та ні… маленька її частинка… та ще й не наймудріша, бо не вміє жити у злагоді із Вічним Потоком.

Гординя як закоханість, що світить яскраво, але недовго.

Гординя – це факел, що моментальним рентґеном висвічує дисгармонію.

Лише любов є тихою і рівною лампадкою. Любов не знає ні істерії, ні зойку. Але із зойку вона народжується часто. Бо там, де не було страждання, марно чекати на з′яву світла.

І лише стражденним відкривається інший вимір і білі-білі коридори рівноваги і спокою.

У тих коридорах вже нема ні пересад, ні надміру. Вони залишилися позаду, для тих, хто ще вважає себе вінценосним. Такими себе уявляли всі диктатори – і де вони зараз? Де добра пам′ять про них?

 Але не засуджуймо їхній антишлях. Їм було чимало дано. Їхнє диктаторство – лише одна із форм бунту супроти одвічного закону. Їхні долі трагічні, їхні життя прокляті. Розплата до них приходила ще при земному царюванні – страхом, манією переслідування, тортурами внутрішнього відторгнення. Вони найдужче тямили у трупознавстві і некромантії, бо самі були двоногими трупами, що хотіли перетворити на трупарню все навколо.

Не сумнівайтеся: якби комусь із диктаторів була дана необмежена влада – навколо була би випалена земля, у найпрямішому значенні. І кожен із них закінчував би своє життя, виючи на пустирищі вже не лише його країни, а планети… Перед тим був би умертвлений найвірніший охоронець і найвідданіша коханка. І Великий Сфінкс помирав би, спостерігаючи свою найдужчу поразку – на пустирищах поволі зацвітали б квіти. Бо жоден Диктатор невладний над квітами. Він може віддати наказ знищити всю рослинність, але ніхто не зможе це виконати, навіть під цівкою найбезумнішого страху смерті…

 

2

Він усе життя гнався за славою, бо лише вона дає переваги над іншими. Вона відкриває найтовстіші й найнечутливіші двері! Багато грошей! Слава дає свободу! Всі, хто кажуть, що не хочуть бути знаменитими, брешуть. Чуєте, брешуть, щоб виправдати перед собою поразку?!

І він став знаменитим. Йому здавалося, що його всі люблять. Майже всі – заздрісників не рахуємо, бо вони також є невід′ємним атрибутом знаменитості. Він направду мав гроші, прекрасних жінок і багато подорожей. Життя вдалося, чуєте, життя вдалося!?

Чому ж так сумно йому на перевалі років? Чому не гріє його слава, якої він так хотів, аж до одержимості?

Ні, не подумайте –гроші є. Є банківські рахунки… хоча вони потроху тануть… його діяльність стає менш запотребованою… з′явилися молодші й сильніші, які хочуть слави зараз більше, ніж колись хотів він. На кожного молодця завжди знайдеться ще крутіший молодець.

Є жінки… правда, деякі вже у могилі… вони його любили… а він любив їхню любов до нього… Ті, що залишилися вірними, теж старіють. А йому треба молодості! Молодість є невід′ємним атрибутом знаменитості! А молоді вже мають молодших… йому треба бути паяцом біля них, а він не звик блазнювати…

Він бачив багато країн. Але чому зараз не гріє побачене? Чому багато міст зливаються в один велетенських мегаполіс, в одну гідру із многоликими парсунами?

Він почав багато пити – йому вибачають алкоголь, йому вже можна. Він повинен бути веселим і успішним будь-якою ціною! Він вільний. Експерименти із спиртним є лише проявом його свободи! Алкоголь допомагає почуватися вільним! Все ж його життя було феєричною казкою – і далі такою залишається!

Він хотів не так слави, як святкової феєрії! Життя – це свято і радість! Так, є втрати, але ми маємо забувати про них, доки живі. У життєрадісних звуках музики, у веселих жартівливих товариствах, де йому ще зазирають до рота (але вже менше… рідше…), у моцартівських переливах світанків та сутінків він не може допустити до свого серця скорботу. Кажуть, що печаль – це гріх перед Господом. Він не вірить у трансцендентне, але згідний із цією фразою і часто її повторює.

Він – вічний кумир молоді. Колись це були його ровесники, а зараз – їхні діти. Лише він – незмінний веселун, витончений бонвіван і нетлінний напівбог. Йому не завжди буває весело із дітьми своїх ровесників – але геть сумніви! Він – донор юних, він упир здорових енергій, шаблековтач та ілюзіоніст!

Він знає, що колись доведеться впасти… Але ця думка є нестерпною. Йому не потрібна маячня про оновлення і саморозвиток, бо це видумки бідних невдах.

Ура! Вічне ювеніле, вічний політ юного Ікара, вічний Епікур поруч! Немає старості, немає в′янення, немає смерті!

Десь юнки шанобливо називають його метром. Десь невдячні циніки регочуть із його нових артефактів, наповнених самозакоханим автоплагіатом. Десь не слухають його історій, називаючи їх поверховими. Десь його ровесники, що поклонялися йому замолоду, шукають суголосних теперішньому стану їхніх душ артефактів від інших, менш знаменитих. Десь юнаки і юнки ще захоплюються його творіннями, але все ж переважно віддають перевагу своїм ровесникам, які гостріше від Вічного Епікура відчувають запити і виклики доби.

І одного ранку він таки не витримує – і ридає. Він не має більше сили грати таку, надто затягнену, роль. Він постарів і пов′янув. Ні! Він ще покаже їм! У нього ще є безліч пороху у порохівницях! Він ще здивує їх!

…і він чує навколо себе –десь, зовсім поруч –чийсь глумливий смішок. Вічний Епікур ще прекрасний і веселий! (Смішок поволі переростає у сардонічний регіт)…

Де твоя сила, де твоя слава, чоловіче?

Степан Процюк

Читайте також:

Шепіт єзуїтської німфи
Мапа
Брати і сестри
Мова «калинова» чи підперчена?

 

Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3597