Минулої неділі я вдруге в житті пережив неймовірні для письменника відчуття: можливість зустрітися зі своїми героями, поспостерігати за ними, ба навіть із ними відтак поспілкуватися. Ці враження годі з чимось порівняти – виявляється, що збита фраза «книжка живе своїм життям», яку до місця й не до місця полюбляють уживати мої колеги, насправді цілком підставова. Бо ти зустрічаєшся зі своїми героями як із… ну гаразд, не конче з людьми, можна й із зайчиками, головне тут інше – як із особистостями! – й, тамуючи хвилювання, намагаєшся збагнути, що саме у своєму житті вони взяли від тебе, а чого набули вже самі – в процесі спілкування з іншими митцями. Не уявляю, як це буває в кіно, але чомусь певен, що не так цікаво, як у театрі – бо кіно за своєю природою «застигле», образ у ньому знятий «раз і назавжди», – а в театрі все щоразу по-новому, й образ продовжує змінюватися, розвиватися від спілкування вже з глядачами…

Моє спілкування з театром почалося зі щасливого випадку. Одного разу я приїхав до Чернігова так само, як приїжджаю до багатьох міст, де зі мною бажають поспілкуватися мої читачі, маленькі й дорослі, – і в книгарні «Intermezzo» (як би ще мала називатися книгарня в Чернігові? – хіба «Руно орошенноє»!) була прекрасна зустріч – як водиться, трохи кумедна й розбишацька, а трохи серйозна й мислива, – але нібито нічого не віщувало виходу в «іншу реальність», аж доки…

Атож – аж доки після зустрічі до мене підійшов сивуватий чоловік із добрими очима й раптом запропонував… написати п’єсу для театру ляльок за мотивами однієї з тих моїх книжок, про які я перед цим розповідав! Таке, звісно, буває лише в казках – і я, зрозуміло, й сприйняв це спершу властиво як казку, ще й близько не усвідомлюючи, на що так зопалу погоджуюся.

Розуміння прийшло вже тоді, коли взявся цю домовленість реалізовувати, обравши для цього, ясна річ, повість «Стефа і її Чакалка» – бо конфлікт у ній, як мені видавалося, найкраще надається до того, щоб виразити його сценічними засобами, та й самі образи достатньо колоритні для того, щоб не залишити маленького глядача байдужим. Утім, виражальні засоби в прозі й драматургії дуже різні: багато гарних речей у повісті можна робити «від автора», а до того ж насичувати текст масою детальок, нюансів, вставних новелок, не кажучи вже про стилістичну гру; натомість у п’єсі все, що ти хочеш сказати маленькому глядачеві, можливо висловити лише через героїв, через їхні слова й учинки і через взаємодію між ними на сцені. Відтак від дуже багатьох моментів, які в повісті видавалися мені ключовими, у п’єсі довелося відмовитися, – і для мене цей процес був дуже болючим. Хотілося «зберегти» героїв такими, якими вони були в повісті, – а що далі, то все очевидніше виявлялося, що це неможливо, що їх слід створити фактично заново, і це вже не зовсім ті герої, а дещо інші – втративши якісь свої «повістєві» риси, в п’єсі вони набували нових…

Скажу одразу: якби не дружня допомога саме того сивого чоловіка з добрими очима – головного режисера Чернігівського театру ляльок імені Олександра Довженка, заслуженого артиста України Віталія Гольцова, – я б із завданням не впорався. Робота тривала понад рік, і за цей час пан Віталій кілька разів успішно «викреслював» мені з тексту цілі сцени, тож я мусив наново переосмислювати сюжет і перепрописувати ці сцени, доки результат не виявлявся більш-менш задовільним. Направду, це колосальна школа! Залюбки рекомендую всім моїм колегам, дитячим письменникам, пройти таку школу спільної роботи з високофаховим театральним режисером – після цього ви зовсім іншими очима подивитися на своє письмо (не лише на драматургію, а й на художню прозу теж).

Прем’єра вистави «Як подружитися з Чакалкою» відбулася торік 23 лютого – і крім маси чудовезних, яскравих, гострих емоцій, які я тоді пережив, спостерігаючи за своїми героями на сцені, у висліді мусив сам для себе визнати ще одну річ: із вибором матеріалу для п’єси я все ж «проколовся». Бо в театр ляльок зазвичай приходять іще дуже-дуже малюлі малявки, тож і вистави для них мають бути більш «дошкільнятівськими», ніж я прописував у п’єсі. Театр, звісно, все зробив для того, щоб маленький глядач цього не помітив, – але мені це стало зрозуміло одразу ж, як тільки страшна Чакалка з величезним мішком за плечима йшла на сцену крізь глядацький зал (о, як мені доти подобався цей прийом!), а дітки миттю звільняли свої місця біля проходу, ховаючись за спини батьків…

Тим не менше, ось уже рік вистава «Як подружитися з Чакалкою» цілком успішно йде на чернігівській ляльковій сцені, й минулої неділі, перед наступною прем’єрою, дітки підходили до мене у фойє театру й казали, що дивилися її кілька разів і захоплені нею!  У мене ж натомість з’явилася інша мрія: побачити колись «Чакалку» на сцені не лише театру ляльок, а й театру юного глядача, куди ходять не лише малюлі малявки, а й трішки старші, клас третій-п’ятий – ця п’єса більше для них.

Тим часом одразу після прем’єри «Чакалки» Віталій Гольцов запропонував мені продовжити співпрацю – і я не лише з величезною охотою на це погодився, а й спробував урахувати «лакалячий досвід». Тому для нової п’єси я обрав одну зі своїх «наймалявськіших» книжок – «Зайчикову книжечку». Саме для тих манюніх зайченят, яким така страшна була Чакалка…

Цього разу все йшло набагато швидше – і ось уже минулої неділі, 30 березня, відбулася прем’єра вистави «Зайчикові знахідки» за моєю п’єсою, написаною за мотивами двох казок із «Зайчикової книжечки». Постановка, ясна річ, Віталія Гольцова, сцену і ескізи ляльок розробила молода київська художниця Ольга Філончук, музику написала так само молода композиторка з Харкова Юлія Грицун, а Зайчика, Вовчика, Лисичку, Білу Ворону та всіх інших казкових персонажів зіграли актори Марина Лахно, Ольга Рудько, Юрій Нікітін і Олександр Олійник.

Ясна річ, я щасливий – прем’єра пройшла гарно, маленькі глядачі були задоволені, вони охоче спілкувалися й купували собі «Зайчикову книжечку», щоб ближче познайомитися з героями, які полюбилися їм на сцені. Але я спостерігав за ними й думав про те, яким важливим є цей синтез мистецтв – літератури, книжки й театру, музики; які сонячні емоції переживає дитина, поспілкувавшись із героями в театрі й відтак продовжуючи з ними спілкуватися вже вдома, розгорнувши книжку. А головне – що виросте з цих дітей, які отримують такі «сонячні заряди»…

Тому, дорогі колеги, дитячі письменники, – виходьмо за рамці книжки! Шукаймо контактів із театрами, кіно- й телестудіями – нам це цікаво, а нашим маленьким читачам ще й дуже потрібно. Розширюймо сонячність нашого простору дитячої книжки – це ж і місія, і ще й кайф. А коли кайф і місія поєднуються – добре всім…

Іван Андрусяк


Читайте також:

«Страшний компромат» на Івана Андрусяка
Пісня про чай, або Музичні «тайми» малюків
Художній смак – на старт!
Вічний терпець

Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3595