Серед ночі пролунав слабкий стук. Мама з сестрою мирно спали на жіночій половині, й Хамід, схопивши китайський автомат, кинувся до дверей, на ходу досилаючи набій у набійник.

– Дреш, фоєрше кунам!1 – голосно вигукнув, ховаючись за примурок, щоб не зловити кулю крізь тонкі дошки. –Хто там? Відповідай, бо стрілятиму! – підбадьорював себе, націлюючи автомат на двері.

– Це я... батько... – прохрипіло з-за дверей. – Відчиняй...скоріше... Хаміде... я поранений...

Рвучко відчинивши двері, підліток аж сахнувся – на нього впав батько, Мохамед. Закривавлений, із російським АКМСом у лівій, нечистій для мусульман руці, він безсило сповз на підлогу. З кульових ран на правиці та з простріленої ноги цебеніла кров.

– Мурі2, сестро! – голосно заволав Хамід на жіночу половину.– Негайно сюди! Тата поранили!

За мить утрьох перетягли непритомного батька в кімнату, почали нашвидкуруч обробляти рани. Чотири безжальні кулі наздогнали його вночі, й хоч усі влучання були несмертельні – в руку та в ногу, однак батько втратив багато крові. Поки сім’я морочилася з ранами, чоловік отямився.

– Хаміде, слухай сюди! – заговорив українською, замість звичної пушту3 чи, часом, дарі4. Це був певний знак – коли батько переходив на українську, всі розуміли, що йдеться про щось надзвичайно важливе. Мама й сестра Зура майже нерозуміли цієї дивної мови, як і російської чи англійської, котрими батько вільно володів, навчивши й сина.

– Слухаю, тату, – хлопець швидко витер сльози, глянув у перекошене з болю батькове лице.

Мама тим часом розрізала холошу камуфляжних штанів і туго бинтувала прострілену ногу.

– Справи наші погані, синку, – прохрипів тато, спрагло ковтаючи воду, що її у глиняному полумиску принесла маленька Зура, щоб обмити йому лице. – Сьогодні вночі з нашого повіту мала піти величезна партія опію – на північ, через зону відповідальності бундесверу5. Я попередив їхнього головного, оберста6 Беккеля, а сам, з ротою зі свого батальйону, влаштував на караван засідку.

– Чого ти весь свій батальйон не взяв на операцію? – запитав Хамід.

– Батальйонами засідки не влаштовують, – гірко посміхнувся батько. – Що менше людей знає про операцію, то краще.

– І що сталося? Чого справи погані? Чого ти поранений? Чого сам? – засипав батька запитаннями Хамід.

– Хтось усе-таки вивідав про наші плани, хтось зрадив. І вийшло, що ми, замість уполювати наркоперевізників, самі потрапили в пастку.

Рясний піт заливав батькові лице. Мама стривожено подала хустину.

– Що робити, тату?! Кажи, я все зроблю, як накажеш! – син твердо глянув у налиті болем таткові очі.

– Везти мене вночі у шпиталь нема сенсу, – тихо міркував уголос батько, оглядаючи оселю, наче примірявся до оборони. – Таліби7, скоріше за все, перекрили всі шляхи, ждуть мене. Радіостанцію мою розбило, підлеглі погинули в бою, а хто вцілів – порозбігалися по своїх шпаринах. Вояки, трясця їхній матері! – вилаявся вдруге за синове життя.

– Отже так, Хаміде. Сідлай коня, і потай, уздовж річки, їдь у місто! Там знайдеш спочатку оберста Беккеля, а потім мого начальника, командира дивізії, деґерволя8 Хусейні. Передай їм усе, що я тобі розказав. Після цього повертайся сюди. Маму й Зуру сховай у сусідів, натягай зброї та боєприпасів, бо серцем чую – таліби незабаром по мене навідаються! Часу нас іще є, але поквапитися не завадить!

Тато лагідно поплескав сина кволою рукою по плечі.

Хлопець вийшов надвір. Зоряне небо низько висіло над кишлаком, здавалося, простягни руку й дістанеш до якоїсь зірки. У стайні тихо фиркнув улюбленець родини – жеребець-ахалтекінець9 Баграм. Хамід швиденько повитягав зі схованок усю, що була, зброю, заніс до будинку, акуратно порозкладав коло батька. Той зробив собі ін’єкцію знеболювального й уже цілком отямився. Із вдячністю подивися на сина й почав виважено готуватися до неминучого бою.

Заплаканих маму й сестру хлопець вивів крізь потаємний прохід у дувалі10 до сусіда – безногого Аджая. Їхні сім’ї дружили, а батько колись воював із талібамив Ахмад-Шаха Масуда11 в одному загоні з Аджаєм.

Потім Хамід повернувся в рідний дім. Татко вже забарикадував невибагливими меблями вхідні двері, облаштував позицію коло вікна й закурив.

[…]

– Коли ота «фара» сховається за хребет, – тицьнув автоматом за вікно,в бік гір, – сідай на Баграма й блискавкою мчи в місто! Приведеш допомогу!

– Батьку, може, я з тобою лишуся? – Хамід спробував сперечатися. – У два стволи відіб’ємося...

– Ти повинен виконати наказ! – відрубав бувалий воїн. – Ти повинен вижити! Не забувай – на тобі мати й сестра!Якщо зі мною щось станеться, пообіцяй, що зробиш усе, аби перетягти їх в Україну! – якісь щемливі нотки пролунали в батьковому голосі.

– Обіцяю, тату, звісно, – забракло хлопцеві повітря у грудях. – Але…

– Що «але»? – вловив Микола вагання в синовому голосі.

– Тату, ти тільки не сердься, але поясни, будь ласка, поки ще є час. Що нам там робити? Ми – мусульмани, а в Україні, казав нам у школі вчитель, живуть християни, які нас не люблять. Мама й Зура не знають мови, і ні я, ні вони не знаємо тамтешніх звичаїв. Тамже, мабуть, міське життя, комп’ютери, поїзди. А я мобільний телефон недавно вперше в руки взяв, які там комп’ютери! І тролейбуси бачив тільки в Кабулі –там їхні іржаві рештки збереглися...

– Мусульмани в Україні теж живуть, ніхто їх не чіпає. А в тебе є кілька переваг над сучасними українськими хлопцями, – батько пригорнув сина забинтованою рукою. – Стріляєш із будь-якої вогнепальної зброї,володієш холодною зброєю, вмієш мчати щодуху на коні, керувати будь-якою військовою технікою.Ти гнучкий, верткий, витривалий, і хоч тобі тільки чотирнадцять, навчений вправно битися руками, ногами й головою. Ти можеш замінувати що завгодно, чи навпаки – розмінувати що завгодно. Можеш вижити в горах і в пустелі, харчуючись ящірками та зміями, володієш українською та російською, говориш на пушту, дарі-фарсі, розумієш тюркські мови,знаєш окупаційні – англійську, трошки німецьку. А це вже перекладацька професія! Нарешті – ти вмієш неперевершено торгувати, вдало поєднавши українське й афганське коріння! І насамкінець, синку, запам’ятай – найкрасивіші дівчата живуть саме в Україні! – майже весело всміхнувся батько. – Принаймні як підростеш та підучишся, кращого воїна для України важко буде знайти!

– Добре, – погодився син, – переберемося всі в Україну,одразу,як одужаєш од своїх ран.

– Хай Аллах дасть сили, щоб так і сталося! – татко здійняв очі до неба. – Місяць уже сховався. Мерщій, синку! – важко піднявши забинтовану руку, обняв хлопця. – Коли що – не май на мене зла, – непомітно змахнув неушкодженою рукою сльозу. –Пам’ятай усе, чого я тебе навчив! Біпешт!15

Чоловік сильно, майже грубо підштовхнув підлітка.Баграм, чорний мов ніч, з білою зіркою на лобі, терпляче чекав вершника. Щойно хлопець підійшов упритул, кінь лагідно лизнув його в щоку, виказуючи прихильність і бажання служити. Нашвидку помолившись, Хамід видерся в сідло, почепив автомат стволом назад – так зручніше відстрілюватися. Китайський багнет – на пояс. Гранати й набої розмістив так, щоб зручно було дотягтися на скаку.

– Баграмчику, вперед! – прошепотів на вухо коневі,який щось відчув і нервово витанцьовував на місці. Вуздечкою повернув його просто на двометровий глиняний дувал, що оточував садибу.

Породистий тренований кінь із місця, не діткнувши перепони, легко її перестрибнув. Зненацька внизу жалібно кавкнуло й заскиглило – копитами жеребець пробив груди озброєному чолов’язі, що таївся під дувалом...

– Це він! – гримнув чийсь знайомий владний голос. –Стріляти по коневі, Мохамед мені потрібен живий! – пролунав наказ. – Я мушу знати, що він передав кяфірам16!

Пригнувшись до кінської гриви, Хамід кинув назад гранату й відчув, як кінь здригнувся раз, удруге. Густа стрілянина заповнила околиці, кулі свистіли навколо, одна гаряче проспівала над самим вухом, здається, зачепила волосся – і тут ззаду сухо бухнула граната. Не озираючись, хлопець натис на курок, безвідмовний «калаш» сухо виплював віяло смертельних джмелів. Почулися крики й зойки поранених, стрілянина вщухла. Загарчав потужний мотор,ввімкнулися фари й здоровенний позашляховик рвонув навздогін...

– Оце добре! – прискорюючи коня, зрадів утікач, витягуючи ще одну гранату. – Відведу падлюк од дому. Якщо вони всі кинуться за мною, може, тато вціліє? – промайнуло в голові.

Та батько вважав інакше – з плоского даху їхнього будинку рвучко вистрілив гранатомет, сяйвом зварювального апарата висвітивши темні околиці,вихопивши з темряви провалля вулиці між двох рядів глиняних дувалів. Реактивна граната влучила в позашляховик, очевидно, в бензобак, бо він спалахнув великою вогненною квіткою… Гонитва захлинулася – палаючи, джип перегородив шлях решті напасників...

– Татку-татку... – ковтав солоні сльози Хамід, припавши до кінської гриви. – Нащо ти це зробив? Я ж заводив їх за собою...

Позаду вибухнула скажена стрілянина – бій за обійстя родини Туруні набирав сили. Нерівний бій...

А Баграм мчав стрілою, стелився по землі, летів од небезпеки, рятуючи себе й свого вершника. Їх ніхто не доганяв, ніхто по них не стріляв, однак хлопець не зупиняв розумного коня.

За кілька кілометрів шалених нічних гонів, коли річкові очерети й густі кущі-тугаї оточили втікачів зусібіч,кінь зашкандибав і перейшов нарешті з шаленого галопу на нешвидку рись. Він увесь змок, кривава піна летіла з рота… На ходу він повернув голову до вершника – розумні очі запитально зазирали Хамідові, здавалося, аж у душу.

– Дреш17, Баграм! – зупинив Хамід коня, нутром відчуваючи біду.

Жеребець слухняно став, хлопець зіскочив на землю,тривожно обдивляючись тварину. Раптом Баграм жалібно заіржав, наче заплакав, майже людським голосом – і повалився додолу. Хлопець заметушився коло друга, безтямно тягнув коня за повід, та неміг зрушити з місця, не міг підвести. Ставши на коліна, нарешті збагнув, що сталося з вірним товаришем – з ран на лівому боку цебеніла кров. Дві кулі глибоко ввійшли в кінський тулуб. Кров поштовхами покидала дуже тіло, темні очі плакали величезними слізьми... Кінь умирав...

Як він, зазнавши смертельних ран, зміг стільки пробігти?! Хамід не знав. Обнявши друга за шию, гірко ридав, розмазував по обличчю сльози та кров…

Отямився аж тоді, як зрозумів – Баграм помер. Помер, як справжній чоловік, як воїн, до кінця виконавши обов’язок...

Уставши, хлопець відчув на шиї теплий струмочок. Торкнувся – куля, виявляється, зачепила не тільки волосся, а ще й кінчик вуха. Замотавши рану чалмою, Хамід зняв з плеча автомат, уставив новий магазин – і весь вистріляв у темне небо, салютуючи загиблому коневі, котрий його врятував ціною власного життя. Тепер двадцять кілометрів до міста треба було добігти по горах пішки. З рідного кишлака долинала квола перестрілка, це вселяло надію, що батько й досі живий. Закинувши автомат за плечі, хлопець побіг по знайомих стежках.

Бігти було важко: серце шалено гупало, піт заливав лице, кровотеча з вуха не стихала, чалма сповзала на очі, ноги через півгодини нічного марш кидка вкрилися пухирями, важкий автомат натовк спину, проте Хамід не сповільнював бігу. У голові стугоніла одна-єдина думка: «Треба встигнути, батько повинен вижити! Він виживе, усі ми виживемо, поїдемо в рідну батькову Україну!»

 

1. Дреш, фоєрше кунам! – (мова пушту) Стій, стрілятиму!
2. Мурі – (пушту) мама.
3. Пушту́ – мова пуштунів, належить до східної групи іранських мов,одна з державних мов Афганістану.
4. Дарі ́ (східнопе́рська мо́ва) – одна з офіційних мов Афганістану.
5. Бундесвер – (нім. Bundeswehr, букв. Федеративна оборона) – найменування збройних сил ФРН з 1955-го.
6. Оберст – (нім. DerOberst) полковник.
7. Таліби – учасники руху Таліба́н (таліб у перекладі з арабської –«той, хто вимагає, щоб його навчили», себто учень чи студент релігійного навчального закладу) – радикального ісламістського руху, що зародився в Пакистані серед пуштуніву 1994 році й керував Афганістаном з 1996 до 2001 року тареґіоном Вазірістан на півночі Пакистану з 2004-го.
8. Деґерволь – (пушту) полковник.
9. Ахалтекінець – ахалтекінський кінь, або ахалтекінець, – верхова порода коней, виведена на території нинішньої Туркменії(Ахал-Теке) приблизно 5000 років тому.
10. Дувал – глиняний мур навколо поселення чи садиби в СереднійАзії, Афганістані та деяких інших країнах.
11. Ахмад-Шах Масуд (1 вересня 1953 – 9 вересня 2001) – афганський польовий командир під час боротьби афганського народу проти радянської окупації, згодом міністр оборони Афганістану. Масуд – прізвисько, що в перекладі з дарі означає «Щасливий».
15. Біпешт – (пушту) вперед.
16. Кяфір, або кафір «невіруючий», «невірний» – слово, яким мусульмани називають усіх немусульман.
17. Дреш! – (пушту) Стій!
 

Читайте також:

Війна
Камінь
Спалах

Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3588