Іще рік тому, на початку березня, коли на нас насувалися «шевченківські дні», я стикалася з морем негативу стосовно постаті митця в середовищі молодих українських інтелектуалів – себто тих, які сформувалися уже в незалежній Україні. Справді – для людини, народженої у вільній країні, можливо, не був актуальним бунтарський дух його поезії; а якщо зважити на потворно розставлені акценти в нашій шкільній програмі, то «картинка» видавалася геть сумною. Однак Шевченко був особистістю багатогранною, і не можна нехтувати жодним із аспектів його творчості.

Здається, про Тараса Григоровича знаємо все: і про раннє сирітство, й про кріпаччину, й про звільнення, й про страждання за народ. Про останнє чи не найбільше. Але як часто замислювалися про душевну муку від незреалізованості як митця, – адже творчість найперше потребує свободи, фізичної й інтелектуальної, а ці речі несумісні з реаліями, які він пережив у засланні.

Хоча, звісно, царська заборона тільки підсилювала ситуацію. У своєму листі до Анастасії Толстої від 9 січня 1857 року Шевченко, порівнюючи свою долю з Данте, писав: «Данте Аліґ’єрі тілько вигнали з рідного краю, але не заборонили йому писати своє «Пекло» і [про] свою Беатріче, а я… був нещасливіший за флорентійського вигнанця». Однак він знаходить у собі сили протистояти оточенню й не втратити себе як митця навіть у ситуації, коли більшість втрачала людську подобу. Вистояти сприяє йому заглиблення в християнську філософію. Недарма ж бо він просить Варвару Рєпніну надіслати йому трактат Томи Кемпійського «Наслідування Христа», зазначаючи, що тільки християнська філософія здатна боротися з безнадією. Він розмірковує над долею Спасителя й у цьому річищі замислюється над власною долею, а відтак у його творчості виразно зринає мотив співрозп’яття, знаний українською літературою й філософією ще від часів бароко, – себто поет вважає за щастя взяти на себе бодай часточку Ісусового страждання. Поряд із образом Спасителя зринає образ Діви Марії, людської заступниці перед Богом. Саме вони є у Шевченка втіленням найвищої гармонії – ідеалу, до якого має прагнути людство:

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.

Якщо замислитися – це фактично Шевченкова візія Горнього Єрусалиму.

Однак поет не просто звертається до цих образів, апелюючи до їхнього загальнохристиянського значення, – він переосмислює їх в контексті українських реалій; тож недаремно Марія в однойменній поемі – це мати-покритка, від початку приречена на страждання. Ідеал добра й усепрощення він протиставляє «дикунським» законам, котрі змушували виганяти з дому жінку з дитиною. Він ніби кидає в обличчя народній темноті – «Мати Божа теж уважалася б покриткою. Ви би так само не прийняли її». Відтак шевченкова Марія помирає від голоду під тином. Такий фінал різко контрастує із канонічним зображеннями Успіння Богородиці, однак він чи не найбільше дає відчути глибину трагедії життя Марії, а водночас її святість. Саме читаючи Шевченка, починаєш замислюватися над тим, що вона була народжена людиною й що її страждання неспівмірне з будь-якими іншими земними поневіряннями.

А отой «вишневий садок» біля хати, що став для поета уособленням справжнього раю, – він зринає не лише за сірими мурами Петропавловської фортеці, а й перегодом, коли в поета з’являється надія на щастя («Поставлю хату і кімнату»), й тоді, коли приходить розуміння того, що час перепливати «через Лету бездонную та каламутную...». До речі, за півтора століття до того, в останню ніч свого життя в далекому Ростові інший український геній Дмитро Туптало, звіряючись своєму найталановитішому учневі, говорив про вишневі сади України...

Саме в християнському річищі розмірковує Шевченко про причини добра й зла, земної несправедливості, вказуючи на абсурдність такої ситуації після жертви Спасителя.

Отже, Шевченко періоду заслання – це шлях від бунту проти несправедливого світу до філософського аналізу причин його несправедливості. Залишитися митцем за умов, коли багатьом не вдавалося залишитися людиною, – ось чи не найбільший його подвиг.

Так, Шевченко дає нове дихання українській літературі, але він не розпочинає її з «чистого» аркуша, – вона постає, спираючись на культурну традицію, сформовану століттями (насамперед бароковою добою). Тож, певно, не зовсім коректно поділяти й українську літературу на «до» і «після» Шевченка, а радше варто говорити про його органічність у цій літературі.

Катерина Борисенко,
кандидат філологічних наук

 

Читайте також:

Заради чого загинув отець Омелян Ковч і за що боровся Гаррі Поттер?
Про поезію, 3487 диваків та Марію Іванівну
Профільне навчання: за і проти
Про трагедію ще одного покоління, яке повірило в революцію


Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3583