Я ніколи не чув, щоб хтось згадував маленьке місто Сіді Будзід. Однак усе почалося саме тут. Випадок банальний, не винятковий, але він так часто повторювався, що нарешті переповнив чашу терпіння.

Молодий чоловік 28 років, який мав диплома, проте не мав роботи, жив зі своєю матір’ю, братами та сестрами. Щоб заробити трохи грошей, він змайстрував щось на кшталт тачки, на якій возив і продавав овочі й фрукти. Мандрівний торговець. Його можна було побачити всюди на дорогах Магребу. Іноді машини зупинялися перед ним, щоб купити фрукти на десерт до обіду. Такі продавці не мали коштів, щоб відкрити крамницю. Їхній дохід був злиденний, і жили вони сьогоднішнім днем. Іноді ці тачки заважали вуличному руху, але здебільшого все це можна було швидко владнати. Якщо він щось віддавав поліцейському за рогом, то міг спокійно торгувати своїм товаром. Хоча іноді цей поліцейський і виявляв надмірну пильність, щоб показати своєму шефові, що він суворий до вуличних продавців і зобов’язує їх іти зі своєю тачкою подалі від їхньої ділянки. Є місця стратегічно вигідні, де товар продається дуже добре. Тож за такі місця треба «платити» грубі гроші. Між поліцією й торгівцем установлюється залежність – так дрібна мафія має свою чверть від кожної оборудки в Італії. Ти хочеш працювати? Тож треба платити. Якщо дрібний комерсант опирається, то його товар буде знищено або конфісковано.

Мандрівний торгівець не заробляє неймовірних сум. Він ледве може прогодувати невеличку родину. Ще ніколи мандрівний торгівець фруктами й овочами не заробив якогось капіталу. Мухамед Бузазі належав до тих, хто тяжко працює щодня за мізерну платню, щоб бодай якось виживати. Він відмовився від жебракування, від компромісів із мафією, від крадіжок, від усіх незаконних операцій. Він бачив, як Бен Алі і його велика родина, зокрема й родина дружини, безсоромно користувалися благами країни. Як і всі громадяни Тунісу, він знав про«забави великих» – братів, зятів, кузенів та друзів Бен Алі, цієї кліки, яка накопичувала мільйони. Вся крупна торгівля, всі великі підприємства, всі іноземні інвестиції мали підлягати «закону Бен Алі Трабелсі». Про цю систему всі знали, і коли йшлося про неї, то говорили: «На це заплющують очі, бо Туніс покінчить з тобою як з ісламістом». Крупна буржуазія з Тунісу, Ла Марси, Сіді Бу Саїду Хаммамету вихвалялася, що живе в країні «бездоганної безпеки», де «немає квартирних крадіжок, немає нападів на вулиці, де поліція справді добре працює». Той, хто співпрацював із режимом, жив винятково комфортно, заможно. Й віддавав належне Бен Алі, цьому колишньому військовику, який так багато зробив для процвітання багатіїв у своїй країні. Французькі й італійські політики часто ставили Туніс за приклад в арабо-мусульманському світі. Ісламістський лідер Рашед Ганнноші втік до Лондона. І всі забули як про нього, так і про його рух Еннахда. Ісламізм було поховано.

Мохамед мав припинити навчання через смерть свого батька, сільськогосподарського робітника. Це змінило долю всієї родини з семи осіб. Він купив тачку й вирішив продавати на вулиці фрукти й овочі. Але в нього не було дозволу. Його переслідували муніципальні службовці. Він відмовлявся давати хабарі. Одне слово, він не мав засобів до існування. Службовці переслідували його, буквально полювати на нього, погрожуючи відібрати тачку й виручку. Того ранку 17 грудня 2010 року він натрапив на особливо паскудних службовців, які конфіскували його добро. Серед них була жінка, яка вдарила його в обличчя, а інші плювали на нього. Неабияке приниження. Він намагався повернути своє майно, пояснюючи, що утримує родину з семи душ, що він не зробив нічого поганого… Тоді світ ще не знав, що це приниження ось-ось стане іскрою, з якої спалахне масштабне повстання.

Усе своє життя він ковтав образи, переконуючи себе приймати долю такою, яка вона є, повторюючи собі, що одного дня темрява скінчиться, що життя – то не суцільні біди. Він надіявся, молився, милувався довколишнім світом – красою дерев, польотом пташок, кружлянням метеликів, посмішкою на обличчі дитини. А щодо капостей, то це минеться, це лише поганий період. Бог великий, і він відчиняє всі брами. Але того дня Мухамеда били головою об бетонну стіну. Він побачив виходу. Не бачив підтримки в очах перехожих. Ніхто не простягнув руки допомоги, ніхто не сказав доброго слова, навкруги суцільна несправедливість. Мухамед став утіленням громадянина, терпець якого урвався. Він міг звернутися до Аюба – Йова з Корану – і до того великого терпіння, яке доводить, що людина приймає все, що доводить Бог. Але він не звернувся. Йов був далеко. Всі були далеко. Поряд не було нікого. Не було ні матері, ні сестри Лейли, яких він дуже любив. Він відчув себе самотнім, покинутим. Бог покинув його. Саме таким він відчув себе. Глянув на небо того холодного грудневого дня. Ніхто не подав йому ніякого знаку. Абсолютна самота, посилена жорстоким почуттям нестерпної несправедливості. Ляпас, а потім плювок. Так не можна ставитися навіть до собаки. Його особистість було знищено, як змивають косметику з обличчя. У нього не було ні обличчя, ні погляду, ні самоповаги. Його людську гідність було розчавлено чоботами муніципальних службовців. Він говорив собі: це просто божевілля, наскільки одні бідні є злючими й паскудними до інших бідних, іще бідніших за них. Бо ці службовці – то жалюгідний непотріб, який виживає за рахунок корупції; це раби, які слухняно побіжать прислужувати своєму панові, коли той покличе подати йому кави або підновити його віллу. Вони будуть слухняними, кланятимуться, засвідчуючи відданість владі. Вислужуватимуться перед тими, кому вони зобов’язані своєю посадою. Це загальновідомо. Бути зобов’язаним – це форма сучасного рабства. Тоді вони ревно виконують свою роботу. Виникає ініціатива на місцях. Вони вже мислять себе панами – маленькими, та все ж панами. Вони наводять порядок з такою самою пихою, такою самою жорстокістю, як це роблять ті, хто над ними. Пересувний торгівець – то просто знахідка для них. Його можна зневажати, в нього можна конфіскувати тачку, й нехай здихає. «Нехай здихає!» Самі ці слова вимовив Бен Алі, коли йому донесли, що торгівець підпалив себе.

Мохамед Бузазі страждав п'ятнадцять днів і ночей, аж доки помер. Як пес, як повне ніщо, як привид, як людина без імені, як злидар. А бути бідним у Тунісі, в Єгипті, в Ємені, як і в багатьох інших країнах, – це бути приреченим здохнути як пес, бо муніципальний службовець підштовхне до самогубства, бо якщо заслабнеш, то медичної допомоги не буде, і лікар не прийде, та й ліків не купити.

Мохамед вирішив піти з життя. Але як він зважився на те, щоб підпалити себе? Це зовсім не узгоджується з традицією й культурою ні Магрібу, ні ісламу, де це заборонено. Той, хто вирішив кинути виклик Богові, заподіявши собі смерть, у такий спосіб звертається до вічності. Мохамед, певне, бачив зображення бонз, які спалювали себе, або міг чути про них. Цей жест є видовищним, він має пряму символіку без будь-якої неоднозначності. Вогонь по собі нічого не лишає. Він забирає все. Він прирікає на жахливі страждання. Мохамед підпалив себе на людях, перед резиденцією губернатора, перед адміністрацією, яка відмовилася вислухати його і вчинити справедливо. Він напевне знав, що втратив своє майно, яке службовці не повернуть йому, а ті, хто стоять над ними, нічим не допоможуть йому. Він знав, що в цій країні бідні приречені, що вони винні, тому що бідні. Тож його безнадія мала вилитися у щось, що справить враження на інших, на тих, хто виявляє байдужість, чинить несправедливо, хто й не думає повестися інакше, бо доля мандрівного торгівця нікого не цікавить.

Повіситися? Це нічого не дасть… Перерізати вени? Так само… Наковтатися снодійного? Ще спробуй знайти його… Та й однак то буде мовчазне самогубство, і люди скажуть, що злидар зорганізував собі гарну смерть… Смерть уві сні! Ні! Мухамед хотів померти й зробити своєю смертю акт, який допоможе іншим, допоможе країні. Можливо, він не думав про всю країну, але, обливаючись бензином і запалюючи сірника, він мав час подумати про свою матір, своїх братів і сестер, можливо, про свого батька; він мав подумати про те, що краще піде до свого батька, ніж житиме в приниженні, без гідності, без грошей, залежним від примх дрібних негідників, чия отрута така ж ядуча, як і негідників великих.

Вогонь умить охопив його всього. Коли люди заметушилися, щоб рятувати хлопця, було вже запізно, вогонь діяв швидше, вогонь зробив свою справу. Мохамед ще дихав, але його тіло згоріло, а душа вже вдихала пахощі раю – або полум’я пекла. Його відвезли до лікарні Сфакс, а потім до опікового центру в Бен Ару, неподалік від столиці. Тіло вкрилося ранами. А душа чомусь не виходила з нього, її затримував попіл, душа залишалася бранкою тіла, яке вже й тілом не було, а тільки нагадуванням, до чого може призвести приниження.

На лікарняному ліжку він весь час був у бинтах; і виникла дивовижна надія, що раптом він устане перед телевізійними камерами, і враз нове тіло з’явиться на місці обгорілого, як вияв співчуття ангела чи Бога до цього нещасного чоловіка, який пожертвував своїм життям заради одинадцяти мільйонів співгромадян.

19 грудня мешканці Сіді Бузід вийшли на маніфестацію. Це був початок так званої жасминової революції.

Через кілька днів, 28 грудня, Бен Алі провідав Мухамеда Бузазі, прикутого до лікарняного ліжка. Ґротескний образ президента, який виявив отаку протекцію до того, кого мовчки проклинав, до цього паскудного злидня, чий жест спровокував перші маніфестації. Одначе той, чиє тіло перетворилося на мумію, довго не протягнув. Він помер 4 січня. А через десять днів помер режим Бен Алі. А сам президент утік, благаючи то тут, то там про прилисток, щоб нарешті осісти в Джедді, ісламській землі, де не могли мусульманину відмовити в гостинності. А його дружина і вся її родина були вже далеко.

Мухамед Бузазі став героєм, пожертвувавши своїм незахищеним тілом. Але його жертва виявилася не марною. Без сумніву, він сподівався на це, але ні він сам, ні будь-хто інший не міг передбачити, як усе обернеться. І те, що сталося, стало історичним. Туніс повстав зважено й гідно (насильство стало зброєю винятково поліції, чия брутальність спричинила десятки смертей і сотні поранень), й народ, принижений протягом 23 років, зумів позбутися Бен Алі та його мафіозного клану аферистів.

У 2009 році Бен Алі поновив свої президентські повноваження з показниками водночас кумедними й принизливими (коли хтось удає, ніби його обрали більше 89%, з цього сміється світ, і як наслідок, після такого зневажаєш себе. Тим більше, якщо з надійних джерел відомо, що лише 24,7% тунісців прийшло на виборчі дільниці. Петиція, підписана за кілька місяців найвидатнішими особами країни, які закликали Бен Алі знову балотуватися в 2014 році, також є ґротеском). Тепер уточнюються масштаби того зла, яке накоїв Бен Алі. Згідно з туніською газетою Ля Прес від 7 лютого 2011 року, від публіки приховувалися справжні цифри безробіття, еміґрації, падіння числа учнів у школі тощо. Нині, згідно з даними цієї газети, рівень безробіття серед дипломованих фахівців із вищою освітою сягнув 44,9%, рівень безробіття серед молоді – 19,8%; 1,3 мільйона дітей були змушені залишити школу між 2004 та 2009 роками. Нарешті, 70% молодих тунісців хотіли б за будь-яку ціну еміґрувати.

Та попри все викриття режиму, смерть Мохамуда Бузазі стала чинником, який підняв з колін весь Туніс і весь арабський світ. Є всі підстави вести мову про ударну хвилю, про інфекцію. За кілька тижнів Єгипет стане першою країною, яка візьме приклад із Тунісу, хоча тамтешній раїс набагато могутніший і жорстокіший.

Читайте також:

«Грані-Т» у Вільнюсі: Україна – це Європа!
Про справи вищі а вічні
Про трагедію ще одного покоління, яке повірило в революцію

 

Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3565