Новорічно-різдвяні свята – це не лише добра нагода зустрітися з друзями й відвідати рідних, а передовсім ідеальний час для того, щоб прилучити дитину до прекрасного, – та й про себе, ясна річ, теж не забути. Бо навіть якщо ви мешкаєте в мегаполісі, то за щоденними клопотами на це не завжди є час – тим паче тепер, коли надворі революція, – а що вже казати про тих, кому до великого культурного центру треба ще доїхати… І ось два тижні канікул – тож було б бажання, а час знайдеться. Притому ідеальний час саме для театру.

Оскільки на ці свята ми були в Харкові, то й хочу поділитися враженнями про культурне життя слобожанської столиці. Порівнюючи з попередніми роками, не можу не відзначити, що цього року харківське театральне життя на свята не замикалося лише на традиційних (і не дуже) виставах для дітей із неодмінними Дідом Морозом і Снігуронькою, а було значно різноманітнішим. Тож ми мали з чого вибирати – і, ясна річ, передовсім обрали Харківський національний академічний театр опери і балету імені Миколи Лисенка – бо, як на мене, саме оперне мистецтво за самою своєю природою створює атмосферу свята найповніше і найяскравіше.

Почну з приємного. Цього разу Харківська опера не розчарувала – постановка «Севільського цирульника» Россіні вразила добрим вокалом і чудовою акторською грою. Приємним відкриттям стала Юлія Вакулович у ролі Розіни – вона блискуче втілила образ юної, примхливої дівчини. Тендітна, така несхожа на традиційних «оперних дів», вона не лише дала змогу глядачам сповна насолодитися її чудовим сопрано, а й розкрилася при цьому як драматична актриса, що взагалі унікально для нашої опери, де найважливішим вважається голос, а сама гра нібито «вторинна». На це, до речі, одразу ж звернула увагу моя старша дочка, підліткового віку, із якою ми й дивилися «Сивільського цирульника». Адже ми, дорослі поціновувачі мистецтва, по-правді кажучи, на такі речі не завжди зважаємо, – а для дітей суголосність дійства і музики на сцені дуже важлива, тим паче, що вона формує довіру. Є. Лисицький у ролі Фігаро потішив прекрасним вокалом, а дует доктора Бартоло (А. Милосердов) і Дона Базіліо (В. Гращенко), завдяки майстерному виконанню, викликав, як і було задумано, добру усмішку.

Одне слово, постановка в тій частині, яка стосується режисури й артистів, у мене як глядача не викликала особливих зауважень, а моя дочка була в захваті. Значно гірше із матеріальною складовою вистави, коли через брак мікрофонів на сцені оркестр інколи заглушував вокалістів (тут даються взнаки конструкторські вади самого приміщення), а костюми й декорації, здається, примандрували ще з 70-х років минулого століття. Не те щоб я була у великому захваті від «надмірної любові» головного режисера столичної Національної опери А. Солов’яненка до мультимедій, якими в нього щедро супроводжується кожнісінька постановка, – та все ж сучасні вистави мають відбуватися в осучасненому інтер’єрі. Звісно, я розумію, що ці проблеми пов’язані з браком фінансування – і тут постає логічне питання: навіщо влада Харкова щороку «гатить» чималі кошти, в організацію концертів на площі Свободи, у той час як значно доречніше їх можна було б спрямувати на розвиток харківського академічного театру опери й балету? Але це питання – за цієї влади, – звісно, риторичне…

А з молодшою дочкою, школяркою, ми, звісно ж, пішли на балет. Тут театр теж порадував – вишукана «Пахіта» й динамічна «Кармен-сюїта» у виконанні харківських артистів зачаровували своєї витонченістю й легкістю. Для дитячого сприйняття це дуже важливо передовсім тому, що йдеться про поєднання мистецтва класичного й сучасного танцю, тож недарма на виставі було багато дітей. «Пахіта» – це одноактне ґранд-па із великого сюжетного спектаклю славетного Маріуса Петіпа. Його вважають взірцем академічного танцю і класичної побудови балетів XIX століття. Натомість «Кармен-сюїта» – сучасний погляд на мистецтво академічного танцю, цей одноактний балет спеціально для своєї дружини, славетної балерини Маїй Плесецької створив композитор Родіон Щедрін за мотивами опери Бізе «Кармен». Таким чином дитина у першій частині вечора знайомиться із власне балетною класикою, а в другій – із її сучасною інтерпретацією. Для дочки класична «Пахіта» була цікавішою власне через її казковість, тоді як я більше перейнялася «Кармен-сюїтою» – через цікаву драматургію. А це вже, до речі, привід замислитися для деяких київських режисерів, які хочуть позбавити єдиний в Україні спеціалізований театр опери й балету для дітей – столичну муніципальну оперу – класичного репертуару. Як не крути, а дітям потрібна красива казка; і щоб зрозуміти сучасну хореографію, треба пройти добру школу класичної.

Насамкінець не можу не відзначити і ще одну напрочуд важливу річ: Харківський національний академічний театр опери і балету імені Миколи Лисенка нарешті почав хоч якось українізуватися – цього року вже маємо україномовні програмки й афіші. Дехто може сказати, що це дрібниці, але ж два роки тому не було й цього. І я сподіваюся, що це лише початок – і що скоро з’явиться й україномовна версія сайту, і в репертуарі побільшає опер українською мовою. До речі, в репертуарі ХаТОБу є 3 українські опери, у той час як у столичній Національній опері наразі лише одна, а в київській муніципальній – жодної. Тож є над чим замислитися.

Узагалі ж, мистецтво опери й балету – це мистецтво творення свята. І приємно, що в Харкові цим мистецтвом можуть насолодитися як діти, так і дорослі.

Катерина Борисенко, літературознавець

 

Читайте також:

Пісня про чай, або Музичні «тайми» малюків
Художній смак – на старт!
Про трагедію ще одного покоління, яке повірило в революцію

 

Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3553