Жінку, яку прислав лікар, було звати Анна. Вона зайшла в палату так широко всміхаючись, що голова її здавалася розділеною навпіл.

– Гарна дитина, – сказала, схиляючись над немовлятком.

Єва пирскнула, видаючи із себе звук середній між хихотінням і повним ненависті, здушеним у горлі хлипанням.

– Чого ви хочете? – спитала.

– Я хочу врятувати вас від хибного рішення, – несміливо промовила жінка.

– А вам що до того? – Єва відчула, як у ній зростає ворожість до ненатуральної усмішки незнайомки, до млосного смаку її доброзичливості, до нестерпного виразу співчуття, що розливалося по її обличчі.

– Може, ви подивитеся на фото моєї донечки? – сказала та. Очевидно, фото було напоготові, бо вона вийняла його з торбинки одним рухом. Єва зиркнула на нього: з кольорової фотографії довірливо усміхалася кількарічна дівчинка. Ця усмішка увиразнювала всі типові ознаки синдрому Дауна і паралізувала Єву, коли вона вдивлялася у кругле, симпатичне личко в таких же круглих окулярах.

– ЦЕ відразу видно, – сказала несвідомо і закусила губи. «Я страждаю, але чи треба завдавати болю цій жінці?» – запитала сама в себе. Однак Анна не була схожа на людину, якій завдали болю. Майже природно усміхаючись, відповіла:

– Ясно, що видно, – і додала тоном довірливого зізнання: – Я боялася, коли йшла до вас. Я завжди боюся.

– Завжди? Що значить «завжди»? – спитала Єва.

– Цих дітей більше народжується, ніж ви думаєте.

– Вам за це платять, чи що? – спитала Єва агресивно.

– Ні, не платять, – відповіла, зовсімне збентежившись, жінка. – Але як бачите, я від неї не відмовилася. Тому я приходжу переконати інших, щоб вони цього не робили.

– А кого вам жаль? Соціального забезпечення? – обурилася Єва. – Та врешті-решт, це з наших податків.

Вона вже прийняла рішення і була певна, що навіть цілий леґіон жінок із маленькими «монголятами» не переконають її ні в чому. Вона почувалася вільною і готовою починати все заново.

Жінка сіла на краєчку ліжка і задивилася на дитину. На її обличчі знову з’явилася усмішка, але інша, ніж щойно перед цим.

– Ви не вірите, що цих дітей можна любити, і часом навіть більше, ніж здорових. У мене двоє діток, Яцек та Ельжбетка. Ельжбетку я люблю більше, ніж Яцека, бо вона більше цього потребує. Такі діти спраглі любові…

Єва мовчала. Жінка сіла зручніше, і так і не відриваючи погляду від немовляти, говорила далі:

– Ми називаємо їх Дарами Бога, знаєте? Або дітьми Бога.

Єва пирскнула.

– Хто вигадав цю дурнувату назву?

– Не знаю, – відповіла жінка. – Коли народилася Ельжбетка, цією назвою вже користувалися. Нею вже багато років користуються. Може, завжди? Я почула її від ще однієї матері, яка прийшла до мене в лікарню, так як я зараз прийшла до вас. Часом також кажуть «діти, що інакше відчувають».

– Хха! Political correctness! – гнівно пирхнула Єва. На тему political correctness у них з Адамом була визначена думка. Тепер з неприхованим вдоволенням вона викрикувала її перед цією чужою жінкою: – негр – це афроамериканець, так? Якийсь прихильник політичної коректності так захопився, що назвав афроамериканцем Нельсона Манделу, щоб тільки не сказати «чорношкірий»! Циган – це ром, педик – це ґей, або «той, що інакше любить»? А придурок – це «той, що інакше відчуває», а ще навіть «Дар Бога», так?

– Саме так, – спокійно відповіла жінка. – А чому би вам не задуматись, звідки це взялося?

– Ну й звідки? – спитала Єва розгнівано.

– Не роби ближньому того, що тобі неприємне, не завдавай ближньому прикрощів, коли не треба… люби ближнього…

Єва мовчала. Жінка дратувала її у цю мить ще більше. Говорила банальності. Читала моралі.

– Ви не знаєте, що у народженні цієї дитини може таїтися щось добре… дуже добре. Вона багато для вас зробить самим своїм існуванням, – вела далі незнайомка.

– Ви тільки не пробуйте мене переконувати, що у народженні цієї дитини аж стільки доброго. Ви краще скажіть мені, що найгірше, – запропонувала Єва лукаво.

Але жінка поставилася до її питання серйозно. Якийсь час вона обдумувала відповідь, ніби хотіла вибрати те, що найважливіше. Її погляд мандрував від немовляти до матері й навпаки. Єві здавалося, що вона бачить у ньому блиск співчуття.

– Для мене найгірші були дві речі, – врешті відповіла. – Моя донечка не розмовляла до п’яти років. Жодного слова. Бурмотіла тільки різні звуки. Ви чуєте, як белькочуть нормальні діти, і вас охоплює жах, що вона ніколи не скаже жодного змістовного речення. Навіть жодного слова. Але всі врешті-решт говорять. Одне раніше, інше пізніше. Але говорять. І одного дня скажуть: «Мамо, я тебе люблю». Звісно, у декого з них на все життя залишиться власна спрощена мова, але вони відчувають те саме, що й інші. А може, більше?

Єва мовчала. Жінка глибоко зітхнула:

– Але є ще гірші речі… – урвала, ніби шукаючи відповідних слів. Шукала їх довго і врешті знайшла: – Їх не легко привчити до порядку. Щодня, коли я забирала Ельжбетку з інтеґраційного садка…

–Інтеґраційного? – повторила Єва.

– Так, є спеціальні садки, в яких нормальні діти граються з… – почала жінка і знову спинилась, а Єва докінчила:

– з ненормальними.

– Так. Я віддала туди Ельжбетку і… і майже кожен день був приниженням, – вела далі жінка.

– Приниженням… – повторила Єва і зробила паузу.

– Я казала, що ці діти дуже довго не можуть привчитися до порядку, – нагадала Анна.

– Ну, ясно: бешкетують, не складають іграшок, усе ламають? – спитала Єва по-діловому.

– …і ходять під себе, – докинула швидко жінка, а потім голосно зітхнула, ніби подолала якусь перешкоду.

Єва здригнулася. Вона належала до людей, яким від вигляду забльованого п’яниці робилося недобре, а у публічні туалети вона навіть не намагалася заходити. Вже будучи вагітною, вона не була певна, чи зможе переповивати дитину. Адам, весело сміючись, у своєму дусі, обіцяв, що візьме їй на допомогу няньку.

– Не переймайся, це менше року, може, ще менше. Розумні діти швидко цього вчаться, а ти ж не сумніваєшся, мабуть, що наша буде розумна?

Тоді вона не сумнівалась. Тим часом жінка вела далі:

– Часом це триває до чотирьох, інколи аж до шести років. Буває і довше. Ці діти не вміють або не хочуть вчасно покликати. І не можна їх цього навчити. І може по-різному бути. Я про виховательок говорю. Вони у кращому випадку змінять памперс, але коли моя Ельжбетка… ну, ви знаєте…

– Знаю, – сказала брутально Єва. – Коли Ельжбетка наклала купу в штанці, то що?

– …вони телефонували по мене. Навіть коли я була на роботі, коли у мене були термінові справи, телефонували, щоб я негайно прийшла і зробила все, що треба. Давали мені зрозуміти, що це не їхня справа. Що це проблема. І що їм огидно. Це було принизливо.

Єва подумала, що вона у житті не віддасть дитину в садок. Не хотіла зайвих принижень. Досить було й одного: народження цієї дитини. «Чекай, чекай… У який садок? Вона ж не піде у садок, вона тут залишиться», – згадала.

– Їй уже вісім років, і вона така чарівна, – сказала знову Анна і ще раз підсунула Єві фото. Ельжбетка радісно всміхалася: смішна, кругленька мордочка. Якби не ці очі…

– Вона вразлива й довірлива. Таке мале ведмежа, – всміхнулася лагідно жінка. – Ми її дуже любимо. Я вже казала вам, як кажуть про цих дітей: Дар Бога…

– То нехай Бог назад її забере, – сказала твердо Єва.

Вона очікувала від Анни обурення, напучень, образи. Навіть у якийсь парадоксальний спосіб хотіла цього. Проте Анна глянула на неї із незбагненним розумінням:

– Так. Я знаю. Ми майже всі переживаємо такий момент, коли думаємо, що краще, якби ця дитина померла. Потім, коли вона росте, і ми дивимося, як вона грається, сміється, як вміє любити, і наскільки вона довірлива, тоді щодня, щохвилини, нам стає соромно за цю думку. Мені дотепер за неї соромно. Хоча ця думка не один раз до мене поверталася. Але вже не повертається. Ніколи.

Єва подумала, що у неї відібрали змогу бути цинічно щирою. Навіть у цьому вона не була ориґінальною. Була типовою.

– Вийдіть, будь ласка, – сказала вона Анні холодно й рішуче.

– Я повернусь, якщо ви захочете, – шепнула жінка, кладучи на столі свою візитку. – Тільки дозвольте мені, будь ласка, взяти її на руки.

– Навіщо? – спитала недовірливо Єва.

– Я хочу дати вашій дитині те, чого не могла дати власній, коли вона народилася.

– Тобто?

– Радість від того, що вона прийшла на світ.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Коржики до чаю
Інжирне дерево
Вічний терпець


themesthemes/3533