Минулої п’ятниці, 18 жовтня, в Національному музеї Тараса Шевченка видавництво «Грані-Т» і Польський Інститут у Києві презентували збірник есеїв Войцеха Боновіча «Капелюх на воді. Розповіді про отця Тішнера». Про славетного священика і філософа, неофіційного капелана «Солідарності» й людину виняткового почуття гумору Йозефа Тішнера оповідали автор книжки, польський поет і есеїст Войцех Боновіч; директор Польського Інституту в Києві Ярослав Ґодун; автор передмови, доктор історичних наук, професор Ярослав Грицак; перекладач з польської, письменниця Богдана Матіяш і письменник Василь Карп’юк, який фраґменти з книжки, писані ґуральською говіркою, переклав для українського читача говіркою гуцульською. Також участь у презентації взяли відомий політик Юрій Луценко, отець Ян Анджей Клочовський і проректор Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філософських наук, доцент Володимир Бугров.

Пропонуємо вашій увазі найцікавіші фраґменти із виступів її учасників.

 

Ярослав Грицак

Було би наругою, напевно, над Тішнером проводити нашу презентацію академічно, серйозно. Бо ті, що знали Тішнера, що читали його, можуть підтвердити, що його визначальною рисою було надзвичайне почуття гумору. І нам би хотілося тут показати, що ми теж поступово стаємо тішнерівцями.

 

Ярослав Ґодун

Надзвичайно приємно, що завдяки Ярославу Грицаку маємо змогу прочитати цю книжку українською мовою, і велика подяка видавництву «Грані-Т», яке погодилося видати таку книжку, хоча вона не є комерційною. Це, безперечно, ваша робота для того, щоб показувати книжки, які є обов’язковими, на мою думку – вибачте, що я про це кажу, але вони також є обов’язковими і для поляків, які мають читати їх польською мовою.

 

Ярослав Грицак

Коли ми з Богданою Матіяш говорили про Тішнера, то виявили одну спільну річ – у нас обох Тішнер пов’язаний з поїздами. Коли мені Войтек (Боновіч) подарував цю книжку, то я їхав поїздом з Кракова до Львова в товаристві двох професорів математики, які вели дуже серйозні розмови, – а я читав «Капелюх на воді» і мусив час до часу тікати з купе, тому що мене розбирав сміх.

Ця книжка небезпечна. Ви знаєте, яку небезпечну річ одного разу зробив Тішнер? Він ледве не вбив Папу Івана Павла II. Під час одного обіду він розказав анекдот, і Папа так розсміявся, що поперхнувся кавуном. При цьому найбільшим богословським, догматичним питанням було, чи Папу можна бити по плечах…

А в Богдани був інший випадок, пов’язаний з поїздом. Вона їхала не цілком здорова, і провідник-поляк заспокоював її Тішнером – разом із гарячим чаєм дав їй розмови про Тішнера. І мені ця історія дуже сподобалася, вона якась дуже тішнерівська…

Я хочу подякувати Богдані за дуже добрий переклад – і особливо за те, що вона погодилася перекласти цю книжку, бо спершу вона сумнівалася.

 

Богдана Матіяш

Я справді не одразу погодилася перекладати цю книжку з декількох причин. Пам’ятаю, що я її отримала від Славка (Грицака) після презентації книжки Лєшека Колаковського, менше ніж рік тому, і мені вона справді читалася дуже добре. Але є книжки, з якими тобі досить просто бути як читачеві. Не з кожною книжкою, яку ти читаєш, ти хотів би бути довший час. І справді, я Тішнера спочатку не дуже могла, напевно, не те що зрозуміти, а прийняти. Бо якщо подивитися на особу такого масштабу як він, неймовірно знаний у Польщі як священик, як філософ, зрештою, як приятель Папи, як учень Інґардена – і цей ряд можна продовжувати, чим Тішнер був знаменитий, – то насправді це відкриває шляхи до діалогу, і цих шляхів нібито є дуже багато. Але одна річ мене все-таки спиняла. Бо якщо подивитися на тип священика, просто на тип духовної особи, яка може бути мені ближча і дальша, то Тішнер мене в цьому сенсі дивував. Дивував іронією, дивував тим, що навіть було багато священиків, які нарікали на його спосіб поведінки. Я собі з цим, напевно, якийсь час не могла дати ради, не могла до кінця навіть певні речі в нього сприйняти, полюбити. Пізніше це якось, напевно, сталося.

Перекладала я цю книжку спільно з Василем Карп’юком, тому що в ній є багато фраґментів, написаних ґуральською мовою. Юзеф Тішнер був ґуралем і він, зрештою, написав свою «Історію філософії по-ґуральськи» саме цією мовою, і багато де він себе презентував саме почерез цю свою ідентичність. І я подумала, що було би дуже нечесно вигадувати щось своє, або починати говорити тією мовою, якою я говорити не вмію – це був би такий фальшивий переклад.

Я найперше дякую авторові Войцеху Боновічу за те, що ця книжка написана дуже доброю мовою, вона справді читається неймовірно легко і неймовірно цікаво. Дякую Тобі за те, що Ти зберіг у польській мові і польську, і ґуральську – і теж дуже дякую Василеві (Карп’юку) за те, що він згодився допомогти зробити те, чого я сама просто не вміла, перекласти цю говірку гуцульською.

Зрештою, теж не можна казати «гуцульська» як щось монолітне – кожне село має якісь інакші особливості діалекту. І тому тут зазначено, що ця говірка є саме говіркою села Брустури, звідки Василь походить.

Хочеться сподіватися, щоб – попри те, що це дуже некомерційний проект, швидше якийсь антикомерційний проект – Тішнер усе ж почав тут звучати. Бо чим більше пізнаєш світу, тим більше усвідомлюєш, скільки всього не знаєш. Скільки є імен, які так близько (бо Польща і Україна – це дуже близьке сусідство), а водночас є дуже багато культурних бар’єрів, які, мені здається, долати можливо, і навіть легше, ніж будь-які інші.

 

Ярослав Грицак

Тішнер писав: «Часом я сміюся, що передусім я людина, потім філософ, потім довго-довго ніхто, і аж тоді священик».

То я так, знаєте, говорю, що він є дуже смішний. Він є дуже смішний – але щоб ви не думали, що він лише смішний. Насправді це інтелектуал найвищої проби, дуже добрий філософ, один із перших знавців феноменології – Гадамера, Гайдеґґера, яких він впровадив у польську філософську думку.

Він мав близького приятеля, на жаль, уже покійного, Кшиштофа Міхальського, з яким мав дуже благородну ідею – створити інститут, де інтелектуали зі Сходу можуть спілкуватися з Заходом. Такі інтелектуали, як ми, які були позбавлені такої можливості – читати чи спілкуватися. Я був декілька разів у тому інституті, і там ходить найвідоміший анекдот про Тішнера. Тішнер був людиною дуже простою і не дбав про свій зовнішній вигляд. Тяжко було сказати, що це високий інтелектуал – так поводив себе. І одного разу він, повернувшись ізвідкись, зайшов у кабінет до Міхальського і сказав до секретарки (я ту секретарку бачив, вона ще й тепер дуже красива, а уявіть, якою вона красивою була тоді, років двадцять тому), що він дуже змучений і ляже спати тут, навпроти неї на дивані – а вона його хай не будить за жодних умов, хіба би Папа об’явив, що скасовано целібат.

Те, що зробив Войцех Боновіч, є дуже унікальне, я не знаю ще такого прикладу. Він спершу написав дуже велику і дуже серйозну біографію Тішнера. А тоді цю книжку, «Капелюх на воді», яка безпрецедентна, бо вона повністю складається з анекдотів про Тішнера і його власних анекдотів. Такого експерименту я ще не бачив, щоб таким чином будувати біографії.

У цій біографії – і короткій, і повній – є один анекдот, мій улюблений. Улітку 1980 року він опинився в Ґданську, де були робітничі страйки. І ситуація була така – ми, українці, можемо зрозуміти, – що робітники чекали нападу, пахло кров’ю. Тішнер і місцевий єпископ проходили через цю площу, і робітники, не знаючи, хто вони, а просто побачивши людей у сутанах, священиків, – і цим робітникам прийшла богоспасенна думка: якщо зараз попросити священиків зробити месу, літургію на площі, то поліція не нападе, і це їх захистить. Далі – він розповідає – почалося чудо. Невідомо звідки появився стіл, появилося вино, хліб множився – і майже всі люди, які були на площі (бо ж розумієте – може, це останній раз), прийняли причастя. Зворушений після цього єпископ, майже в сльозах, каже: Боже, який прекрасний цей польський люд! А Тішнер каже: а які жінки!

Але у Войтка (Боновіча) є інша версія цього анекдота. Цікаво, звідки вона взялася?

 

Войцех Боновіч

Звичайно, коли йдеться про людину, яка любить розповідати анекдоти, то ті анекдоти множаться, і з’являються все нові версії.

Що ж того анекдоту, про який говорилося, то Тішнер справді, побачивши людей на площі, сказав: які жінки! А єпископ, який разом із ним провадив цю літургію, додав: молоко з медом. Я хотів би це підкреслити, бо ви, напевно, чуєте тут багато суперечливих речей про польську церковну ієрархію. Але це ієрархія цілком людська, у людському своєму вимірі.

Тішнер прийшов у дуже важливий для Польщі історичний момент – тоді, коли потрібна була особа, яка може підтримати в людях надію.

Я справді в своєму житті знав небагато людей такого феноменального типу, які поєднували в собі, здавалося б, непоєднувані риси. Тішнер був високого рівня інтелектуал. Чутливий до людини в її суто людському вимірі – і водночас це була людина, сповнена гумору. Він був чудовим філософом, викладав філософію в Кракові і міг спокійно робити наукову кар’єру. Але коли йому запропонували проводити Служби Божі з дошкільнятами, він з радістю погодився, хоча цього й побоювався. Перед жодною лекцією в університеті не тремтіли в нього так ноги, як перед цією месою для діток.

Тішнер був живою людиною – я хочу підкреслити це слово – живою. Колись він сказав таку феноменальну річ: усе, чого я навчився, досяг у філософії, всьому цьому я навчився, працюючи з людьми. Я думаю, що це велика істина, яка говорить про його філософію – філософію, яка живиться людським досвідом.

Ця книга зветься «Капелюх на воді» невипадково. Вона пов’язана з анекдотом, який Тішнер дуже любив розповідати. Це ґуральський анекдот. 1980-і роки, військовий стан у Польщі, страшна депресія, пригнічення, танки на вулицях, понура атмосфера. А Тішнер на лекції розповідає про своє рідне село Лопушне на Підгалі, на березі річки Дунаєць. А Дунаєць – така примхлива річка, яка часто розливається і затоплює село. Під час однієї з таких повеней вода піднімається все вище, а селяни, ґуралі, стоять на березі і спостерігають. І раптом на воді з’являється ґуральський капелюх. Пливе за течією – і раптом зупиняється і починає плисти проти течії. І знову за течією – і знову проти течії. Один із ґуралів не витримує і питає: що це? Чудо? А інший відповідає: ні, то Франек Гусінь сказав, що має в дупі цю повінь – і оре.

Цей анекдот – як фірмовий знак Тішнера.

 

Ярослав Грицак

Отця Тішнера часто називають капеланом «Солідарності». Але що дуже важливо – і я пишу про це в передмові до книжки, – що заки він помагав робити «Солідарність», він пробував на основі своєї філософії, богослов’я збудувати солідарність. Це найважливіше – солідарність як спосіб існування людей між собою. На основі релігії, бо релігія – це зв’язок між людьми, який дозволяє їм чути одне одного, бути одне з одним і діяти разом. Особливо в часи розпачу – тому його часто називають пророком надії.

Я показую, що те, що ми так сміємося, жарти переповідаємо – це в його випадку було результатом тяжкої, напруженої праці, яка займала в нього десятки років. Це була переоцінка традицій самої католицької церкви. Зокрема томізму, який довгий час був офіційною доктриною. А Тішнер був не неотомістом, а нетомістом. Користаючи з феноменології, з Гайдеґґера та інших феноменологів, він відставив томізм як одну з підставових точок католицької церкви, і це допомогло йому збудувати солідарність.

Так само робив Адам Міхнік, лише з іншого боку – він переоцінював марксизм.

«Солідарність» постала саме з цього переоцінювання – переоцінювання інтелектуала, який уміє з одного боку критично, а з другого боку – з великою любов’ю поставитися до спадщини. Сьогодні є винятковий момент і в нашій, українській історії, коли потрібне таке переоцінювання. І поруч зі мною сидить український політик (про Юрія Луценка), який тримає в руках книжки Колаковського і Тішнера – це прецедент. Адам Міхнік дуже зворушився, коли побачив фотографію Юрія Луценка в тій клітці, де Юрій читав книжку Адама Міхніка «У пошуку свободи». Власне, я думаю, що це такий дуже добрий образ, який дуже вагомо пов’язує Тішнера, Колаковського, Міхніка, Войтилу з тою традицією, яка, думаю, зароджується в нас в Україні – тобто передумування нашої спадщини критично, але з великою пошаною до традиції.

 

Юрій Луценко

Насправді я прийшов послухати, але мене попросили сісти в президію. Останніми роками мене постійно просять посидіти J

А якщо серйозно, то нам в Україні бракує вчителів. Тих, хто може говорити іронією. Богдана казала, що довго не могла прийняти веселого, інколи навіть нахабного гумору з вуст священика.Так само, як багато хто не приймає його з вуст політиків. А в мене був час подумати і усвідомити, що гумор є найбільш природним самовираженням людини, якщо вона повністю вільна – і при цьому переконана в своїй правоті. Така людина може жартувати – але це не просто якісь грубі, хлопські жарти. Це жарт над життям, над його спокусами, його минущістю. Мені, наприклад, дуже до вподоби, коли розумні, великі люди жартують. Знаю чимало жартів Войтили, знаю чимало жартів Черчилля, якого страшенно люблю за це, знаю інші приклади жартів великих українців. І хотів би, щоб українці частіше жартували – над собою в першу чергу, над життям. Це буде першим висловленням свободи. Коли людина думає, говорить і робить те, у що вірить – їй жарти даються найкраще.

Часто кажуть, що в сьогоднішній Україні не до жартів. Ні – якраз у сьогоднішній Україні до жартів. Бо жарт і гнів, або іронія і гнів – це два методи подолати зло. Я в цьому глибоко переконаний. Якщо зло стає смішним, як це було у 2004 році, воно перестає бути страшним. Поки що наше суспільство ще не здатне продемонструвати спротив через непокору, але воно вже демонструє опір через гумор – мені це дуже до вподоби.

Жартувати треба скрізь. Ви закликали до якихось анекдотів або прикладів – у мене їх багато є, а два розповім. Перший зрозуміють працівники засобів масової інформації і взагалі ті, хто читає книжки. Це неймовірна картина, коли ти перебуваєш у таборі… Ну, в мене там була окрема тюрма в тюрмі, де мене не випускали до людей, але дякуючи Ірині, моїй дружині, у мене завжди були стоси газет, роздруківок з інтернету, стоси книжок… Прочитавши все це, я віддавав його людям – на кухню або в перукарню, в ті точки, де люди збираються. І уявіть собі картину, коли я повертаюся з дозволеного дзвінка – а там можна було інколи дзвонити додому, – надворі завірюха, сніг б’є в очі, скрізь колючі дроти, червона цегла з бараків. Народ ходить у цих радянських куфайках з написами прізвищ, номерів загонів тощо. І ось уявіть собі: крізь сніг, за два метри нічого не видно, я бачу – сидить дядько в куфайці, і шапці-вушанці й читає… «Форбс»!

І це ще не все. На першій сторінці – портрет Порошенка і напис: «Зранку прокинувся – подумай, чому ти не в «Форбсі»!

Я тоді пошкодував, що в мене нема фотоапарата – це неймовірна іронія!

А друга історія пов’язана з моїм хуліганством. Я завжди вважав, що гарний жарт дає смак до життя і до політики. Найкраще я жартував з Юлією Володимирівною, коли до нас приїхав Буш. У 2008 чи 2009 році президент був на День дурня. 1 квітня, приїхав до Ющенка в гості. І все ніби гаразд, мітингів комуністів так тихо не стало, караул без карабінів стоїть на летовищі… Але за день до того виступив новий начальник охорони президента з повідомленням, що, мовляв, американський спецназ має право стріляти, якщо хтось вийде на балкон. Прилетіло 20 літаків охорони. Я ледве там заспокоїв трудящих, що ніхто стріляти не буде, все гарно. Насправді маршрут приїзду давно вже відпрацьований, всі знають, що робити – але такий переляк був. І ось Буш прибув на летовище, побув в адміністрації президента, в Київському університеті – і я вже розумію, що обід, а я ще ні над ким не пожартував. Піднімаю пряму слухавку з прем’єр-міністром Тимошенко – вона ніколи її не брала, а тут раптом взяла. Кажу, що мушу як міністр внутрішніх справ повідомити тебе, що коли Буш проїжджав по Троєщині, американський снайпер убив бабцю. Юля зразу: все, ми програли вибори, це катастрофа! Кажу: Юлю, не переживай, ми тут робимо таку ситуацію, що це ніби грузинський кілер стріляв у суперника, але випадково поцілив… Юля: ні, це не має значення, «реґіони» нас завалять, ми програли вибори! Кажу: Юлю, інша ситуація, ця бабця – шахід, ми тут уже готуємо пояс шахіда, розмір знімаємо, вона хотіла з балкону кинутися на Буша… А Юля в істериці! Нарешті питає: а ти Ющенку сказав? Кажу: ні. А чому? Це ж він його запросив, хай він відповідає! Кажу: Юлю, не можу сказати Ющенку. Вона: чому? Кажу: бо Ющенко в курсі – Буш не їздив на Троєщину J.

Найперша ознака живої і неживої людини, розумної і нерозумної людини – почуття гумору і самоіронії. Я в цьому переконався по обидва боки колючого дроту. І хотів би щиро подякувати усім, причетним до видання багатьох книжок, які є на столі – із них, так сталося, що я багато вже прочитав. Але особливо за Лєшека Колаковського – я певен, що ця книжка сьогодні дуже потрібна українській політиці. І те, що я сьогодні чую про нову книжку «Капелюх на воді» і про отця Тішнера, спонукає мене негайно закінчити виступ, випити каву з Ярославом (Грицаком) і приступити до її читання.

Я хотів би подякувати всім, хто робить цей продукт, забезпечує такі розлогі контакти між нашими народами. Діалог, побудований на відчутті солідарності, та ще й приперчений гумором – це найкраще, що може бути.

 

Ярослав Грицак

Наша ідея – заразити читача Тішнером, Колаковським та іншими, – але почавши найлегших і найсмішніших книжок. Я маю надію, що якщо ми заразимося, то дамо читачеві почуття недоситу, і він почне далі тягнутися за Колаковським і Тішнером – і дійде до найбільш серйозних і найбільш складних речей. 


themesthemes/3511