Починаючи розмову про численні проблеми української освіти, одразу ж хочу зазначити, що я не є фахівцем з педагогіки, і тому, мабуть, не маю права на мудрі терміни та глобальні концепції. Для цього у нас існують академії та університети, які оперують фаховою термінологію та спираються на численні наукові дослідження. Поза цим у мене склалося враження, що єдине, на що вони не спираються, – це на здоровий глузд. До такого невтішного висновку мене підводить власний досвід навчання і досвід навчання моїх дітей. Саме тому я б дуже просив критиків, які такого досвіду не мають (принаймні щодо навчання власних дітей) забути про високі слова і поглянути на все тверезим оком.

Коли ми ведемо мову про шкільну освіту, то зазвичай ані на йоту не сумніваємося в необхідності дати її дітям максимально якісну, яка б стала підґрунтям подальшої успішної кар’єри. Поза цим ми дуже туманно уявляємо собі, що і як необхідно викладати дітям для того, щоб ці знання справді виявилися необхідними в дорослому житті. Якщо ж поглянути на те, чим єнині українська школа, то картина, яка відкриється нашим очам, буде доволі сумбурною. Тут і залишки радянської системи – з усіма її плюсами та мінусами, а водночас і спроби реформування, які іноді виявляються вдалими, але частіше призводять лише до ще більшого хаосу.

Як на мене, основною помилкою є сама мета навчання. Здавалося б, просте питання, – але саме з чіткого визначення мети навчання і починається відлік усіх подальших кроків.У чому ж тут неузгодженість? Нині більшість педагогів, починаючи з першого класу і закінчуючи випускними іспитами, мету навчання вбачає в засвоєнні інформації учнями. Зрештою, те ж ЗНО є саме як перевіркою рівня засвоєння інформації. З цього випливає і вся система оцінювання. Схема доволі проста: засвоїв інформацію – молодець, ні – поганий учень. Усе було б нічого, якби інформації не було так багато – і якби значна частина цієї інформаційної зливи ніяк не кореспондувалася б ані з талантами учня, ані з майбутнім фахом. Отже, маємо модель освіти, в якій самі знання і їх оцінка так формалізовані, що перестають бути інструментарієм, а перетворюються на самоціль.

Натомість дуже легко простежити, що системи освіти розвинутих країн давно відмовилися від функції навчання як схеми передачі інформаційних одиниць. Тут ставлять зовсім інші задачі – і найпершою з яких є здатність творчо мислити. Мова йде не про суто гуманітарну творчість. Математика чи фізика вимагають не меншої здатності самостійно мислити, а не лише спиратися на готові матриці. Власне, те ж ЗНО є нічим іншим, як екзаменом на знання навчальних матриць, а не екзаменом на вміння вільно оперувати знаннями, отриманими в школі. Якщо в ЗНО з літератури учня питають про тему чи ідею певного твору, пропонуючи йому вибрати з трьох варіантів, – то з самого початку передбачається, що правильним є лише один. Чому він правильний і хто це вирішив – невідомо. Отже, все знову зводиться не до мислення, а до зазубрювання матриць сумнівної інтелектуальної вартості. З історією та ж ситуація: діти мають знати дати битв чи роки життя політичних діячів, але самої історії не знають, бо не навчені аналізувати причини та наслідки історичних подій. Із точними науками трохи краще, але й там ми спостерігаємо не бажання розкрити творчий потенціал учня, а бажання перевірити чіткість засвоєних догм. Утім, ЗНО – це вершина айсберґа, кульмінація, а проблеми починаються на одинадцять років раніше.

Аналізуючи систему освіти в Італії, я звернув увагу на те, що там чітко розділяють освіту дитини на три періоди, кожен із яких має свої чіткі параметри та спеціальну мету. Власне, навіть формально в Італії молодша, середня та старша школа є окремими навчальними закладами зі своїми особливостями та задачами. Метою початкової школи у них є ЗАЦІКАВЛЕННЯ. Всі предмети зведені в один підручник, і від дитини не вимагають одразу ж із першого дня братися до зазубрювання. Навпаки – дитина має вільно почуватися в цьому, новому для неї, світі знань. Привабити, а не примусити – ось основне гасло перших років навчання. Звісно, це зовсім не означає, що дитина не отримує знань. Але вона отримує їх легко, граючись. Тут закладається смак до навчання, – а це і є найголовнішим.

Другий етап – середня школа – має трохи іншу мету. Тут мова йде вже про ЗНАЙОМСТВО. Необхідно дати учневі змогу познайомитися з основами різних наук, але роблячи це рівномірно. Якщо поглянути на сьогоднішню українську програму, легко помітити, що є «перехил» у бік точних наук. Ґрунтовне вивчення фізики, хімії, алгебри, геометрії та інших наук зовсім не залишає часу на літературу чи історію. Якщо користуватися термінологію комп’ютерних ігор – учень до одинадцятого класу в точних науках доходить до десятого рівня, у той час як гуманітарні науки залишаються на третьому-четвертому рівні. Нічого поганого в цьому немає, якщо учень прагне присвятити себе математиці чи фізиці, – але як бути дітям з іншими талантами?

Останнім часом усе частіше звучить такий аргумент: освічена людина має однаково добре орієнтуватися як у точних, так і в гуманітарних науках. Не заперечую. Але погляньмо на речі тверезо: вундеркінди, які однаково добре розв’язують математичні задачі і при цьому пишуть блискучу поезію, зустрічаються, м’яко кажучи, нечасто. Більшість людей має схильність чи до гуманітарної сфери, чи до сфери точних наук. Як це можна визначити? Дуже просто. Необхідно дати можливість учням рівномірно ознайомитися з основами, не віддаючи переваги якомусь конкретному напрямку. І тут важливим є не так обсяг засвоєного матеріалу, як самоусвідомлення, самоаналіз учня, який «пробує на смак» інтелектуальні страви, вибираючи для себе найсмачніші. Саме цим в Італії і займається середня школа. На противагу італійській школі, учень української вже в 6-7 класі борсається в болоті навчальної інформації, виконує купу домашніх завдань, виснажується як фізично, так і морально, і не має ні часу, ні можливості сформулювати бодай якесь ставлення до певного предмету. Власне, більшість українських школярів розділяє всі навчальні предмети на дві групи: «ті, які вони ненавидять» і «ті, які вони терплять». Ви вважаєте, що таким чином ми можемо мріяти про можливість навчити учня мислити самостійно? У жодному разі ні. Ми створюємо таких собі біороботів, які слухняно відтворюють нав’язані матриці, мріючи скоріше вирватися за межі цих матриць. При цьому тут жодної ролі не відіграє рівень самої школи. Елітний ліцей і сільська школа по суті ідуть одним і тим же шляхом – розрізняються хіба що кордони їхніх матриць.

Повертаючись до італійського досвіду, перейду до третього етапу – старшої школи. Ось тут уже мета змінюється докорінно і формулюється як СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ. Зрозумівши у середній школі таланти та бажання учня, школа може запропонувати йому той напрямок спеціалізації, який найбільше відповідає здібностям дитини. При цьому йде нарощування учбової програми в частині фахових предметів при мінімалізації предметів, які безпосередньо не стосуються вибраного фаху навчання. Не треба лякатися (а ці «страшилки» у нас дуже модні), що учень залишиться вузьким спеціалістом, який не має загальнокультурних знань. По-перше, нічого поганого в тому, що ми отримаємо спеціаліста в певній галузі, немає. Саме спеціаліста, який досконало володіє предметом. А по-друге, загальнокультурними знаннями має займатися середня школа. І тут ми знову ж повертаємося до проблеми диспропорційності українських навчальних програм: вимагаємо від учня доволі глибоких знань у царині алгебри чи хімії, а про такі предмети як історія театру і кіно чи риторика мова взагалі не йде. Про яку ж універсальність освіти ми ведемо мову, якщо учень змушений зазубрювати те, що йому ніколи не знадобиться в житті, а водночас не отримує елементарних знань проте, що є невід’ємною частиною загальнолюдської культури?

Італійській досвід не є новаторським – це нормальна система освіти, заснована на здоровому глузді. За схожою схемою будують навчання дітей практично всі розвинуті країни. Я прекрасно розумію, що реформа освіти України – справа копітка й тривала. Але задумаймося: кого ми отримуємо нині після одинадцяти років навчання? Людину, яка звикла до того, що самостійне мислення реально підмінити завченою формулою. Людину, яка знає всього потроху й нічого конкретно. Людину, яка не має смаку до знань, а сприймає навчання як певний неприємний ритуал. Звісно, є і вчителі, які намагаються навіть у цих вузьких рамках побудувати навчання по-іншому. Є і учні, для яких навчання – насолода, а не тортури. Але це – лише винятки. А вся система працює на продукуванняне особистостей, а ретрансляторів чужих думок.

Згадайте, які слова чула більшість із нас в університетах та інститутах: «Забудьте все, що ви вчили в школі». Парадоксальність ситуації полягає в тому, що нині середня освіта існує в начебто ізольованому просторі. Хоча те ж саме можна сказати і про університети, бо, приходячи на роботу, колишні студенти знову чують ту ж фразу: «Забудьте все, чому вас учили в університеті». Смішно? Не дуже. Ми маємо сьогодні, по суті, розчленовану систему освіти, кожна з частин якої існує автономно. Але перший неправильний крок робиться саме в школі. І якщо у нас є бажання вийти нарешті з цього замкненого кола псевдознань та псевдовмінь, – ми маємо чітко уявити, навіщо маленька людина йде першого вересня в школу на свій перший у житті урок. Іде у світ, де перед неюмають відчинятися двері до таємниць, а не зачинятися на замки канонів та догм. Якщо ми хочемо жити в вільній країні вільних людей, – нам необхідно міняти все докорінно. Інакше ми ризикуємо назавжди залишитися рабами. Рабами чужих думок.

 Олександр МІРОШНИЧЕНКО, режисер


Хто хоче знати – завжди знатиме

 

Новина про шкільну реформу, яка стартує у 2018 році з ініціативи Міністерства освіти, сколихнула увесь інтернет. Усі, хто має хоч якийсь до цього стосунок, і навіть ті, хто не має жодного, кинулися активно її обговорювати. Мене ця реформа ніби ж безпосередньо й не стосується, тому що до її старту я вже не буду школяркою, – тим не менш, і я хочу висловити свою думку.

Точні науки даються мені достатньо легко, у деяких із них я маю навіть доволі непогані успіхи. Найлегше, мені, здається, йде алгебра – гадаю, що це завдяки гарній вчительці у попередній школі (торік у нас узагалі був поглиблений курс математики). Але, незважаючи на це, я з самого дитинства виразно проявляла себе саме як гуманітарій.

Тож я була б не проти вчити замість хімії, фізики і біології узагальнений об’єднаний курс про теорію світобудови з погляду точних наук – замість непотрібних, надокучливих формул. Але ж школярі, які ще не визначилися, з якими науками вони хочуть пов’язати своє життя, скоріш за все, не будуть особливо ускладнювати свою навчальну програму – і фахівців із фізики ставатиме все менше, а ось лави продавців Макдональдсу та інших такого ж штибу професій-не-професій будуть стрімко поповнюватися.

Отож, ця реформа – чудовий шанс для тих, хто не хоче пов’язувати своє життя з такими незрозумілими природознавчими науками.Але я не вважаю, що це суттєво погіршить рівень обізнаності гуманітаріїв у точних науках. Принаймні не у всіх. Той, хто хоче знати, завжди знатиме. Мені іноді здається, що отримувати знання потрібно у свій час, коли ти цього справді хочеш, а не коли потребує школа. Ось дивлюсь я хоч би й на список літератури на літо – і думаю, що для мене було б значно краще з творчістю деяких із цих авторів ознайомитися пізніше, коли вони мене справді зацікавлять і мені справді хотітиметься їх читати. Те ж і з точними науками.

А взагалі, важливі не так сухі знання, як уміння їх застосовувати. Однак саме цього нас і не вчать. Ми виходимо зі школи з головами, набитими формулами й багатьма іншими непотрібними речами, – але цей багаж не дає нам у житті фактично жодної користі (за винятком лише тих із нас, хто оберефах інженера, вчителя дисциплін природознавчого циклу тощо). Тож виходить, що нас «грузять» часто непотрібним вантажем, який ми не використовуємо належним чином ані в школі (лише відповіді на уроках та самостійні й контрольні роботи дозволяють трохи «виплеснути» знання, але вся система з самого початку створена так безглуздо, що замість того, щоб хоч якось поділитися набутими знаннями, ми залякані можливістю отримати погану оцінку), ані в дорослому житті (стосується гуманітаріїв). А внаслідок некористування знаннями вони потроху стираються з пам’яті – і виходить, що «з усього шкільного курсу фізики/хімії я запам’ятав/запам’ятала одну тільки формулу».

Тож залишається лише сподіватись, що і Міністерство, і вчителі зможуть втілити цю реформу адекватно – і тоді є великий шанс, що наша голова хоча б частково звільниться від надмірного шлаку.

 

Мирослава РОМАНЮК, старшокласниця, м. Луцьк

 

 

Читайте також:

Профільне навчання: за і проти
Стихійне лихо з трьох літер

 

Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!



themesthemes/3493