Коли читач-підліток іде по книжку до бібліотеки, та й не тільки до бібліотеки, він часто не знає точної назви або імені автора. А часом, навіть маючи в записнику точну назву та ім’я автора, не може прочитати написане своєю ж рукою, і тоді ми з ним — бібліотекар і читач — ледь не граємо у гру «вгадай мелодію».

— Добридень, мені потрібна книжка Моцарта про дівчинку!

Гм, тут здогадатися легко, і дівчинка досить швидко отримує «Крихітку Цахеса» Ернста Теодора Амадея Гофмана (Моцарта, якщо пам’ятаєте, звали Вольфґанґом Амадеєм).

Частенько «дістається» Мігелеві де Сервантесу: бідолаху величають якщо не «сервантом» то «Сером Вантусом», або ж просто вимагають книжку «Дона кого-то».

У дитинстві я також плутала імена героїв. Д’Артаньяна називала «Дратаньяном» (від «драться» російською — як на мене, цілком логічно). Із того ж фільму співала пісню про «Красавице Икуку, счастливому клинку!» (слово «кубок» не було мені знайоме), Ікука — то, певно, невідома красуня, японка, судячи з імені. Але авторів і назви книжок перекручувати не доводилося. Хіба що у 9 років щиро вважала Кроніна російським письменником, але з таким прізвищем це не дивно. Та й роман «Замок Броуді» нагадував класичні твори російської літератури.

Історії з назвами й прізвищами письменників бувають дуже милі й подекуди просто феєричні. Дитина недочула і відтак не перепитала у викладача, до того ще й записала нашвидкуруч, а листочок із назвою вдома забулася… А в процесі згадування виходить наступне.

Артур Конан Дойль іноді скорочується до «Конана» (уява відразу малює такого собі кремезного напівроздягненого письменника, який десь на болотах голими руками душить страшне баскервільське чудовисько!), або до «Доля» чи навіть «Дуля». А, скажімо, «Собаку Баскервілів» перейменували на «Сабаку-барель» лише раз. А що, красиво навіть — «Собака-барель» Коделя. Одна мама вперто не хотіла брати дитині оповідання «Блакитний карбункул» із серії про Шерлока Холмса, бо називала його «Голубий Карабунов» і вбачала в цьому якийсь сумнівний підтекст. Довелося відкрити книжку й показати справжню назву, та ще й пояснити, що таке «карбункул», аби мама заспокоїлася і з чистим сумлінням могла взяти програмний твір.

Як чуємо, так і пишемо. Хтось просить «Кашерну сім’ю» Нечуя-Левицького, хтось — книжку Ірини Вільде «про товстих дітей» (в ориґіналі — «повнолітніх»). «Гомеріада», чи то пак Гомерова «Іліада», і книжка «Про Одесу» того ж автора – це вже класика.

Але іноді виникають ситуації, вигадати чи передбачити які просто неможливо.

Приходить студент, і відбувається наступний діалог:

— Добридень, я хотів би книжку дочитати, бо у школі не встиг, а хочу знати, чим там усе закінчилося.
— Хто автор і яка назва?
— Я не згадаю вже, але дуже цікава. Її точно у школі вчать.
— А в якому класі? Десятий-одинадцятий?
— Десь так…
— А з якої літератури: української чи зарубіжної?
— Ой, ви таке питаєте! Може, з української, а може, й ні…
— Гаразд, як вона починалася? Хоч щось із сюжету ви можете пригадати?
— Так! Там був хлопець, який влаштувався до багатого мужика учителем, а в нього було дві доньки. То він на одній женитись хотів, а другу спокусив!

На цій оптимістичній ноті мені дуже кортіло відповісти йому в тому ж ключі: «Та не переймайся, тому хлопцеві в кінці голову відрубали, а коханка її собі забрала». Але стрималася й видала йому «Червоне й чорне» Стендаля.

Валентина Захабура, письменниця, бібліотекарка

 

Читайте також:

Нотатки з не-шкільної бібліотеки

Книга не має бути покаранням

 

Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3476