Вась слухає Тома Вейтса, а потім цілий вечір наспівує собі: «Чай, чай, чай». Так він розшифрував його пісеньку «Time». Сьогодні він виріс. Раніше нас запевняв, що Вася маленький, щоб його гладили по спинці й любили, як малюка, ніжно-преніжно. А нині ввечері в пісочниці голосно й обурено пояснював вдвічі старшій дівчинці, із якою сидів на спинці лавки:

— Не впаду. Я не малий. Мені три роки – три! – показував на пальцях їй перед носом і додавав: – Я вже йду в садочок.

А вона переконувала його, що він впаде, аж поки сама не зісковзнула й не побігла до мами. А Вась повернувся додому «дорослий» і заколисував себе хрипкуватим «закопченим» голосом Вейтса та його піснею про чай.

Напевно, кожен період, кожен тайм або time нашого життя пов'язаний із відповідною музикою, а чим вона відповідна, стає зрозумілим не відразу. У моєму досвіді музика завжди «ілюструвала» якийсь внутрішній вибір. Я тепер не завжди зізнаюся, що у шкільній юності слухала спершу попсу (здебільшого англомовну), а потім різко перескочила на гард-рок та геві метал (чули колись гурт «Manowar»? – ще той жестячок). Також у ті часи шалено любила Баха і тримала це в таємниці від однолітків, а касету із записом його творів купила на кишенькові гроші в сьомому-восьмому класі. А загалом, я не мала якогось доброго вибору, такого початкового «нуля», підґрунтя, тому дуже довго шукала щось «своє». А тепер, коли від стихійних занурень та гормональних коливань, гадаю, перейшла до фази більш-менш стабільних стосунків із музикою (це як одруження після бурхливого холостякування), хочеться, щоб у мого «дорослого» хлопчика був більший вибір, щоб він мав це підґрунтя, якого не було в мене, коли танцювала на дискотеці під «Вєтєр с моря дул». Тим більше, що його батько – не останній музикант на європейській та американській фрі-джазовій сцені, а це означає, що є кому формувати музичні смаки.

Саме завдяки таткову добру музику Василь слухав у пренатальний період свого розвитку. Я тоді безтурботно мешкала у Варшаві на письменницькій стипендії «Gaude Polonia» і часто відвідувала концерти, музеї та виставки. Десь читала, що це сприятливо впливає на дитину. Щодо картин – це окрема історія, а ось вплив музики я відчувала вже тоді. Хтось ізсередини копав мене ніжкою в живіт, особливо коли в залі зашкалювали баси. А звучав довкола той самий фрі-джаз. (Слухали колись аж такий авангард? Варто, мабуть, починати пробувати з його творця – Орнетта Колмена). Задля справедливості згадаю, що в тій самій позі у вільному плаванні Вась слухав класичну музику у Варшавській та Львівській філармоніях.

А після народження нової людини почалося нове музичне життя. Коли у Вася до двох із половиною місяців болів животик (у хлопчиків із цим справжня катастрофа), він засинав із нагрітою пелюшкою на животі під народні пісні (переважно з диску, бо я кепський народний виконавець). Також – під «The Beatles» (у них є якийсь позитивний заряд), «Queen», «Led Zeppelin», або слухаючи мої зімпровізовані під львівський дощик ритмічні віршики. Якийсь шматочок навіть пригадую:

крап-крап

іде Остап

рип-рип

ідуть Борис і Гліб

а у Васі ростуть ніжки

із самого центру ліжка…

Місяців із десяти Вась почав загравати до красивих дівчат у київському метро: дивився уважно, а потім різко схиляв голову на бік і всміхався. Весь вагон дружно повертав голову на Васька. Тоді ми стали приділяти більше уваги класиці – дуже добре для цього підходить виконавиця Анна Відович (Ana Vidovic): малий водночас дивиться на гарну тьотю та слухає того ж досі мною улюбленого Баха чи іншу класику у професійному виконанні. А нещодавно ми захопилися ансамблем «Le Poème Harmonique», який на рідкісних інструментах та з гарним вокалом виконує музику XVII століття, що була популярною на межі пізнього Ренесансу на раннього Бароко. Така музика й Василькові не чужа.

Треба тут згадати ще одну особливість дитячого слухання. Дитина добре сприймає музику, яку люблять батьки, а якщо дорослі на дух не переносять класики, але вперто її вмикають, то нічого доброго з цього не вийде. Саме тому й ми не слухаємо в родині поп-музики, а також ще й з тієї причини, що вона формує стереотипне мислення, і не лише музичне. Водночас ми намагаємося уникати негативних коментарів, коли чуємо те, що не любимо, у тих-таки українських поїздах. Бо чути це Василю доведеться, можливо, що й усе життя, а зайві стреси людині ні до чого.

Щойно зловила себе на думці, що дитячих пісеньок у житті Василя небагато – передусім через те, що їх узагалі небагато українською, а англійською ми їх майже й не знаємо. Це місце нині посідають вірші.

У житті цей весь музичний досвід, як знімки, проявляється у якихось простих побутових проживаннях. Отак, слово «бамба» — великий контрабас, на якому грає татко – у Вася було наступним після «мама» і «тата». Потім воно поширилося на інші крупні предмети, а все маленьке називалося за маленьким контрабасом – «мамба». Два контрабаси стали підставою для поділу цілого світу, який трохи пізніше почав ділитися на «татове» (полиці з пивом у супермаркеті) та «мамине» (полиці з косметикою). До музичної теми пригадується такий монолог місячної давності:

— Я чую звук діда, — сказав наш дітвак, коли в сусідній кімнаті дідово-бабиної квартири почалися якісь ранкові розмови.

Здається, це все називається когнітивною складністю семантичних і мисленнєвих диспозицій, а простими словами – дитина знає, що є контрабас, є гітара, а є фортепіано чи барабан, що є різна музика і вона може бути доброю, і що існує цілий світ різноманітних звуків. А головне, що в нової людини формуються суб’єктивні підходи до всього, що відбувається в житті. Коли в дитини є вибір, у батьків – упевненість, що пісні про чай дорослішатимуть разом із малюком.

Любов Якимчук, поетка


Читайте також:

Постмодерні діти та їхні книжки
Заспівай-но мамі «Je t’aime, Alouette»


Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3472