“Я кохаю тебе” може звучати як молитва, як угода, як конфіскація, як боргове зобов’язання. Ця фраза, що обпалює мої вуста, годиться передовсім, щоб визнати мою розгубленість. Я уславляю гарячкову пристрасть, яку викликає в мені інший, і протестую проти сум’яття, котре він мені подарував. Самим фактом своєї присутності стороння людина розколола навпіл моє життя, і я хочу возз’єднатися сам із собою, не втративши її. Любовна колізія є вторгненням вертикального виміру до спокійних теренів буття; вона і біль, і втіха, шквал і приплив нової снаги, опік і пахощі. Як приборкати іншого, того, хто приголомшив мене, вразив своєю величчю? Зізнанням, у якому поєднаються прохання і запитання.

За п’янливим “ я тебе кохаю” ховається бажання зловити іншого, змусити його відповісти. Відкривши йому своє хвилювання, я заразом ставлю запитання: а ти кохаєш мене? Якщо ж він якимось дивом скаже, що так, то я заспокоюся і буду тішитися цією взаємністю. “Я кохаю тебе” є синхронізатором, який регулює часову різницю і переносить закоханих в один часовий пояс. Ти і Я стаємо сучасниками. Це ще й паспорт, який ми простягаємо іншому, щоб увійти на його територію, еквівалент перепустки, яку ласкаво надає він, щоб відкрити нам доступ до його світу. Але таємниця не поспішає розлучитися зі своєю незайманістю: все сказано, проте нічого не сталося. Допіру промовивши цю фразу, закохані повинні вчинити її еталоном життя, засвідчити, що вони гідні її. Тяжко зректися її, вернутися назад. Ми вже вирушили у плавання, а “я кохаю тебе” не визнає прислівників – ні “трохи”, ні “дуже”, тому що керує ним цілковитий і категоричний абсолют.

“Я завжди кохатиму тебе”: ці слова зобов’язують того, хто виголошує їх, тієї миті, коли він це каже. Це “завжди” є якимось іншим часом у звичайному часі: я роблю так, ніби маю намір кохати тебе завжди, навіть якщо мені непідвладний контроль за зміною наших почуттів. Чоловік мого життя, жінка мого життя – та йдеться лише про одне життя, про одну з багатьох доль, крізь які пролягає наш життєвий шлях. Ця клятва є і виявом віри, і чимось на кшталт закладу: долаючи сумнів і страх, вона постулює, що світ є тим місцем, де можна квітнути удвох і відповідати за себе. Проте, заклинаючи випадок, вона позбавляє безпеки обох коханців, обертає їх потенційними вбивцями одне одного. Зізнавшись у моїх почуттях, я потрапляю в залежність від деспота, так само свавільного, як і чарівного, він може з дня на день штовхнути мене в ту прірву, з якої сам і витягнув. В вступаю до світу високого ризику, де будь-якої миті може вибухнути катастрофа. Інший перестав мені телефонувати? Я вже вважаю себе пропащим. Я спокійний? Він дає мені одкоша, нічого не пояснивши. Італійський письменник Еррі Де Лука розповів, що, навчаючись в університеті, якось занедужав. Його била страшенна лихоманка, аж до нього прийшла подруга, яка почала його гріти і таке утнула з ним, що він відчув, наче доторкнувся до вічности. Після того дівчина спокійнісінько сказала йому, що вони розлучаються. То був не апофеоз, а прощання.

Граматична очевидність облудна: перед коханою людиною я в тому ж самому становищі, що й кріпак перед своїм паном, який зберігає за собою свій високий п’єдестал, з якого я хотів було його скинути. Угода про взаємне обмеження свободи дій, котру я мріяв укласти з ним, зазнає невдачі, він поруч, та я окремо від нього. Я гадав, що зможу визначити йому місце, замкнути його до золотої клітки нашої пристрасті. Та він сам бере мене під варту, бранець став моїм тюремником. Спробувавши його привласнити, я не належу сам собі. Звідси й випливає потреба знову й знову відновлювати зізнання. Це повторення і заклинання, й покута. Спокій настає ненадовго, за декілька днів найніжніші клятви втрачають свіжість і потрібно повторювати їх, аж набридне.

Чоловіки/жінки: поплутані шаблони

Жінки легковажні, ніжні, сентиментальні, підступні, великодушні, хтиві. Чоловіки боягузи, джиґуни, грубіяни, зрадники. Втім, чоловіків більш нема, вони здали свої позиції, вони всі безвідповідальні. Такої інфляції шаблонних уявлень одної статі про іншу ще ніколи не було: обоє обмінюються взаємними докорами в тому, що вони змінилися, відійшли від стереотипів, які, проте, ще ніхто не скасував. Жінки сварять чоловіків за те, що вони стали такими, якими вони самі хотіли їх бачити, чоловіки ганять жінок за те, що вони стали іншими, лишившись такими, як і раніш. Раніше жіночою долею було хатнє вогнище і дисципліна почуттів, а чоловічим покликанням – суспільний простір і завоювання; перші належали природі, а другі культурі. Тепер кожна стать вважає за потрібне брати на себе завдання, що призначені іншим: матері працюють, керують навчаються; батьки глядять дітей і виконують частитну хатніх робіт. Вони гідно справляються з дорученнями? Їм докоряють за брак авторитету, відсутність блиску. Їхні дружини досягають успіху в професійній діяльності? Вони винні в тому, що нехтують своїми дітьми.

Ось воно, прокляття завойованих свобод: борня надихає, а перемога розчаровує, роз’єднує, зіштовхує з важучим тягарем обов’язків. Здобута автономія не зняла з жінок колишніх завдань і обернулася перевантаженістю. Втрата переваги не призвела чоловіків до відмови від функцій, які на них покладалися. Зустрічаючись у зоні невизначеності, ті й ті мусять поспіхом конструювати нові моделі на базі старих. Вони перестали розуміти одне одного і не виправдовують взаємних очікувань. Через таку плутанину декотрі жінки сумують за класичними мачо, що так ненависні були для них ще зовсім недавно, а чоловіки дивуються, що їхні подруги такі вільні й заразом такі традиційні. Емансипації судилося обернути нас істотами, що, збиті з пантелику, вагаються поміж багатьма ролями і передовсім повинні витворити себе як вільних особистостей, котрі відповідають за свої вчинки.

Інший доводить мене до сказу, коли він не знає свого місця й не хоче триматися в рамках постійного амплуа. В цьому стосунку пошуки “справжніх чоловіків” і “справжніх жінок” свідчать про прагнення до надійності архетипу, про спробу подолати розгубленість. Жіночність вже не вичерпується типами матусі, синьої панчохи, музи, хвойди, як і мужність постає не лише в образі вождя, покровителя, батька родини. Та сама туга за ясністю: скажи мені, хто ти, щоб я знав, хто я. Обидві статі тужать за колишньою простотою, яка лежала в основі їхнього поділу: хочеться покласти край невизначеності, помістити іншого в рамки якогось визначення. Болісно й тяжко жити їм за туманної пори. Якщо є криза ідентичності, то зачіпає вона обидві статі.

Отож тепер і не скажеш, що анатомія – це доля, хоч вона і зберігає свої особливості: чоловік ніколи не народить або не зазнає сексуальної втіхи, як зазнає її жінка, а жінці ніколи не збагнути, що це за щастя таке – ерекція. Якщо половина роду людського наново вигадує другу половину, то це не означає ні змішування, ні зближення їх, а тільки певні вагання. Зберігаються поняття, що їх пропонують обидві категорії, хоч точного їхнього смислу ми не знаємо. Загальники, що стосуються й тих, і тих, ще й досі значущі в обмежених рамках, проте істині вже не відповідають. Все, що кажуть про жінок, себто що вони ніжні й емоційні, так само справедливо і стосовно чоловіків: правило тут є тільки сумою винятків. Певну кількість чеснот і хиб ті й ті ділять між собою порівну, як спадщину, котра нарешті стала спільною. Зрозуміло, що чоловіки й жінки по-різному переживають кохання, та звідси випливає, що існує щонайменше два способи переживання любові, хоч кого це стосувалося б, чоловіків чи жінок. Для жінки немає необхідності відмовлятися жіночності, як і для чоловіка відмовлятися від мужності – обоє вільні (принаймні в демократичних країнах) творити себе як особистість, навіть якщо в нашому суспільстві й сьогодні легше бути чоловіком. Невже обов’язково повертатися до колишніх критеріїв, щоб упоратися з нашою тривогою?

Певна постсексуальна утопія за підтримки хірургії й хемії хотіла б змішати успадковані від природи поділи в ім’я всемогутності індивіда. За філософською балаканиною неважко впізнати давню недовіру релігії до тіла і мрію про янгольський стан, яку плекає християнство: “Воскреснувши, не женяться й заміж не йдуть, а перебувають, мов ті янголи божі, на небесах” (Мт 22, 30). Чудо все ж таки, що людство ділиться на дві частини: біполярність породжує людське багатство, котре перевершує щонайсміливіші очікування. Ще краще, що кожна особистість підтверджує і заразом спростовує свою статеву ідентичність шляхом скоєння учинків, які не властиві її статі. Чоловіки й жінки не завжди знаходять спільну мову. Головне, що, всупереч непорозумінням і нерозумінню, вони й далі провадять діалог, не вдаючись до спрощеного есперанто. Потрібно бодай дві статі, щоб кожна мріяла бути іншою. В майбутньому житті я хочу народитися жінкою.

Паскаль Брюкнер

Читайте також:
Про трагедію ще одного покоління, яке повірило в революцію
Брати і сестри
Дністровий і Єрмоленко про Брюкнера і парадоксальну любов

 

Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!



themesthemes/3468