Терпець лагідно обнімав стовбур Кривої Яблуні – саме на згині. Притулившись до неї щокою, тихо просив:

– Не плач... Усе минеться... Усе дрібниці... Не плач...

Крива Яблуня вся аж зів`яла, осунулася, опустила віти. Здавалося, листочки висять на ній як ошмуття – налякані, принишклі. Поблідлі яблука, дрібно тремтячи, судорожно вчепилися за гілки тонесенькими пальчиками.

– Усе минеться... Усе лиш мить... Не варте й уваги... Не плач... – приговорював Терпець, тепло погладжуючи згин. – Нічого не станеться...

Крапельки густої живиці тихо сочилися в Яблуні з-поміж брів і застигали на стовбурі.

Навіть вітер, підлітаючи до неї, зупинявся і оминав її на пальчиках.

– Усе минає... Рано чи пізно все колись минає... Головне – не плач... – шепотів Терпець.

Щось сидів на Горісі, й літати йому не хотілося.

– Щосю! – покликав Дзиґ, – Щосю! Лети-но сюди.

– Краще не треба. Я ще грьопнусь і пошкоджу твою кропиву.

– Не пошкодиш... Лети!

Щось перелетів на гілку понад кропивою. Важко сів, балансуючи крилами.

– Щосю! А чого вона плаче?

– Її ще маленькою, – такою, може, заввишки, як твоя кропива, – зламав буревій. А Терпець ви́ходив. Отак обнімав і просив: «Не зламайся душею, то й тіло зростеться». І вона вижила. Ось лише на все життя залишилася Кривою. І дуже боїться, щоб знову такий буревій не звіявся...

Дзиґ надовго задумався, а тоді сказав, мов до себе:

– То Терпцеві так багато років...

– Багато, – відповів Щось. – Дуже багато. Може, він навіть вічний. Бо хто ще може бути вічніший від терпцю?

– Лише Бог...

– Так, лише Бог.

 

ДОЧКА ЯБЛУНІ

...Укотре присівши на вершечку Горіха, щоб відпочити від польоту, Щось раптом завважив Терпця.

Терпець копав яму поруч із Кривою Яблінкою.

Очі Щося округлились, налилися розпачем.

«То Терпцеві аж стільки років...» – згадав він раптом Дзиґові слова...

«Ні! Ні! – хотілося кричати йому на весь світ. – Не може бути! Терпець вічний!»

Але він мовчав. Із жахом дивився й мовчав – бо таку роботу переривати не можна.

Тим часом Терпець викопав яму, увіткнув лопату в купу запашної землі й пішов до свого дупла.

Щось злетів із вершечка Горіха і вперше – чуєте: вперше! – без жодних труднощів приземлився.

Стояв поруч із ямою і не знав, що має робити.

Терпець тим часом виніс із дупла вазон із саджанцем. Він обережно спустився на землю і ніс той вазон до ями.

Підійшовши ближче, сказав, усміхнувшись до Щося:

– Це її дочка, – і показав очима на Криву Яблуню. – Уже підросла, і може відтепер жити тут, разом із мамою.

Щось усміхнувся від вуха до вуха й дрібно закивав.

Вуха йому почервоніли.

«Он воно що таке – щастя», – подумав Щось.

 Іван Андрусяк

Читайте також:

Дзвінка Матіяш «Інжирне дерево» 
«Страшний компромат» на Івана Андрусяка

 Від редакції. Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/3456