Я не театрознавець, а тому мої враження від вистави – це просто емоції, а не аналіз того, як могло бути й що вийшло. Та, вочевидь, кожен митець і розраховує саме на щиру емоцію…

На передпрем’єрному показі вистави за п’єсою Наталії Ворожбит «Квітка Будяк» (за мотивами «Маклени Ґраси» Миколи Куліша) я вперше за багато років фактично всю виставу плакала. Востаннє зі мною таке було, мабуть, років зо двадцять тому, коли я, тоді ще зовсім дівчинка, плакала на бенефісі прими Харківського театру опери й балету Світлани Коливанової. Але то були зовсім інші сльози – прощання з казкою дитинства. Бо, врешті, балет і є казкою, а прекрасна актриса блискуче втілювала на сцені образи Мавки, Одетти, Кармен. Вона була напрочуд легкою і світлою. І сум, і сльози теж були світлими, бо вірилося, що попереду так багато цікавих зустрічей, подій і вражень…

Цього разу все було інакше – це були сльози болю від дотику до оголених нервів чи відкритих ран. Бо «Квітка Будяк» – це вистава про втрачену віру. Це драма про Україну в теперішньому часі, про реалії, за яких, здається, навіть зі словників викреслено слово «гуманність». Від Миколи Куліша в п’єсі зосталася сюжетна канва й репліки деяких персонажів. А так усе по-іншому – змінено навіть імена, щоб ні в кого не виникало сумнівів, що вистава саме про нас.

Отож, Квітка Будяк (Маклена Ґраса в Куліша; актриса Ксенія Баша-Довженко) – це дівчина-сирота, яка має піклуватися про сестру-інваліда Іру (Христина; актриса Альона Меметова) та про батька Сергія Будяка (Ґраса; Олександр Логінов), який через принциповий характер не може знайти порозуміння з керівництвом заводу. Квітка – це ім’я, яке дає дівчині мати на честь Квітки Цісик, мріючи про кар’єру співачки для своєї дитини. Фактично цей персонаж є носієм істинної любові, жертовності й віри в те, що все можна змінити на краще, варто лише захотіти. Вона навіть виголошує суто сковородинівську інтенцію, що ми не можемо бути щасливими, бо внутрішньо запрограмували себе на нещастя.

А ось уособленням цієї наївної віри є голова партії Ігор Янович (у Куліша товариш Окрай). Тут варто сказати про чудову режисерську знахідку: партійний функціонер з’являється лише на екрані, мовби мешканець іншої, телевізійної реальності. А ще це єдиний персонаж, який говорить російською, – тому виразно відчитується думка про те, що в цій країні народ і влада розмовляють різними мовами. Але Квітка вірить йому, бо колись від нього принесли пайок і подарували інвалідний візок сестрі…

Квітка доглядає сестру, для якої єдиною радістю є мультики на екрані мобільного. Вконтакті дівчина творить для себе інший світ, у якому жива мама, а сама вона – студентка консерваторії. Так випливає з її листування з Незнайомцем (Музикант у Куліша; актор Дмитро Рибалевський), який тікає від реальності в Індію. Один із яскравих символів – його пісні до і після революції: «до» – сповнені поезій й віри, а «після» – гіркоти розчарування.

Поряд розігрується інша життєва драма – родини підприємця Магара (Зброжек; актор Богдан Бенюк). Його єдина донька Маша (Анеля; актриса Ксенія Вертинська) закохана у власника заводу Дорошенка (Зарембський, актор Остап Ступка). Далі усе майже за Кулішем: залицяння багатого пана, різка зміна його поведінки після втрати Магарою усіх статків… Однак, якщо Зброжек не викликає жодного співчуття, то персонаж Бенюка символізує винищення українського бізнесу – перед нами не спритний підприємець, для якого гроші понад усе, а людина, яка роками вибудовувала свою справу – і ось утрачено все… Вражають його болісні міркування про країну, яка, подібно до маршрутки, їде бездоріжжям, шукаючи кінцевої зупинки. Так само, як і слова Маші про те, що в цій країні улюблена робота не може приносити грошей.

На відміну від Куліша, у п’єсі Наталії Ворожбит Дорошенко знаходить порятунок для свого бізнесу, взявши шлюб із донькою мера Києва (виразний натяк на «молодую команду»), а Маша вдається до спроби самогубства, і саме цей вчинок доньки змушує батька замислитися про власну смерть, адже страхова фірма має тоді виплатити сім’ї чималеньку суму…

А в Будяків розгортається своя трагедія: батько втрачає роботу, нічим платити кредит за хрущівку, і вже приходять колектори. Намагаючись порятувати сім’ю, Квітка виходить на Окружну… І тут починається карнавал: провінціали, збоченці, гопники… Двічі зґвалтована Квітка ридає на узбіччі й прагне бодай краплю співчуття, а до неї з’являється Соломія Богданівна у блазнівській короні (ґротесковий персонаж, узагалі відсутній у Куліша) й починає розповідати щось про права жінок, які можна відстояти, спилюючи бензопилами дерева під Кабміном (більш ніж виразна алюзія на FEMEN) – це і є кульмінацією вистави. Так знищено віру, так відображається трагедія ще одного покоління, яке повірило в революцію, – трагедія мого покоління…

Після цього Квітка знищить свій віртуальний світ, зізнавшись Незнайомцеві у всьому, і з гіркотою прийме думку про те, що в цій країні майбутнє для таких як вона – не оперна сцена, а ятка з оселедцями на базарі й чоловік-п’яниця, якого мусить терпіти, бо він дозволяє їй мешкати з хворою сестрою в своїй квартирі.

А далі все, як у п’єсі Куліша: начебто заради грошей Квітка погоджується на вбивство. І так само порве гроші… Ось лише Маклена в п’єсі Куліша вбиває Зброжека за ідею, а Квітка у виставі Станіслава Мойсеєва робить це, щоб порятувати бодай Магарову родину, якщо не може вберегти свою. Вбивство в чорно-білих тонах виведене на екран, і звучить пісня Квітки Цісик про поганий сон (до речі, вона рефреном проходить крізь усю виставу), – у такий спосіб автори залишають глядачам надію, що все це життя, немов поганий сон, має минути.

Але чи надовго вистачить цієї надії?..

Катерина Борисенко, літературознавець

 

P.S.: Це перша постановка, яку здійснив у Національному драматичному театрі імені Івана Франка режисер Станіслав Мойсеєв після того, як заступив, за заповітом Богдана Ступки, на посаду художнього керівника театру. І ось маємо не просто чергову прем’єру, а справжню культурну подію, яких нині усім нам так бракує.


themesthemes/3451