«Пахне книжками», — це перше, що вловлюють дорослі носи, коли їхні «носії» переступають поріг бібліотеки. Запах книжок пробуджує задавнені спогади: у когось – про «вчителів-мучителів» (як казала пані Люборацька з однойменного роману), а в когось і приємні. Тоді дорослі зачаровано гортають сторінки улюблених із дитинства книжок. «Невже їх досі читають? Справді?» Такий подив з боку батьків дивує й ображає. Бо означає, що вони часто-густо просто не знають своїх дітей.

— Візьмемо тобі Свіфта, потім про Робінзона і ще щось.
— Мам, про Робінзона й Гулівера я вже читав.
— Та що ти там читав?

Доводиться втручатися, переконувати, що справді хлопець читав, приходив сам і брав книжки. Син обирає інших авторів – і мати нудьгує, бо їй геть невідомі прізвища Крапівін, Дяченко, Арєнєв.

«Це хоч нормальні книжки?» — питається в мене мама. «Нормальні», — відповідаю.

Або інший приклад. Коли батьки повністю контролюють процес читання.

— Нам Купера «Звіробій», Дойля «Загубений світ» і Верна «20 000 льє під водою», — замовляє тато п’ятикласниці.
— Ви собі? – питаю.
— Чому, це для неї!
— Може, візьмете щось більш відповідне до віку? У нас чудова сучасна фантастика, і класичні твори, — дістаю, демонструю. Дівчинка сумно роздивляється «Поліанну» й «Русалоньку з 7-В», «Срібні Ковзани».
— Ні, фантастика – це забивання голови, та й сучасним українським письменникам я не довіряю.
— А кого ви читали з сучасних?
— Мені їх не обов’язково читати.

Дитина почула авторитетну татову думку. З жалем відкладає запропоновані книжки і йде вчитися ненавидіти читати. Бо Купер, Дойль, Верн – звісно, прекрасні, але не для дівчинки, яка хоче почитати Мері Додж або «Таємничий сад» Бернетта. Позбавляючи дитину права вибору в літературі, тато позбавляє її права й на висловлення власної думки. Тато чи мама вирішать, що читати, з ким дружити і як жити.

Якісь сумні думки. Проте люблю читачів нахабних і наполегливих (у школі це мінус, а ось у бібліотеці, як виявилося, плюс). От-як сьогодні.

Десятикласники. Він і Вона. Зайшли, потягли носом (пахне ж книжками!).

Вона (до нього): «Що там нам задали?»

Він (пошепки відповідає – і вже до мене, голосно): «А вам що більше подобається — «Доріан Ґрей» чи «Кар’єра Ругонів»?»

Я: «Мені особисто — «Портрет Доріана Ґрея» та й загалом Оскар Вайльд».

Він (до дівчини): «Бери «Кар’єру Ругонів». Бо «Ґрей» нудна неймовірно – одна сюжетна лінія, пустопорожня книжка. А от Ругони! Там же ж ціла родина, там зв’язки, закони спадковості, ДНК! Революції й війни. Образ еґоїстичного П’єра! А у того Вайльда що? – Красунчик, герой-коханець який не старіє».

Я: «Ціную вашу думку, але й ви поцінуйте мою: містика, кохання, психологія стосунків, кожен вчинок лишає позначку на душі людини, — це Доріан Ґрей. — (і до дівчини): Ваш вибір?»

Вона (мружить очі й усміхається): «Дайте “Портрет Доріана Ґрея”».

Уже з коридору долинає його голос: «Пошкодуєш, там немає чого читати!». Нахабний, розумний, закоханий.

Юнак, один із улюблених користувачів. Зараз він уже студент, майбутній актор. У бібліотеці записаний із першого класу й упродовж усіх шкільних років читав… винятково фентезі й фантастику. Інші жанри були для нього пекельною мукою. «О, як можна так нудно писати!» — це він ображався на Толстого, Достоєвського, Пантелеймона Куліша та інших класиків. «Багряному честь і хвала – його «Тигролови» найцікавіше, що було у шкільній програмі!», «Дайте мені Бєляніна, дайте Капранових, дайте Дяченків, дайте хоч когось живого, бо ця школа вже ось де сидить!». Тепер приходить по п’єси, зосереджений, цілеспрямований.

Є дивовижні діти, котрі читають не навмання і не за шкільною програмою, і при тому всьому не є довічними прихильниками одного жанру. Вони читають свідомо, щоб осягнути щось, дійти до суті. Сіроока й тиха, але «сталева» дівчинка в сьомому класі прочитала ВСЕ, що було в бібліотеці про комах. У восьмому – усі класичні твори, що стосувалися проблеми дитинства («Без сім’ї» Мало, «Джек» Доде, Діккенс, Микитенко, Бєлих і т.п.). У дев’ятому – все про війну: Суворов, Анна Франк, Алєксієвич, Стаднюк, Гончар, Довженко, листи й статті Олени Теліги, – усіх не перелічити). Повертає книжки, а в самої очі червоні від сліз. «Навіщо це тобі?» — «Поки що не знаю, навіщо саме, але я повинна це знати». Батьки, друзі, однокласники, — немає нікого, хто підтримував би її захоплення.

А є «модні» читачі. Такі підлітки беруть книжку після виходу чергової екранізації: «Гаррі Поттер», «Володар Перснів», «Хроніки Нарнії». Старшокласники просять «Майстра й Маргариту», «Ідіота», «Великого Ґетсбі». Інколи вдається зацікавити їх творами інших авторів, але зі схожою тематикою. Проте гонитва за модою дається взнаки, і дівчина, яка щойно брала «Гордість та упередження», з не меншим захватом читає «Сутінки», потім — «Анну Карєніну»… Так що дякуємо кінематографу за цікавість і до класичних творів також.

Переважна більшість батьків пам’ятає, що з дітьми потрібно читати, бо це ж розвиток, бо це привчає до книжки, бо це спілкування з дитиною… дозоване і, як правило, обмежене в часі — перед сном. І батьки читають, років до 3-х або до 5-ти. «Курочка Ряба», «Мийдодір» із «Федориним горем», «Казка про царя Салтана», вряди-годи трапиться книжка українського автора та ще й сучасного… а що далі? Де «Цар Плаксій і Лоскотон» — про всепереможний сміх? Де «Сто пригод Барвінка та Ромашки» — про жагу до знань? Шестирічні діти виявляються покинутими напризволяще, бо далі їхнім читання має опікуватись школа, а мама й татко якщо не в телевізійних тенетах, то в інтернеті.

Моралізую, бо то правда, що читання тоді стає доброю звичкою, коли читає вся родина. Йде обмін думками і враженнями. Коли батьки не лінуються знайти час і прочитати «дитячих» авторів, щоб краще зрозуміти свою дочку чи сина. Мені приємно відкривати світ літератури вашим дітям, але й ви, батьки, використовуйте цю неймовірно цікаву можливість легко й просто подарувати дитині диво.

Валентина Захабура, письменниця, бібліотекарка

 


themesthemes/3434