Той, хто їде жити в іншу країну, насамперед має вирішити для себе: хоче він передати своїм дітям мову, традиції своїх батьків, а чи хоче розчинитися в іншій культурі. Я навмисне не конкретизую національностей, тому що це питання спільне для всіх тих, хто шукає кращої долі по світах.

Три роки тому наші друзі запросили нас поїхати святкувати Геловін до їхніх знайомих, в Арлінґтон, що під Вашинґтоном. Господар дому – грузин, господиня – росіянка. Зібралася багатонаціональна компанія: грузини, казахи, українці та росіяни. Діти спілкувалися між собою англійською, бо як би ще могли порозумітися маленькі грузини й українці? Дорослі послуговувалися російською, англійська ж ніби «чужа», а російську у школі всі вчили. Та я, властиво, не про це хотіла розповісти. Мене вразила сімейна пара росіян, які до свого шестирічного сина говорили винятково англійською. На запитання, чому так, відповіли: «А для чого йому в Америці потрібна російська?»

Зізнаюся, справді, під таким кутом я ще не розглядала це питання: для чого в Америці українцям українська мова, росіянам – російська, грекам – грецька (список можна продовжувати)?

Хочу додати ще кілька замальовок. Коли ми жили в Балтіморі, штат Меріленд, донька виступала з танцювальним ансамблем «Лиман». Поки діти танцювали, батьки спілкувалися. Найчастіше на репетиціях залишалися ми з Оленою, яка привозила 8-річного Антона й 15-літню Катю. Киянка Олена з чоловіком приїхала до США, коли доньці було шість років. Одразу їм було важко (зрештою, як і всім еміґрантам), вони не дуже добре знали мову, тому вчилися в Каті, яка освоїла англійську, щойно пішла до школи. Отак, майже непомітно, вони підтягнули свою англійську, але донька втратила російську (Олена з чоловіком спілкується російською, хоча сама говорить гарною українською). Тепер ні Катя, ні Антон не спілкуються російською. Розуміють її на якомусь рівні, але не говорять. Олена розповідала, що до Катрусі уже прийшло усвідомлення того, що знати ще одну мову – це круто, бо таким чином ти відрізняєшся від інших. Якби ж дівчина усвідомила це трохи раніше, було б легше відновити мову.

Я не збираюся засуджувати Олену – у кожного своя доля і своя правда. Її сім’ї було зручніше перейти на англійську, і це їхній вибір, – але є й інші історії, і саме їх я зараз розповім.

У тому самому «Лимані» танцюють батько з дочкою – Стів та Аліша. Після війни мама й тато Стіва виїхали з України у пошуках кращої долі, і Стефан, він же Стів, народився вже у Штатах. Батьки тяжко працювали, і їм, певно ж, було не до того, щоб учити сина української. Та часи змінюються, і вже дорослий Стів захотів вивчити мову своїх предків. Хоча ні, не зовсім так. Юні американці українського походження, які мешкають у Вашинґтоні та околицях, щосуботи відвідують українську школу. Та для того, щоб говорити українською, суботньої школи замало, потрібно спілкуватися вдома, читати й писати. Тож Стів усе ж трохи знав мову, але хотів опанувати так, щоб мати змогу говорити українською з представниками четвертої хвилі еміґрації, а не лише зі старою діаспорою. Крім того, він хоче разом із Алішею якось відвідати Україну. Саме тому ввечері вони приходили до мене вчити українську. А я покращувала свою англійську – мусила ж якось пояснювати їм граматику.

Ось так, завдяки Стіву, я зробила відкриття, яке мене приголомшило: мова — не головна ознака належності до певного народу. Стів із дитинства ходить на українські танці, щонеділі відвідує українську церкву – одне слово, активний член української громади, – і знаєте, мені здається, він більше українець, ніж деякі мешканці України. І він такий не один.

У тому ж Балтіморі мешкає сім’я Котиків – Мирося, Марко і троє їхніх діточок. До Нового Світу колись дісталися їхні діди, й ось уже третє покоління Котиків учить українську в Америці. Звісно, це не та мова, до якої ми звикли. І в Україні традиційно підсміюються з того, як розмовляє діаспора. Але ж спробуймо оцінити зусилля цих людей. Змалечку вони вчать іноземну мову (так, іноземну, хоча це й мова їхніх предків), майже не мають кола спілкування, а якщо й спілкуються, то з такими самими американськими українцями. Але вони не відмахуються й не відмовляються від звичаїв своїх батьків і дідів, намагаються якнайбільше залучити дітей до всього українського.

З Меріленду ми переїхали до Айови, тож тепер моя донька Марічка листується з малими Котиками. Хай вони не завжди розуміють те, що вона їм пише (хоча пише друкованими літерами), хай нам часом доводиться розшифровувати послання дівчаток («Я дістала багато реченя малувати (я була піти на малунок cоntest). Я ще дістала реченя носити, книжки, бранзолетки і багто ще. Ми дуже хочиш бачити тебе на літо. Чи ти прийдиш до Baltimore?»), головне – листування триває. А для того, щоб мова була в активі, а не пасиві, щоб збагачувався словниковий запас, спілкування – найважливіше.

Мабуть, задалеко я відійшла від заявленої на початку теми. Просто питання збереження рідної мови, коли ти виїжджаєш за кордон, дуже непросте… Дорослим легше, вони вже не забудуть свій мовленнєвий досвід, хіба що будуватимуть речення за зразком англійської (німецької, іспанської тощо) і вставлятимуть іншомовні слова. Щоправда, їм куди важче опановувати нові мови, тоді як дітлахи це роблять завиграшки, – але так само легко, як вчать нову мову, забувають рідну…

Коли Марічка йшла до школи, в підготовчий клас, знала буквально два-три слова – й жодної літери англійського алфавіту. Перші два-три тижні вона мовчала. Потім поступово розговорилася. А через півроку вчителька казала, що вона читає краще, ніж більшість учнів у класі.

Зрозуміло, що спочатку ми переживали, як доня вчитиметься в чужомовному середовищі, намагалися допомогти з англійською, не забуваючи при цьому й про українську – читали, надсилали листівки родичам в Україну. Та коли якось Марічка говорила вві сні – англійською! – я зрозуміла, що тепер уже нашої допомоги потребує українська…

Донька багато читає обома мовами. На жаль, такого доступу до українськомовних книжок, як до англомовних, немає. Родичі з України присилають нам новинки. Коли прилітаємо на Батьківщину, повертаємося з повними валізами книжок, тому що в Америці купити можна майже все, крім української книжки. (Ну, гаразд, у деяких місцях вона все ж є, наприклад, у Вашинґтоні чи в Чикаґо – там, де велика українська громада. Та все одно вибір дуже обмежений, і книжки дорогі, навіть якщо порівнювати ціни з подібною американською продукцією). На електронну книжку записано все, що ми знайшли українською для дітей. Та цього недостатньо…

У нас ніколи не виникало питання, якою мовою спілкуватися вдома, хоча Марічці часом важко підібрати слова, щоб розповісти, що відбувалося у школі. Буває, вона таки каже якусь фразу англійською, а потім намагається знайти українські відповідники складним словам. Звісно, інколи вона сердиться, бо ж простіше процитувати вчительку чи однокласника; інколи ми разом шукаємо потрібне слово. Воно й не дивно, що виникають такі труднощі, бо ж із науковими термінами Марічка не мала справи, коли ми жили в Україні. Хотілося б, щоб донька добре знала термінологію обох мов, та, на жаль, не завжди є можливість обговорювати теми, які четвертокласники вивчають на природознавстві чи історії, – хоча такі обговорення корисні як для Марічки, так і для нас із чоловіком, інакше звідки б ми дізналися, що «вивітрювання» англійською – weathering, а Земля revolves довкола Сонця, але rotates довкола осі.

Мова конкретної людини розвивається завдяки усному мовленню, словниковий запас збагачується за рахунок читання, але, крім того, не варто забувати й про письмо. Воно допомагає впорядкувати думки, вчить викладати їх послідовно, організовано. Саме тому майже щодня я даю своїй донечці письмові завдання. Намагаюся придумати якісь цікавинки, тому що звичайні вправи з підручників – занудство, та ще й після шкільних занять (хоча, якщо чесно, вони також часом з’являються на Маріччиному письмовому столі). Ми граємо у слова, пишемо вірші, а недавно завели доньці блоґ, де вона ділиться своїми враженнями про прочитані книжки. Якщо є вибір, якою мовою дивитися фільм чи мультик, обираємо українську, а пізніше можемо переглянути й англійською – щоб порівняти.

Сподіваюся, доньці стане сил не розгубити те, що вона має, і буде бажання розвиватися далі, бо ж нині в неї є перевага: їй доступний велетенський масив англомовної літератури, а крім того – українськомовної, зокрема й перекладної…

На завершення допису хочу розповісти ще одну історію знайомства, оптимістичну. Ще будучи в Балтіморі, ми їздили колядувати до української режисерки – з тими самими друзями, з якими геловінили в компанії вихідців із колишнього СРСР. У будинку було повно люду. І хоча всі так чи інакше були причетні до українства, володіли українською не всі. Та мене неймовірно втішила одна сім’я. Марта говорила прекрасною українською, а коли я запитала, як давно вони з Назаром живуть в Америці, відповіла, що вона – американка, і в роду в неї узагалі не було українців. Ще будучи школяркою, вона їздила в Україну за програмою обміну й жила в сім’ї свого майбутнього чоловіка, з яким познайомилася значно пізніше. Згодом кілька років працювала в Києві, а потім разом із Назаром повернулася в Америку – тут значно кращі умови для дітей, хоча Марта щиро любить Україну й українців. Я похвалила її мову, вона зашарілася: «Та що ти! Коли я минулого року була в Україні, подружки казали, що я стала говорити, як діяспорянка!» Марта з сім’єю щороку літає в Україну – щоб діти чули живу мову, спілкувалися з українськими родичами.

Так що українська мова може жити й за кордоном. Головне – бажання її підживлювати.

Наталія Ясіновська, філолог, США

Від редакції. Ця колонка з’явилася як продовження розмови, що її почала Наталя Іванова в тексті «Два будиночки буття (незавершена історія про дитячу двомовність)». Пізніше ми говорили про досвід навчання дитини української та французької. Якщо ви маєте на увазі актуальну тему й хочете долучитися до її обговорення на нашому сайті в рубриці «Актуальне», пишіть свої пропозиції на адресу press_grani@ukr.net


themesthemes/3407