Зі Скоттом я познайомився на дитячому майданчику. Йому шістдесят, він виховує свого онука, чотирирічного хлопчика на ім’я Люк. Мати Люка — наркозалежна; батько — ув’язнений.

Коли Скотт розповідає про це, його обличчя змінюється, він опускає очі. На моє питання, чи можна цю залежність вилікувати, нічого не відповідає.

Цьому маленькому хлопчику він замість батька. Так сталося, що Люк з'явився у його житті тоді, коли його власний син загинув у катастрофі. «Luke was like a blessing for me», — говорить він.

Він садівник, допомагає людям піклуватися про свої сади, цим і заробляє на життя. «I’m just a stupid American», — повторює Скотт кілька разів, але це далеко від правди: тонкий і проникливий, він багато читає, розповідає про В’єтнам та Афганістан. Про країни, в яких він ніколи не був.

(Дитячий майданчик — це взагалі унікальне місце для того, щоб пізнавати країну та її мешканців, ідеальне місце для антрополога чи філософа. Тут трапляються різні люди: молоді та похилого віку, білі та чорні, мексиканці та вихідці з Європи, пролетарі та буржуа. Більшість із них готова говорити. Більшість із цієї більшості навіть перша починає розмову).

Скотта не можна назвати «типовим американцем». Але таких людей ви, найімовірніше, зустрінете лише в Америці: простих, але небанальних, відкритих, але стриманих, наївних, але мудрих.

Він із захопленням розповідає, що найкраща подруга маленького Люка — дівчинка з Єгипту; їм по чотири роки, але Скотт називає її «Luke’s girlfriend». Батько цієї дівчинки — сліпий; він приїхав до Америки на маґістерську програму з педагогіки, і завтра випускається. Його звати Ібрагім — ім’я, яке Скотт вимовляє як «Ейбрегем», тобто як Авраам, і дивується, що в мусульман та євреїв можуть бути однакові імена. Він радіє цій маленькій обставині, бо для нього це — знак, що між людьми може бути спокій. Що вони can get along.

«Якщо між народами спільні імена, все інше у них теж може бути спільне».

Він ніколи не залишав меж своєї країни й уже сорок років живе в маленькому містечку на півночі Арканзасу. Довго розпитує про Україну. Про нашу реальність, нашу політику і нашу мову. Я довго розпитую його про Америку. Про те, чи вона йде правильним шляхом. «Ні, бо люди перестали говорити одне з одним», — каже він. Демократи перестали говорити з республіканцями, республіканці — з демократами, люди перестали розмовляти одні з одними на вулицях.

Він чомусь вражений нашою зустріччю. Я теж. Він навіть каже мені, що сюди, на дитячий майданчик, його привело «провидіння», providence. Я в цей момент відчуваю легкий запах алкоголю в його диханні.

У нього дзвонить телефон. Він бере слухавку й починає розповідати про те, що зустрів тут одного українця, його доньку, українець говорить англійською, донька — ні, і він радий, що поговорив із новими людьми.

«That’s my younger brother», — каже мені.

Я киваю.

Він тримає паузу і пояснює, що насправді той чоловік на телефоні йому не брат і навіть не родич.

«I just believe that we’re all brothers and sisters», — каже він і починає тихо сміятися.

 

Володимир Єрмоленко, філософ


themesthemes/3395