Якось я і мій дев’ятирічний син сиділи на канапі й говорили про «сокровенне». Доволі часто, попри напружений столичний ритм, що головно характеризується браком часу, ми влаштовуємо собі такі ось посиденьки, на яких, окрім буденних питань – оцінок у школі та досягнень у спорті – обговорюємо справи сердечні.

Я виховую сина практично самотужки, бо з його кревним батьком розлучена вже багато років, до того ж, спілкування тата з сином зведено до мінімуму через кількасоткілометрову відстань між місцями нашого проживання. І хоча я не є одинокою жінкою, бо маю чоловіка, я таки одинока матір, бо мій теперішній чоловік практично не втручається у виховання мого сина, тож доводиться бути своїй дитині за обох батьків.

Цього вечора на порядку денному стояло споконвічне й серйозне питання: «Що робити і як діяти, коли і тобі, і твоєму найліпшому другові подобається одна й та ж дівчинка?» Син розчаровано пояснював, що він із товаришем ніяк не може дійти згоди, кого ж із них двох має любити вподобана дівчинка чи як вони мають ділити її між собою.

Я не стала повторювати помилку мого тата, який свого часу на мою першу закоханість сказав, буцімто таких N. у мене буде ще сотня. Тоді я йому не повірила, і життя довело, що батько не мав рації, бо таких N. на моєму шляху більше не траплялося. Тож я спробувала розтлумачити синові ситуацію з іншого боку. Зокрема, пояснила, що в його віці не варто аж так близько брати до серця міжособистісні стосунки, бо ні його, ні його товариша з тією дівчинкою не пов’язує нічого серйозного, як-от шлюб, діти, спільне майно чи ще щось. Це — лише дитяча симпатія, яка може протривати дуже довго, а може вже завтра скінчитися від необережного слова чи неправильно потрактованого погляду. Тож запропонувала йому відпустити ситуацію на самоплив, або ж, якщо питання стало руба, запропонувати дівчинці самій обрати, з ким із них вона «більше дружитиме». Якийсь час ми мовчали, обмірковуючи розмову, аж раптом моє дитя, певно, сконструювавши у своїй голівці альтернативний варіант розв’язання проблеми любовного трикутника, стиха мугикнуло:

— Мам, а що було б, якби я став геєм?

Це питання, як може видатися на перший погляд, не заскочило мене зненацька. Може тому, що про «гомів» він розпитував мене ще років у сім на очах у вельми здивованих пасажирів плацкартного вагона потяга «Київ – Івано-Франківськ». Я відразу пригадала собі той кумедний випадок, коли від спантеличення, вдаючи, що не розчула запитання, почала активно пояснювати йому, що гном – це така маленька міфологічна істота, яка зазвичай живе в горах, у лісі чи під землею. Та моє маля не вгавало: «Мамо, не гном, а гом!» Я відчула, як паленію від сорому, і не тому, що моя малолітня дитина запитує мене про щось непристойне, а від того, що не була готова обговорювати це дражливе питання на очах у сторонніх людей. Довелося грати пришелепувату й пояснювати синові, що він, очевидно, не розчув і йшлося саме про гномів – маленьких казкових істот.

Цього разу я не збиралася викручуватися й навіть зраділа, що моя дитина аж так довіряє мені, що не боїться ставити таких не надто зручних питань, як на свій 9-річний вік.

— Нічого не було б, — кажу йому, — ти й далі залишався би моїм сином, якого я люблю понад усе і всіх.

Звісно, я пояснила йому всю проблематичність, а почасти й плачевність таких нестандартних стосунків на рівні їх суспільної адаптації, неприродність і невизнання – з погляду релігії та моралі, і навіть те, що чисто по-людськи волію, щоб мій син мав традиційну сім’ю. Але, хоч би ким він був, він залишатиметься моїм сином, і я сприйматиму та поважатиму будь-який його вибір. А ще тоді я сказала йому, що кожна людина має право на щастя, і якщо природа зробила когось із нас інакшим, це не означає, що така людина має зазнавати цькувань чи осуду з боку соціуму. Бо найважливіше – бути Людиною (людиною з великої літери) – чесною, порядною, вірною та щирою.

Нині моєму синові майже п'ятнадцять, та від самого малечку, відколи в нього з’явилися перші «Чому?», «Навіщо?» і «Як?», він чув від мене правдиві відповіді на всі свої запитання. Уже десь у 2-річному віці він знав, яким чином з’явився на світ, у чому полягає різниця між хлопчиками та дівчатками; років у 10-11 я розповідала йому про статеве дозрівання хлопчиків та дівчаток і фізіологічні відмінності цього процесу. Мушу сказати, що багато з того він уже знав (очевидно, спілкування з однолітками чи дещо старшими друзями вносило свої корективи в пізнання фізіології та стосунків).

Можливо, хтось скаже, що в такому ранньому віці не слід викладати дітям усю правду. Зрештою, і моя сестра, спостерігаючи за моїми з сином діалогами, не розділяла моєї відвертості та лібералізму й не раз казала, що я дурна на всю голову, адже в 4-5 років дитина має думати, нібито була знайдена в капусті чи скинута бузьком з неба, а не знати, що мама носила її в животику, а потім дитинці набридло там жити, вона захотіла побачити світ, постукала ніжкою в животик, і мама зрозуміла, що вже час, тому поїхала в лікарню, де лікарі розрізали їй животик, і так малюк з’явився на світ Божий.

Я не знаю, чи це правильно, чи добре бути з дитиною аж такою відвертою чи, можливо, їй краще бути сліпим кошеням, яким свого часу була я, бо батьки ніколи не розмовляли зі мною на такі теми і навіть не відповідали на прямі запитання, всіляко уникаючи розмов про інтимне. Зі свого досвіду можу сказати, що так – теж неправильно. Бо моє незнання не раз наражало мене на певні небезпеки й завдавало клопотів. Діти мають бути готовими до дорослого життя і стосунків, щонайменше – теоретично. І, як на мене, краще, коли ці знання, правила та моделі поведінки в них закладають батьки, а не саме життя чи такі ж недосвідчені друзі.

Тепер ми все рідше говоримо «про сокровенне». Може, тому, що син подорослішав і всі лоскітливі питання давно знайшли відповіді, а може, мій хлопчик більше не має потреби в обговоренні сердечних справ із мамою, бо тепер для нього ці питання справді сокровенні, інтимні. Та навіть якщо в нього з’явилися якісь таємниці, усвідомлюю, що це нормально, що в такому віці вони мусять бути. Хоча, знаючи свою дитину, маю підстави вважати, що на цьому етапі його життя дівчата й стосунки з ними перебувають на другому плані, бо на першому — футбол, футбол і ще раз футбол!

Лише час покаже, правильно чи неправильно я виховувала свого сина. Біда, що не існує шкіл, де дорослих навчали б бути справжніми, ідеальними батьками, й у вихованні своїх дітей ми послуговуємося лише власним досвідом, чуттям та інтуїцією. Але я переконана, що на теми статевого виховання та сексу з дітьми треба говорити відверто, як із рівними собі; вчасно – тоді, коли вони запитують, а не тоді, коли, на нашу думку, їм можуть знадобитися ці знання; і в кожен період дорослішання наших малюків інформація має бути «адаптованою» до того чи іншого віку. Адже навіть найскладніші, найбільш незручні запитання дитині будь-якого віку можна розтлумачити правдиво та доступно.

Роксолана Сьома,
журналістка, письменниця

Коментар експерта

Говорити з дитиною про стать і секс потрібно в міру дорослішання і на тому рівні, який дитина може сприйняти. Спочатку – про любов, про те, що люди зустрічаються й одружуються, що з’являються дітки. (Точно їх не в капусті знаходять і не лелеки їх приносять!) Відтак потрошку, в міру дорослішання, це має обростати якимись подробицями. Такі розмови не мають бути в родині табуйованими, слід привчати до того, що про такі речі можна нормально й відкрито говорити. Якщо батьки уникають певних тем, діти підсвідомо це «зчитують» і намагаються не ставити «незручних» запитань. Батьки інколи чекають, поки дитина сама запитає, а вона може й не спитати – дізнатися деінде, на вулиці.

 

 


Марія Будя, 
психолог, дитячий психотерапевт


Читайте також: Потрібно довіряти своїй дитині


themesthemes/3386