Інжирне дерево було дуже нещасливе, бо воно не давало плодів. Щороку воно мріяло про те, що гілки його обважніють і до нього прийдуть жінки з дітьми збирати урожай. І коли кошики наповняться соковитими смоквами, жінки дякуватимуть йому, доторкаючися до гілок тонкими засмаглими пальцями.

У затінку інжирного дерева охоче відпочиватимуть мандрівники, бо зможуть і втамувати голод, і відпочити від спеки. Але то були тільки мрії, ніхто ніколи не приходив до інжирного дерева, і воно залишалося самотнім.

Інжирне дерево у всіх питало, що зробити, аби принести плоди, але ніхто не міг йому нічого порадити: ні земля, ні оливкові дерева, що росли неподалік, аж згинаючися під тягарем блискучих оливок. Не знали відповіді ні верблюди, ні ішаки, що поволі минали інжирне дерево, і воно сумувало все більше, і з горя почало всихати.

– Тепер біля мене вже ніхто не зупиниться, бо я стало зовсім негарне, – гірко думало воно.

Одного спекотного дня по дорозі йшов чоловік. Інжирне дерево ще здалеку помітило, що в нього дуже добрі очі. Йому захотілося поговорити з цим подорожнім, але, мабуть, він не зупиниться, бо вже ой як давно ніхто не спинявся біля напівзасохлого стовбура. Чоловік підійшов до інжирного дерева й зупинився. Здавалося, він збирався сісти під ним. Дерево дуже здивувалося і сказало:

– Не сідай тут, добродію, бо мені нічим тебе пригостити. А мої засохлі гілки не захистять тебе від спеки.

– Я не голодний, – відповів чоловік, і дерево аж стрепенулося, бо воно ніколи не чуло такого теплого голосу. – І я не страждаю від спеки.

– Тоді не спиняйся біля мене. Бо мені нічого тобі дати, – не вгавало інжирне дерево.

– Але я не хочу нічого від тебе брати, – сказав подорожній.

Інжирне дерево сумно промовило:

– Я – дерево, і хочу давати плоди, так як інші дерева. Хочу, щоб люди любили приходити до мене, щоб мої плоди їм смакували. Щоб вони відпочивали біля мене і їм не хотілося зі мною прощатись. Але мені ніколи не довелося цього зазнати, і я дуже нещасне.

– Я хочу відпочити біля тебе. Я не спав цієї ночі, – сказав чоловік. Він сів під деревом, спершися на стовбур, і заснув. Інжирне дерево було вражене, бо це вперше йому доводилося оберігати чийсь сон. За декілька годин чоловік прокинувся:

– Мені час іти. Дякую тобі, бо я добре відпочив біля тебе.

– Не йди, – попросило дерево. – Будеш моїм другом. У мене ніколи не було друга.

Чоловік усміхнувся, міцно обійняв інжирне дерево й пішов своєю дорогою. Інжирне дерево довго дивилося йому вслід.

Наступного ранку, коли зійшло сонце, дерево відчуло дивний і приємний тягар. Це його ожилі гілки вгиналися від плодів. І смачнішого інжиру не було в цілій околиці. Тепер щодня до нього приходили люди, наповнювали кошики плодами, а на другий день гілки інжирного дерева знову вгиналися.

Під інжирним деревом відтоді часто відпочивали мандрівники, розповідаючи йому про заморські країни, в яких побували, і дереву ніколи не бувало сумно.

Ось лише чоловік із добрими очима більше не йшов тією дорогою. Дерево розпитувало про нього всіх, але казали, що він ходить зі своїми учнями іншими шляхами, і там, де він буває, стається багато дивовижного.

А через два роки якийсь подорожній сказав інжирному дереву, що один з учнів зрадив того чоловіка, видав його на смерть.

Почувши це, інжирне дерево гірко заплакало.

(Із книжки «Казки П’ятинки»)

Дзвінка Матіяш, письменниця, перекладач


themesthemes/3376