Яким був початок? Можливо, все розпочалося, коли тато, ще як був студентом «ін’язу» в часи Союзу, таємно тягнув по периметру гуртожиткової кімнати саморобну антену, щоби ночами слухати BBC?.. Чи може, це сталося, коли мама захотіла почитати в ориґіналі Оскара Вайлда, але не подужала через слабеньку англійську?.. Чи, можливо, тоді, коли мама, тато й бабуся, а ще друг, який еміґрував із родиною до Канади, одне від одного незалежно дізнавалися про праці Валерія Курінського та його філософію вивчення багатьох іноземних мов? А може, почати треба з того, як тато, вже пізніше, показав мамі iTunes із англійськими авдіокнигами та безкоштовними лекціями з усіх усюд, включаючи Гарвард і Кембридж? Сіли вони тоді й подумали: з цим треба якось жити і дитині своїй передати. Вирішили, що буде так: мама говоритиме до сина українською, а тато – англійською; і навіть спілкуючись між собою у його присутності, батьки зберігатимуть цей двомовний баланс. (Після року син уже вельми дивувався, коли тато відповідав на телефонний дзвінок колезі українською мовою: дитина замовкала й починала уважно розглядати батька, ніби міркуючи, що сталося. Потім звикла.)

Хоча, власне кажучи, хіба це початок?.. Тоді вже, мабуть, розпочинати треба з родинного парі, коли син був іще немовлям. Думки бабусь, тіточок та інших родичів розділилися: одні вважали, що онучок спершу заговорить українською, інші – що все-таки заспікає на інґлишу. Заклалися, здається, на щось смачненьке, але за півтора року довелося виставляти виграш від обох сторін на один стіл і спільно цокатися келихами за справжній білінґвізм. Бо вийшло так, що перше свідоме словосполучення дитини звучало як «каїде». Це середньоарифметичне від «машина їде» та «car’s driving»; а ви що подумали?..

Хтось скаже: «невдача». А мені просто цікаво. Ба ні, дуже цікаво. Взагалі, цікавим є кожен «успіх» чи «неуспіх», адже все це – поняття відносні. Наприклад, ми хотіли, щоб у сина від народження, крім англомовного тата й україномовної мами, була франкомовна жабка, німецькомовний крокодил та іспаномовна гусінь. Crazy people. Іграшки були пречудові, м’які, з педагогічно бездоганними усмішками та дотепними пищалками. А ось батьки, чиїми голосами відробляли свій хліб цяцьки, недопрацювали – забракло мовних навичок. Облишили ми цю справу, проте англійська лишилася, бо це татів фах. Так що в ідеалі батьки мають самі добре володіти тими мовами, яких навчають дитину. І ця «невдача» стала корисним уроком для нас.

Багато було історій, і я справді не знаю, котра з них перша. Але найбільше мене, мабуть, вразила оця. Роздивлялися ми малюнки у книжці. «Батефай!» – сказав син, показуючи на метелика. І я чомусь вирішила відповісти так: «Авжеж, англійською – “butterfly”, а як буде українською?» На відповідь не сподівалася. Ніколи ні на що не сподіваєшся з дитиною, бо що ти можеш насправді про неї знати?.. Це був експеримент, імпровізація, жарт, адже до роз’яснень «оце – українською мовою» чи «англійською буде так» ми раніше не вдавалися... А син тимчасом подумав і відповів: «Ментелик». Ого. Я трохи не впала там, де сиділа. Українською, виявляється, ментелик. Відтоді він почав активно використовувати ці два прості слова, які позначають дві різні мови: вказував, «алісінькею» чи «каїнькою» йому читати книжку (або на яку з них перекладати – батьки ж бо обоє філологи, хай трудяться); або сам собі перекладав слова та словосполучення, ніби й справді радіючи, що в нього на позначення котроїсь знайомої речі є не одне слово, а цілих два!..

Чому мене ця історія так зачепила? Бо мова – це не тільки природне середовище смислів, звуків, рухів, а й складна, до певної міри штучна інтелектуальна побудова. Природне можна засвоїти інтуїтивно, як і чинить звичайне дитя зі словами рідної мови. А коли таких мов кілька? І кожна має не тільки свій набір слів і правила граматики, а й навіть «ім’я»?.. Хто буде пояснювати дворічному малюкові, що оцей «дім буття», чи пак система понять, їх номінацій та конктекстуальних зв’язків називається «українська мова», а цей – якось інакше, «тож тепер визнач, яке слово живе в цьому будиночку?..» Нонсенс. Але, виявляється, у цьому й немає потреби. Дитина здатна сама, без додаткових гуманітарних спецкурсів зрозуміти, що таке мова як абстрактна категорія. І що мов відтак може бути багато. Дитина лускає цю задачку так само легко, як упізнає кольори, форми чи розмір предметів, знає дідуся на ім’я, а ніч упізнає з темного неба.

Очевидно? Таки ні. Бо згадаймо, скільки застережень існує в соціумі щодо багатомовності дитини. І те, що це важко, і що неприродно, і що дитина «почне говорити суржиком». Насправді суржиком говорять ті, хто його й чують, себто живуть у середовищі вживання суржика... Або ось це, моє улюблене: «Йому вже два з половиною роки, а він і досі змішує мови; то як же він до школи піде?!..» Та якось піде, ніжками. Усе буде гаразд, якщо з ним багато говорити й удосталь читати гарною та чистою мовою. Однією, другою, третьою... Це просте правило працює в тисячах багатомовних родин у світі. Якщо кожна мова асоціюється з певним середовищем, носієм або групою носіїв (мама, тато, садочок, друзі, секція гопака чи, там, курси програмування), то дитина навчиться без проблем між цими мовами переключатися.

Останній, кого обходять усі ті застереження, – син. Він насолоджується процесом самонавчання. Повторює, переказує, тулить докупи все, що пам’ятає, складаючи цілі епічні історії з уривків улюблених казок; а чи правильне воно з погляду граматики, чи ні, чи з різних мов, чи з однієї, – річ другорядна. Принаймні в тому, щоб ужити поряд два слова з різних мов, коли не знаєш доречного відповідника, син великого гріха не бачить. Він смакує кожне слово, як ягідку, і йому байдуже, чи це схоже на сюрреалістичну поезію, а чи на цілковиту нісенітницю. При цьому англійська вимова в нього вже ліпша, ніж у тата, – можливо, саме завдяки постійній балаканині. Так, було: справно чіпляв артиклі навіть до українських слів. І дієслова відмінював за законами «чужої» мови. Перейшло. Тепер Past Indefinite і минулий час третьої особи однини жіночого роду живуть у різних будиночках.

Як воно буде далі, подивимося. Найважливіше в цьому досвіді те, що він не завершений. А тому страх перед помилками чи сумніви у «правильності» результату можна відсувати подалі. Відсутність цього страху та сумнівів – найкраща умова для того, щоб вчитися. Так, як це робить син, і подяка йому за особистий приклад! Вайлда я вже читаю, слухаю детективи на ВВС та зарубіжні онлайн-лекції. А тато все-таки опановує іспанську... Цікаво ж!

Наталя Іванова, літературознавець


themesthemes/3319