Учора ввечері мала заявила:

—      Ма, ти знову не пішла на батьківські збори! А там тобі таке-е-е-е доручення дали!
—      Яке це доручення? Хто дав?!
—      Хто-хто... Батьківський комітет! Вірш «На повернення Марії Іванівни» написати!
—      Не приколюйся, Зось…
—      Та че-е-е-е-есно! Вона через тиждень із лікарняного прийде, ми їй повітряні кульки, те-се, але ще треба ВІРШ!

...Марія Іванівна – (ім'я реальне!) – то класна керівничка моєї доньки. Вона – бідолашка! – гепнулася на кригу й поламала руку. Три тижні на лікарняному. Шкода жінку. Але до чого тут поезія?!

—      Зось, це не смішно! ЩО Я НАПИШУ?! Ну, якби вона бодай ногу зламала, то можна було б її з Флінтом порівняти, а так...
—      Ну мааааааа.....

...Ця кумедна (трагічна) ситуація вкотре надихнула мене на розмисли – що таке поезія, з чим її «їдять», для чого вона у світі та які (атьху!) цілі та завдання вона, горопашна, має.

З одного боку – просвітницького – вона, звісно, «твердая криця, що серед бою так гостро іскриться» — і вона просто зобов'язана нести в маси добре й вічне; але з другого боку – життєвого – вона марничка, забавка, і її ніхто не читає. Ну, з нормальних людей, маю на увазі….

Але попри те – знаю з досвіду – середньостатистичний українець страшенно любить, щоб про нього, коханого, написали Вірша. Не вірите? А пригадайте оті численні вітальні передачі по місцевому ТБ і радіо – «Дорога родина з села Великий Глибочок вітає іменинницю зі святом і надсилає такі слова:

Як вогонь завжди горіти,
Hе старіти і не хворіти,
Жити довго і красиво,
Бути коханим і любити.
Hа роботі лише успіху,
Удома – радості і сміху,
Щоб молодість блищала,
Щоб старість відступала!

Пригадали? Отож бо! Підозрюю, що в душі пересічного українця живе такий собі нереалізований імператор, який приймає оди на свою адресу винятково в заримованому вигляді. До речі, я збагнула, що до мене прийшло народне визнання не тоді, коли видала першу книгу, і не коли другу чи третю, а коли на весіллі родича, в районному центрі, якийсь незнайомий тамада виголосив у якості тосту МІЙ ВІТАЛЬНИЙ ВІРШИЧОК – я його написала кілька років тому для якогось весілля і – ліньки ж писати новий! – чемно повторювала на всіх наступних тематичних забавах. Але цього разу тамада випередив мене й розповів мій же віршик – слова народні, «а далі сі свище». Я тоді мало не вдавилася канапкою – ого! Це – слава!)

Чому ж тоді народ, який за визначенням є поетичним та душевним і так любить римовані оди, не читає віршів? Навіть ті, хто їх пишуть – поети себто – рідко коли купують чужі «нєтлєнки» – чи то з метою економії, чи щоб мимоволі не надихнутися чужими образами та не піддатися спокусі спіонерити гарне слівце, чи з байдужості (потрібне – підкреслити).

І чи самі лише українці такі глухі до прекрасного, чи це світова тенденція початку ХХІ ст. – не заморочуватися поезією (маю на увазі таки Поезію, а не римування)? Якось у суперечці на тему «Чи потрібна сучасній людині поезія» Томас Венцлова навів т.зв. константу Енценсберґера, за якою у кожній країні світу – чи то в Америці, чи то в Росії, чи в Румунії – попри різну кількість населення та загальний рівень культури – є певна стала кількість людей, які люблять читати вірші, а саме – 3487 чоловік. Венцлова переконував, що цей гурт поціновувачів зберігається за будь-яких умов… З огляду на сучасні наклади поезії, думаю, що пан Томас сильно перебільшував… Але навіть оті 3487 диваків, якби вони навіть існували в українських реаліях – а хто зна? Мо, й існують?! – це не погано і не добре, це просто умовна статистика без жодного оцінювального клейма. Бо неможливо змусити людину полюбити вірші, як узагалі неможливо її змусити полюбити будь-що чи будь-кого. Це або є, або його немає. Звісно, викладати у школі курс історії літератури, читати дітям вірші – бажано хороші вірші! – це все корисна й потрібна справа. Але це аж ніяк не ґарантуватиме, що людина, яка навіть досконало знатиме літературу, полюбить її. І це знову ж не добре і не погано. Бо красне письмо нічим не гірше й не краще за будь-який інший вид мистецтва. Та й не лише мистецтва. За будь-що, врешті: механіку, хімію, вирощування капусти, посипання тротуару пісочком чи накладання ґіпсу...

— Поезія не змінює нічого, – стверджував Октавіо Пас.
— Що поезія може? На жаль, парашут не пошиєш із віршів, щоб залишитись тут, – вторить йому Василь Махно.

І це – правда.

Користі від віршів геть мало. Принаймні, видимої користі. Та Поезія і не зобов’язана приносити користь чи щось комусь доводити... Вона просто є. Як бузок, бузьки чи закони фізики.

... І на цій позитивній ноті йду-но я писати вірша «На повернення Марії Іванівни». А що ж, нехай жіночці буде приємно...

Ганна Осадко, поетка, художниця


themesthemes/3298