Стефа, моя найменша дочка, вважає мої дитячі фотографії… страшним компроматом на мене. І очевидно, що для цього є дуже серйозні підстави.

Ось хоча б оця – «найстарша» з усіх, які збереглися. Це літо 1969 року – народився я в останні дні 1968-го, себто тут мені приблизно півроку. Певно ж, це моя найперша фотографія – після народження я часто хворів, тож навряд, чи мене тоді фотографували. Лікар Степанченко, найкращий у районі педіатр, не раз мусив і серед ночі мчати до нас на Царину (так зветься мій присілок за 8 км від Косова).

Але тут я вже, видно, з хворобами сяк-так упорався – і ось одного літнього дня мене вирішили сфотографувати. Це була ціла подія: запросили фотографа, у саду наперед хати настелили верет, а тоді бабуся винесла з парадної кімнати вишиту подушку (з тих, що на них не сплять, а їх ціла гора лежить на гостьовому ліжку «для краси»), – щоб і м’яко, а головне: щоб дитина не застудилася. І я, весь такий замакуцаний після хвороби, у шапочці-дзвіночку поверх хустки (знову ж таки, щоб не провіяло), думаю собі, певно: а що ви оце зі мною робите?..

Стефа добачає на цій фотографії аж два серйозні компромати. По-перше, хустка – «дівчача штучка», для хлопчика це «моветон». Але тут я принаймні маю виправдання: малий був, сам ще не одягався, а мене одягали; ба більше: я тоді ще й говорити не вмів, тож ніяк не міг пояснити мамі й бабусі, що годиться для хлопчика, а що ні, – тож і мусив терпіти. А бабуся й мама самі цього не знали, бо «хлопчачого» досвіду вони не мали: у бабусі ж лише одна дитина, дівчинка – моя мама, а в мами я перший. Звісно, тато й дідусь могли б їм пояснити – але ж, певно, вирішили, що краще не втручатися. Бо досвід їм підказував, що коли жінки щось собі задумали, то їх не переконаєш – марна справа…

Що ж до другого компромату – соски, – то тут мені виправдань немає і бути не може. Бо якби до неї, звісно, пляшечка з молоком була «підключена», то все було б гаразд – молоко смачне. Але «тупо» смоктати бридку ґуму – «як ти, тату, до такого докотився?!» – обурюється Стефа. І має право – бо вона маленькою гордо випльовувала всі «дурачки» (так у нас називають «порожні» соски) й дуже сердилася, коли ми з дружиною їх Стефі пропонували.


А на цих фотографіях мені, відповідно, рік і півтора. Тут я вже цілком життєрадісний, бо немає нічого, що б мене компрометувало.

Однак Стефа підозрює, що насправді й тут компромат є – просто він прихований. Ідеться про колготки, які, найімовірніше, вдягнені під штани. Про цей предмет дівчачого гардеробу, який несвідомі мами чомусь так полюбляють вдягати й на маленьких хлопчиків, у нас зі Стефою часто точаться дуже серйозні дискусії. А все тому, що хлопчикам у житті набагато простіше: зранку встав, штани вбрав – і пішов гратися; тоді як дівчатка мусять спершу добряче намучитися з тими клятими колготками, доки вони правильно налізуть на попу і ніде не матимуть зморшок…

Однак найголовніший – і найстрашніший – компромат є на ось цьому фото, де мені років, мабуть, три.


Справді-бо, як довести, що клята лялька, «дівчача штучка», десь собі стояла чи сиділа на шафі, звідки її дістали лише для того, щоб мене з нею сфотографувати? А гратися з нею я, звісно, й не думав, – бо що цікавого в тому, щоб гратися з лялькою?

– Як це «що цікавого»?! – обурюється Стефа. – Це дуже цікаво!

– Та вона ж навіть пістолета в руках не втримає, а що вже казати про гранатомет…

– Який гранатомет, тату?! З лялькою треба ніжно: розчісувати її, перевдягати, міняти зачіски, платтячка, колготки…

– Але ж це нудно! Ну розчесав, ну перевдягнув – і що далі? Яка в неї з тими рюшечками-бантиками може бути пригода?

– Це вам, хлопчикам, нудно, бо у вас самі гранатомети в голові! І взагалі: шкода мені твоєї ляльки – це ж як їй було нецікаво з тобою гратися, коли ти був маленький…

Ото й доводь їй щось після цього!

Зрештою, судячи з мого виразу обличчя на наступній фотографії, я вже тоді передчував, що з тою лялькою відтак будуть проблеми…


Утім, фотографування в пору мого дитинства не було таким доступним, як тепер, тож лялька й далі тихесенько жила собі на шафі, аж доки не прийшов її зоряний час – у мене народилася сестричка Люба, яка дуже добре знала, як дати тій ляльці раду.

На наступній фотографії мені років, здається чотири – саме той вік, коли я бігав телефонувати лелекам і просити, щоб вони принесли мені братика, а вони принесли сестричку (майже так само, як це описано в повісті «Вісім днів із життя Бурундука»).


Тут я вже навіть пригадую, що це ми з батьками йшли в гості й по дорозі зустріли якогось дядька з фотоапаратом, і він нас «клацнув». А такого себе, як на всіх попередніх світлинах, я пригадати, звісно, не можу…

І ось, нарешті, отут мені вже років п’ять, а може, й шість. Я вже вмію читати, збираюся до школи і навіть задумуюся над першими віршами…


Стефа каже, що на цій фотографії вона легко сплутала б мене зі своїм старшим братиком, Іваном Івановичем Андрусяком. Але не плутає тому, що в Івана Івановича вже майже всі дитячі фотографії – кольорові:

Іван Андрусяк, письменник


  • Про нас пишуть

  • «Пухнасті» вірші для малят

    Дорослій аудиторії Іван Андрусяк відомий поезією, дитячій – прозою.

  • Події

  • Іван Андрусяк презентує нову «капосну» книжку «Вісім днів із життя Бурундука»

    17 березня о 12:00 у столичному руському клубі «КультРа» відомий письменник, літературний редактор «Граней-Т», улюбленець дітлахів Іван Андрусяк презентує нову бешкетницьку книжку «Вісім днів із життя Бурундука». Це – шкільна історія, повість із життя сучасних українських школярів, яка оповідає про їхні реальні клопоти й радощі, каверзи й успіхи, мрії та способи їх осягнення. Прототипом головного героя книжки став сам Іван Андрусяк… у дитячі роки.

  • Новини

  • Як Ломоносов з Бурундуком гомоніли, або Чоловіча розмова про шкільні капості

    Цього тижня світ побачила сучасна повість із серії «Книготерапія» від видавництва «Грані-Т» про школу, стосунки учнів і становлення особистості у колективі. Але для тих, хто ще не мав можливості познайомитись особисто ні з Бурундуком, ні з Адрусяком, пропонуємо чоловічу розмову про шкільне життя-буття обох Іванів – сучасного «здитинілого» письменника та героя його свіженької книжечки.

  • Бурундук став «Білою вороною 2013»!

    Книжка Івана Андрусяка «Вісім днів із життя Бурундука» (серія «Книготерапія») в ілюструванні Ганни Осадко ввійшла до престижного щорічного каталогу найкращих дитячих видань світу «Білі ворони 2013» (White Ravens 2013).

  • Для тих, хто любить зайчиків

    Іван Андрусяк презентував перевидання збірок діточої поезії «Зайчикова книжечка» та «М’яке і пухнасте»

  • «Мапа вихідного дня» в краю Андрусяка

    Минулого тижня ми вирушили мандрувати навколо Києва і відвідали цікавинки Боярки, Підгірців, Білогородки та інших селищ, а сьогодні ми вирушаємо в інший бік від Києва – на територію, яка в минулому входила до Полтавської губернії – Яготинським та Згурівським районами.

  • Іван Андрусяк розповів дітлахам про те, яким було Різдво, коли він сам був дитиною

    Напередодні свята Миколайчика найкращим подарунком для кількох десятків столичних школяриків стала зустріч з письменником Іваном Андрусяком в бібліотеці ім. Сергієнка для дітей.

  • Стефа і Чакалка виходять на сцену

    Герої однієї з найпопулярніших книжок серії «Сучасна дитяча проза» видавництва «Грані-Т» – повісті Івана Андрусяка «Стефа і її Чакалка» – зажили театральним життям. Сталося це завдяки художньому керівнику Чернігівського театру ляльок, заслуженому артисту України Віталію Гольцову. Саме він торік на презентації в Чернігові запропонував письменникові Івану Андрусяку написати за мотивами його повісті п’єсу для лялькового театру. Іван загорівся цією ідеєю – і так була написана п’єса «Як подружитися з Чакалкою», яка готується до постановки в Чернігові.

  • Чути і бачити

  • Презентація книжки «Вісім днів із життя Бурундука»

    «Я все життя писав про зайчиків, у цій книжці я виступив у ролі прозайчика, тобто прозаїка. У ній теж є зайчики, але бурундуки головніші»

themesthemes/3290