Останні сім днів я все більше згадую про свою дитячу мрію – килим-літак. Пізніше, коли я вже достатньо виросла, щоб вимовити слово «телепортація», килим-літак як засіб пересування поступився саме цьому виду «транспорту», однак сама ідея все ще актуальна: мені й досі, з дитинства, неймовірно бракує такої штуки, яка б дозволила вмить перенестися з одного місця в інше, коли цього доконечно треба.

За ці дні Київ, здається, звик до стану «надзвичайної ситуації»: п’ятдесяти днів у традиційно короткому лютому, 10-бальних корків на дорогах і до того, що час – це єдина річ, яка не є цілковито у твоєму розпорядженні. Наш час залежить від тисячі різних факторів, і ми, немов стрілки на вагах, лише хитаємося з одного боку в інший, намагаючись знайти і втримати баланс. Із цього приводу найвлучніше сказав історик Ярослав Грицак: «Сучасній людині найбільше бракує не їжі. Слава Богу, з тим у нас проблем нема: ми їмо по три-п’ять, а часом навіть по вісім-десять разів на день. Сучасній людині бракує ЧАСУ. Часу не вистачає нам усім. У сучасному світі виробилося щось на зразок правила: що більше ми досягли у своєму житті, то більше нам не вистачає часу. Брак часу став мірилом нашого успіху. Відтак сучасній людині під час посту краще не голодувати. Це не робить аж такого великого сенсу. Коли ми справді хочемо постити, то найкраще нам пожертвувати своїм часом».

Учора нам із Дмитром Малаковим, який мав заплановану лекцію про Київ архітектора Городецького, катастрофічно бракувало шістдесяти хвилин, щоб устигнути дістатися до центру міста, що цілком і повністю віддалося «коркам», снігу й надзвичайній ситуації. (Як жаль, що у Дмитра Васильовича і всіх-всіх, хто нещодавно провів ніч на засніжених дорогах, не було з собою моєї дитячої мрії – килима-літака!)

Я вам страшенно вдячна за те, що ви таки дочекалися, що віддали свої й справді безцінні 60 хвилин часу, якого вічно бракує. І ще – прошу вибачення в тих, хто цього часу в запасі не мав і змушений був піти…

Дорогою додому, в метро, я пригадувала, скільки разів у житті мені самій довелося ось так «дочекатися», пожертвувати своїм часом. Пригадала двічі. Вперше – 2009 року на фестивалі «Svirz», що раптово зірвався на другий день. Я так і не дочекалися неймовірної Сезарії Евори, якої ніхто з нас наживо більше ніколи не почує; зате були Ніно Катамадзе і «Mad Heads XL» — я й досі вважаю ці два концерти одними з найкращих, на яких мені довелося побувати. І ще потому була дощова і грозова «Країна Мрій» – ото й усе. Невелика жертва, але я не шкодую – я щаслива, що мала цей час тоді; адже що далі, то його (часу) все менше. І все складніше стає ним жертвувати.

…І все-таки, як би зручно було мати в шафці килим-літак. Можна було б скрізь устигати. Можна було б позичити його тій мамі, яка ночувала з 5-річною дівчинкою в машині на трасі «Київ-Житомир». Можна було б позичити його моєму таткові, до якого навіть танком не дістатися, – щоб він устиг на концерт своєї мрії. Можна було б інколи встигати туди, куди катастрофічно не встигаєш, – а треба.

Ольга Купріян, керівник прес-офісу «Граней-Т»


  • Новини

  • 60 хвилин для Дмитра Малакова

    27 березня в «Часописі» Дмитро Малаков розповів про Таємниці Києва Городецького. Надзвичайна ситуація, що й досі панує в місті, знову далася взнаки: через «корки» лектор зміг прибути на місце зустрічі на 60 хв. пізніше, ніж було заплановано.

  • «Життя, смерть та інші неприємності» в десятці!

    У рамках щорічного конкурсу «Краща українська книга» читачі журналу «Корреспондент» визначили ТОП-10 кращих українських книг 2008 року.

themesthemes/3262