01.11.2012

Уда
День народження

Незабаром

Сергій ПАНТЮК, поет

— Першим яскравим враженням від поезії, якщо поезією можна вважати народну пісню, був транс від трагічного закінчення пісні «Їхали козаки із Дону додому». Бабуня Марфа співала її дуже тужливо, а не так радісно по-батярськи, як це робить зараз Олег Скрипка. Я досі не можу зрозуміти, за що ту Галю козаки спалили, вона ж ніби добровільно з ними поїхала. Це стало поштовхом до власної творчості – я придумав гепі-енд і наспівав його бабуні, а потім і всій родині. Мені аплодували.

Художнім же поетичним твором, який перевернув мою душу, стала поема Тараса Шевченка «Тарасова ніч». Образ, який ніколи не вивітриться зі свідомості – це катрен: «Червоною гадюкою / Несе Альта вісті, / Щоб летіли чорні круки / Ляшків-панків їсти...» У мене вже тоді (у 4 роки) була неабияка уява, тому страшна картина просто стояла перед очима. А загалом до 5 років ми з бабунею кілька разів перечитали весь «Кобзар» — і не раз удвох плакали над творами.

Галина ВДОВИЧЕНКО, письменниця, журналіст

— Одне з сильних поетичних вражень дитинства – це неймовірно талановитий жарт Льюїса Керрола з «Аліси у Задзеркаллі». Нині в мене – колекція різних «Аліс», але першою була книжка «Аліса в Дивокраї» та «Аліса в Задзеркаллі», видана в Болгарії, в Софії, та перекладена російською мовою. Тому спочатку мене вразив російський варіант:

Варкалось. Хливкие шорьки
Пырялись по наве.
И хрюкотали зелюки,
Как мюмзики в мове.

Згодом я дізналася й про український переклад Миколи Лукаша:

Був смажень, і швимкі яски
Спіралили в кружві,
І марамулькали псашки,
Як трулі долові.

І це не єдиний варіант перекладу українською, є й інші.

Керрол написав свій «Jabberwocky», коли йому було 23 роки, у нас переважно знають його, як «Бармаглот», «Бурмоковт», «Курзу-Верзу»… Найбільш відомий – саме початковий чотиривірш. В ориґіналі він звучить так:

Twas brillig, and the slithy toves
Did gyre and gimble in the wabe;
All mimsy were the borogoves,
And the mome raths outgrabe.

Коли мені було сім років, я ще не могла повною мірою оцінити глибини та багатозначності мовної та сенсової гри Керрола (та й зараз не впевненаJ), тої легкості, з якою він створював нові слова, що вписувалися у тканину мови, мов живі. Я бачила тих мюмзиків та зелюк, я була переконана, що вони існують. Тепер щодалі більше захоплююся перекладами Керрола, адже адекватно перекласти «Алісу» – це більше, ніж здати іспит на перекладача вищої категорії. Це стосується і Миколи Лукаша, й Діни Орловської, і всіх тих, хто сміливо брався чи береться за свій варіант «Аліси».

Іра ЦІЛИК, режисерка, письменниця

— Прийшла колись давно я, учениця перших класів, додому й кажу: «Мамо, ми у школі вивчили нову пісню». «Ану, – каже мама, – заспівай». Новою піснею була «Мама – первое слово» на слова Ю. Ентіна, і співала я її так: «Ма-а-ама – пла-авное сло-ово...» «Чекай, – каже моя мама, – в ориґіналі “главное”, а не “плавное”». «Ні, плавное!» – впевнено заперечую я. «Як це? – сміється мама. – Хіба бувають плавні слова?» «Ну, звісно, бувають! Нас так навчили!» Ми довго сперечалися, аж до мого захльобування власними сльозами. «Бувають, бувають, плавні слова бувають!!» «Наведи приклад?» «Ммм, ну, плавні слова – це малина, лимон, ванілін... А трактор, краб, буряки – це не плавні, це зовсім інші слова!» Мама все одно сміялася, а мене просто роздувало від злості і власної неспроможності пояснити, що я відчуваю внутрішню потаємну природу слова, що деякі слова створені з суцільних округлостей і, ніби молочні карамельки, м’яко, вуркітливо перекочуються в роті, а інші – кутасті, квадратні, настобурчені, і не проковтнеш їх; що деякими співзвуччями можна огорнути, погладити, лагідно полоскотати, а іншими – осадити, різнути, змусити внутрішньо підібратися й напружитися... Мама виграла наш спір, зрештою, хоч я все одно лишилася значною мірою при своїй думці. Звісно, цей маленький епізод не є моїм першим поетичним переживанням, але післясмак тих двох відчуттів – 1) звучання, вібрація кожного слова містять у собі певну енергію та закодовану інформацію, 2) як важко при цьому часом передати свої почуття лише словами! – я зберегла в собі до цих пір і, певно, саме тому, саме за ці якості так люблю поезію...

Олеся МАМЧИЧ, поетка

— До певного віку було райське дитяче існування: поезія пронизувала мене зсередини (щось собі писалося) і ззовні (читалося та слухалося). Усе легко, як дихання. Тоді навіть на думку не спадало поцікавитися авторством вірша. І лише після вигнання із «едему дитинства» поезія залишилася солодким осадом на дні текстів, покинувши натомість реальний світ. Років у 16 я вперше помітила її існування у книжечці Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки». Саме тоді вперше зіткнулася з творчою кризою. Милі зайчики-котики з дитячих віршиків віддалилися і вже не виражали в мені анічогісінько, а проста думка, що писати можна про все, що важливе, якось не приходила в голову.

І ось вірші Ліни Костенко війнули на мене таємницею іншого ледь відкритого світу. І я раптом записала-записала. Жахливі, наївні, графоманські рядки полилися з мене бурхливим потоком. Але вони були першою спробою говорити про світ, який я бачу, мовою, яка вже більше пасувала до подорослілого дівчиська. Власне, я ніби отримала з цієї поетичної зустрічі якийсь великий поштовх до розвитку. Тому мені досі дуже складно ставитися до поезії Ліни Костенко відсторонено. Тут як із першим коханням: читаєш – і просто занурюєшся у світ тієї першої зустрічі. Мені тепер дуже шкода, що я майже розучилася так закохуватися в поезію. Читаючи різних авторів, отримую естетичну насолоду від того, як сказано, як зроблено. Вірші ж Ліни Костенко назавжди залишилися мені на тій межі, коли поезія тільки відділилася від світу, а душа ще юна-юна, ще майже райська, тож при доторку до тексту здатна відповісти цілісним поривом назустріч.

Леся ВОРОНИНА, письменниця

— Перші свої віршики я заучувала бездумно й легко, вони були веселі й стрибучі, наче палички, що били в натягнуту шкіру барабана. Ті римовані рядки вилітали на волю й веселили гостей, які приходили до нас на чергове сімейне свято. Це був обов’язковий ритуал – проголосивши перші тости, закусивши салатом олів’є та смаженою куркою, гості починали просити: «А якого віршика нам сьогодні прочитає Лесюня?»

Тато ставив мене на ослінчик, мама поправляла бантик, що ледве тримався на моїй дуже короткій, «під хлопчика», стрижці, і я починала, голосно й виразно: «А я у гай ходила!» або: «Раз я взувся в чобітки…», або :«Кіт воркіт біля воріт чеше лапкою живіт».

Ритуал було виконано, гості аплодували, хитали головами й повторювали: «Яка розвинена й розумна дитина». А я полегшено зітхала й крадькома лізла під наш круглий розсувний стіл, де ми з іншими малими гостями гралися в хатку-хатинку.

І лише років у тринадцять я зрозуміла, що поезія може стати частиною тебе, що від кількох римованих рядків може перехоплювати подих і світ навколо тебе змінюватиметься й ти повторюватимеш ці слова, як замовляння: «У синьому небі я висіяв ліс, у синьому небі, любов моя люба, я висіяв ліс із дубів та беріз, синьому небі з берези і дуба». Це був Микола Вінграновський

Марина ПАВЛЕНКО, письменниця, викладач

— Поезія в моєму житті була змалку: завдяки моїм батькам, вчителям-словесникам Ользі й Степанові Павленкам. Ще дитсадківський спогад: побачивши невдалу спробу домашніх гусей злетіти, я запитала словами Дмитра Павличка: «Тату, в них “крилонька зомліли”, так?» Розмовляти поетичними цитатами для нас усіх було нормою... «Серйозно» відкрила для себе поезію, здається, старшокласницею. То були хокку Мацуо Басьо та «іже з ним»... Не дивно, що й мої перші усвідомлені спроби писати вірші теж — «трирядкові»... Потім був тривалий період «поетичного запою»: коли віршами — своїми й чужими — жила й дихала. Тепер вживаю їх «гомеопатичними дозами» — смакуючи, як добре вино.

Любов ЯКИМЧУК, поетка

— Вірші з дитинства для мене були чимось таким, що просто є від початку, як мама, вода чи власна долонька. Тому ми з сестрою, яка молодша за мене на рік, якось ужитково до них ставилися і часом між собою навіть говорили римовано, хоч ясно, що то була ніяка не поезія. Вірші трактувалися нами як забавка, єдина різниця, що у слова. Але раптом я знайшла у шкільній бібліотеці книжку Павла Тичини молочного кольору й притягла її додому. Там була і музика, і якась така проста глибина. Найбільше мені подобалися тоді його вірші про смерть, яких я цитувала два. Перший: «Я хотів би, коли я умру / (Ах, якби мені вмерти улітку!), / Щоб, закутавши в білу намітку, / Ви спалили мене у бору...». Другий був теж про смерть і прохання поховати в землі – його зараз так одразу й не процитую. І я думала, який же він непослідовний, цей Тичина! Якщо сонцепоклонник, то чому ж земля? І тоді вирішила, що я хочу бути спаленою: у підлітковому віці часто думається на такі теми. Мені коли якісь вірші подобаються, я ходжу й усім про це розказую, а тут чогось хотілося нікому не говорити, щоб воно раптом кудись не вивітрилося зі словами. А Михайль Семенко був уже другим моїм відкриттям, це – сміливий поет, а ось Тичина здавався гармонійним, хоч і непослідовним. Так воно й було.

Ірина ПИРІГ, поетка

— Я не пригадую, скільки тоді мені було років, але добре пам’ятаю книгу в темно-синій палітурці. Ліна Костенко «Вибране». Знаєте, буває такий стан, коли не існує нічого довкола – ані рухів, ані звуків, час відчутно заповільнюється. І ти розчиняєшся в музиці чи у вірші… Поезія Ліни Василівни стала тим джерелом, до якого я припала, втомившись від спраги. Це перше враження живе в мені й досі, безмежно люблю її вірші, люблю книги, котрі пахнуть і шарудять сторінками, люблю римовану мелодійну Поезію, котра дихає і надихає.

Іван АНДРУСЯК, письменник, літературний редактор видавництва «Грані-Т»

Я писав про це в передмові до своєї книжки з серії «Життя видатних дітей». Виростав я на Франкові, й тим текстом, який мене найдужче вразив свого часу, була його «Притча про життя». Ось як це було:

«Якось увечері я нипав чогось по горищу дідусевої хати, де для хлопчака завжди буває чимало цікавого й цінного, там навіть знайшлися старі патрони до мисливської гвинтівки, якої дідусь позбувся задовго до мого народження, а гільзи залишилися, і крупинки пороху в мішечку, і дробини в іншому – це була така знахідка, що аж-ж-ж ух! І ось із-помежи всього цього добра око несподівано вихопило... книжку. Так-так, стару-старезну книженцію без палітурки, без початку й кінця, – і чого дідусь засунув колись за платву звичайнісінький (це так тоді здавалося!) український правопис Лозинського, виданий у 1942 році, літери якісь такі дивні в цьому правописі трапляються, але нехай, друга книжка без початку й кінця значно цікавіша, – думав я собі, – бо ж її теж, певно, ще «за німців» разом із оцим правописом за платву заховали, і недарма вона без палітурки...

Тут мене гукає чи мама, чи бабуся – оце вже забув! – і я стрімголов кидаюся з горища, куди мені (певно, пам’ятаючи про патрони) доступ не заохочувався, але книжки забираю, бо в них – таємниця, а для хлопчака справжня таємниця багато варта. Правопис одразу ж тицяю кудись помежи книжки, – він і досі зберігся! – а таємницю без палітурки беруся відтак читати, а там вірші, і для мене це ще цікавіше, бо вірші самі по собі таємниця, а тут ще й за платвою…

А тоді стається те, що стається. Зривається гроза, дужий вітер, вирубується світло, у старій дідусевій хаті світять каганець і ставлять його на піч, біля якої пораються мама з бабусею, а я тим часом на припічку читаю «Притчу про життя»: «Було се в Індії. Степом безлюдним...» Ви знаєте цей текст, любий читачу, ви не можете не знати цього тексту, його тепер нібито і в школах вивчають, і те-се, і п’яте-десяте, але тоді його не вивчали в школах, тоді я читав його вперше в житті – при каганці, за грози за вікном, – і двійко мишей, чорна з білою, підгризали коріння вутлого деревця, за яке я припадком ухопився й зависнув над прірвою, а згори на мене рикав страшний дикий лев, а внизу, роззявивши пащу, чекав на моє падіння страшний дикий змій... А тоді я скуштував джмелиного меду – і забув про все. Бо ж краплинкою того цілющого меду була мені ця страшна книжка без палітурки, від якої волосся стояло на голові сторчма, стигла у жилах кров і величезні мурашки бігали по спині, – і в дитини народжувалося відчуття того, що таке справжня Література, що таке жива, істинна, велика Поезія, що таке Життя, і Смерть, і ходіння по лезу...»

Підготувала Ольга Купріян


  • Про нас пишуть

  • Тьотя Бегемотя, свинка Яринка та інші звірі Юрія Бедрика

    Нещодавно літературний критик Ольга Купріян познайомилась з незвичайною тьотею у блакитнім шарфику та з фініком у роті – Тьотею Бегемотею, леґендою сучасної української літератури для дітей. Незабутня зустріч із справжньою поезією Юрія Бедрика – доброю, мисливою, цікавою, красивою та усміхненою відбулась на сторінках книги «Граней-Т», яка так і називається «Тьотя Бегемотя».

  • Леся Мовчун. "Усе підростає"

    Кажуть, дітки мріють стати дорослими аби самостійно та безперешкодно купувати силу-силенну всіляких смаколиків і забавок.

  • Новини

  • Що Ви плануєте влітку – прочитати, написати, відвідати, обдумати?

    У червні літо ще здається нам безмежним і нескінченним. Усе-все, на що не вистачило перехідної осені, безбарвної зими, а потім і гамірливої весни, нарешті можна зробити: і прочитати книжки, які заполонили весь простір біля робочого столу, ліжка, крісла й канапи; і відвідати всі фестивалі, на які так багате українське літо; і, можливо (якщо ви письменник), дописати все, розпочате раніше, або навіть зважитися на новий текст;  а ще ж погостювати в усіх рідних і друзів, зібрати фрукти й овочі на дачі, відкрити для себе нові країни і континенти, насолодитися нічогонеробленням у прохолодних садах і на розпечених пляжах. Планування влітку обов’язкове, але за планами головне: не загубити смак справжнього літа — спонтанного, повільного і… неспланованого. Сьогодні ми дізнаємося, яке літо чекає на авторів і працівників видавництва «Грані-Т».

  • Хто/що найбільше вплинув/уплинуло на Ваше становлення як письменника/людини?

    Сьогоднішнє опитування «Граней-Т», здається, найбільш щире і сердечне, бо, коли когось запитуєш (а тим паче письменника!) про речі, людей, ситуації, які допомогли йому стати тим, ким він є нині (і зокрема письменником!), відкритості, вдячності, поіменності не оминути. На шляху кожного опитаного нами письменника траплялися різні люди, книги, вчинки і слова, які впливали, визначали й вказували, куди рухатися далі. Важливим, на наш погляд є те, що жоден із письменників не формувався без чиєїсь підтримки, хоча ще важливіше – що їхнє формування не припиняється і нині. Отже, можемо відшукати у відповідях наших авторів цінні підказки, як виховати майбутнього письменника :)

  • Читати чи писати?

    Тему чергового опитування «Граней-Т» запропонував один із найзагадковіших (бо неіснуючих) авторів нашого видавництва – автор книжки «Людина в (м)асьці». І справді, що більше до вподоби письменникові – читати чи писати? Здавалося б, відповідь проста – якщо письменник, значить, найбільше часу він проводить саме за писанням. Але якщо при цьому він не читає книжок і не переглядає ЗМІ, як він може стежити за сучасними тенденціями в літературі, за тим, що відбувається в рідній країні і світі, як він навчається і вдосконалюється? Запитання таки каверзне, й тим більш цікаво дізнатися, що на нього відповіли автори «Граней-Т».

  • Що допомагає Вам повернутися в дитинство?

    Чашка теплого молока, вовняні шкарпетки, лапатий сніг, бабусі з першими пролісками біля станцій метро, а може, старі занедбані дитячі бібліотеки, жуйки зі смаком помаранчів, плюшеві зайці з барабанами, залишені кимось «класики» на тротуарі біля під’їзду, чи шеренги першокласників по двоє, приведених на екскурсію до музею, або солодка вата чи цукерки у вигляді малинок… Їх і не перелічити – ті речі, які допомагають нам повертатися у наше дитинство. Хоча, може, всі ми ніколи з нього і не виходили? Запитаємо експертів «Граней-Т».

  • Головні тенденції сучасної української літератури для дітей

    Якщо хтось скаржиться вам, що не може знайти гарну книжку своїй дитині, то насправді він не шукав або не мав бажання її знайти. Всі експерти «Граней-Т» погоджуються, що дитяча література в Україні швидко й успішно розвивається: заповнюються ніші, з’являються нові імена, випробовуються нові жанри і теми, порушуються актуальні проблеми. Про тенденції, які нині панують у літературі для дітей, розповідають письменники Валентина Вздульська, Сергій Пантюк, Лариса Денисенко, Олесь Ільченко, Зірка Мензатюк, Юрій Бедрик та Андрій Кококтюха.

themesthemes/3232