Мені малій купували одяг на виріст – була така радянська звичка, продиктована «дефіцитами». Одна моя улюблена сукенка чекала цілих п'ятнадцять років, поки я доросту. Але частіше все куплене на виріст зношувалося до того, як збігалося з дійсним розміром, тому щасливих випадків було мало. Мабуть, у мені спрацював якийсь такий ген, коли я – ні, не накупила одягу – завела на виріст жж-блоґ для мого тоді новонародженого сина, який, поки дитя виросте, вирішила вести за нього сама. За цей час живі журнали втратили колишню популярність, а за десять років можуть стати взагалі старомодними, як той мій одяг. Я це розумію, але вперто продовжую записувати, бо цей блоґ, мабуть, потрібен більше мені.

За блоґом можна простежити читацьку поведінку дитини, якій тепер два з половиною, але якій почали читати майже три роки тому татовим голосом: низькі голоси малятко розрізняє найкраще. Уже народжений Вась слухав неуважно й швидко хотів змінити цю діяльність на щось інше. Але з року почав повторювати віршики за батьками.

Найцікавіше почалося з кризою двох років: милу дитину як підмінили.

На пропозицію розказати йому казку на ніч Вась почав відповідати: «Сам розкажу», — та вигадувати казки. Нічого складного: жили собі, та неодмінно щоб там були мама, тато й Вася, факультативно – бабуся й дідусь. І ще – «пішіна», тобто тепер уже «машіна», а також «поїзд». Це нездале дитисько часом не лише говорить цитатами з улюблених віршів, а й грубіянить цитатно. Кличу купатися, а Вась, який вирішив узятися за пластилін, протестує:

— Мама, іди, іди! Прямо, по рейках, по рейках, полями, по горах, лісами, через мости...

Ну, я звісно можу за грубощі заборонити кілька днів дивитися мультики, але цитатою з «Паротяга» Юліана Тувіма в перекладі Івана Малковича він мене розчулив, тому ми завершуємо вірш удвох, регочемо та йдемо до ванни. Цей текст (за обсягом майже поема) – перше, що Вась хотів слухати до кінця, сміявся, коли чув звукопис, а відтак став повторювати й сам.

 А оце нещодавно наш син навчився відповідати на всі претензії до нього за Андреєм Хадановичем у перекладі Івана Андрусяка: «Не знаю, запитай у татка», чи «...у мами», а часом зміненою цитатою – «Не знаю, запитай у Васі». І прибирання фарб, пошуки дитячого годинника й шкарпеток, які кудись зникають із рук і ніг, – усе це закінчується «Шкарп'ятками» з «Таткових нотаток».

Цитатними грубощами все не закінчилося. У загалом щедрої дитини з’явилася жадібність. Васьопан почав відбирати в батьків «дорослі» книжечки мініатюрного фармату. Приміром дітвак вирішив, що книжечека авторства Сергія Жадана «Госпелс і спірічуелс» належить йому, бо «Вася маленький!» Так аргументує він, коли батьки починають говорити про дорослість цього хлопчика. І його анітрохи не бентежить, що у книжці автограф для мами й немає картинок. Головне, що вона ідеально поміщається йому до кишеньки.

Ще одна історійка про жадібність. Купається у ванній, а на «борту» розклав мандаринові дольки. Питаюся, чи можу з'їсти дольку, а він мені каже:

— Не їж мене, я тобі пісеньку заспіваю. І заспівав.

Говорить словами автора, але пісеньки не співає, цей хитрий Вась.

Ні, я не жаліюся, бо ми любимо оповідки нашої дитини. У них колобок на своїй дорозі завжди зустрічає поїзд, подушки, розкидані на підлозі, перетворюються на калюжі, коту телефонує сливою, а Вась, висячи в татка на шиї, називає себе наплічником. Це все приносить батькам якусь просту щоденну радість, тому хочеться цю радість зберегти трошки довше, хай навіть у блозі на виріст. Хоча так видається, що ці постмодерні діти, які сиплють цитатами, і самі будуть нам, дорослим, на виріст.

Любов Якимчук, поетка

 


themesthemes/3189