Приводом до розмови стала однойменна книжка сучасного французького філософа і письменника Паскаля Брюкнера – «типового «нового» філософа, дуже медійного і синтетичного». Говорили цього вечора не лише про любов, але й про шлюб, зраду, Казанову і маркіза де Сада, пастку сучасного перенасиченого письма, літературу, яка є способом бачити світ із заплющеними очима, свободу й емансипацію, жертовність і еґоцентризм. Але, попри парадоксальність любові, всі учасники дискусії зійшлися на тому, що вона є штукою завжди актуальною. Пропонуємо читачам «Граней-Т» найцікавіші фраґменти цієї філософської дискусії.

Анатолій ДНІСТРОВИЙ: Паскаль Брюкнер належить до дуже цікавого типу авторів, творча ідентичність яких не є монолітною. Він не працює в одному жанрі чи напрямку. У нього блискуча філософська освіта, він писав дисертацію про сексуальну емансипацію в утопічній думці Шарля Фур'є під керівництвом Ролана Барта. Рецензентом цієї роботи була Юлія Кристева. Тобто від початку своєї роботи він був заанґажований у «правильний» інтелектуальний контекст Франції. Але, окрім того, що Брюкнер – науковець, есеїст, викладач, автор багатьох інтелектуальних книжок, він ще й романіст, причому як письменник він стартував значно пізніше, ніж як есеїст. І саме роман «Гіркий місяць», екранізований режисером Романом Поланськи, приніс йому масову опінію, ідентифікацію в людей. З есеїстики в нього є ще дуже сильна робота «Демократична меланхолія» – про загнивання Заходу, про те, чому після завершення «холодної війни» Захід раптом зробився безпорадним. Для країн третього світу дуже важливою є його робота «Сльози білої людини» – така собі ревізія європейського переживання провини за свою колишню колоніальну історію.

У передмові до книжки «Парадокс любові» я зазначаю, що Паскаль Брюкнер став архітектором нового розуміння французької ідентичності. Іще Брюкнер – прекрасний колумніст. Таких у Європі дуже мало. Його колумністику можна порівнювати хіба з колумністикою Умберто Еко й Мілана Кундери. Колумністика Брюкнера – не лише на літературні теми і не лише культурологія, він дуже різноформатний.

Узагалі ж, Паскаль Брюкнер – типовий «новий» філософ, медійний і синтетичний. Цього дуже бракує Україні, тому що в нас дуже великі прірви між культурними середовищами. В нас немає такої культури інтеґративності письма. Тому для України Паскаль Брюкнер є взірцем інтелектуала, письменника, філософа, культуртреґера; він показує маршрути, якими може рухатися сучасний автор.

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Як гадаєш, що Брюкнер-письменник дає Брюкнеру-філософу? І ти колись проводив паралель між Брюкнером і Уельбеком. У чому вона, на твій погляд, полягає?

Анатолій ДНІСТРОВИЙ: Його есеїстика до певної міри розважальна, він не показує в ній станів своєї свідомості. А ось у романах Паскаль Брюкнер може бути трохи депресивним. Щодо Брюкнера й Уельбека, то вони обидва, скажімо так, «ветерани сексуальної революції 68-го року». Роман Уельбека «Елементарні частинки», як на мене, саме про те, що сталося з цими революціонерами. Тобто він нам показує, чим люди заплатили за свободу, і що революція не була проривом. Ці ж думки озвучує у своїх романах і Брюкнер. У тому ж «Гіркому місяці» люди, як казала моя бабуся, бісяться з жиру. Була любов, вона вигоріла, і тепер люди живуть в режимі цієї вигорілої любові і вдаються до різних провокативних та ризикованих ігор із собою й іншими парами.

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Я спробую продовжити нашу розмову й поговорити про теми книжки Брюкнера «Парадокс любові». Насправді в ній Брюкнер озвучує відразу кілька парадоксів.

Перший парадокс полягає у тому, що сучасне суспільство описують як суспільство кризи любові, її загнивання і згасання. І Брюкнер цю думку заперечує. Завважте, як змінився шлюб за останні роки. Я з цього приводу згадав історію про те, як одружувався Шатобріан, великий романтичний письменник початку XIX століття. Свою наречену до весілля він бачив лише кілька разів. В історії шлюбів кінця XVIII-початку XIX століття це звична річ, що люди не бачать своїх наречених. Це призвело до того, що коли ви приїдете в маєток Шатобріана під Парижем, то побачите там кімнату Шатобріана, кімнату його дружини і кімнату його коханки. Шлюб – для народження дітей, а коханки – для романтичних стосунків. У тому суспільстві шлюб і кохання були абсолютно розділені. І десь уже з часу сентиментальних романів Руссо з’являється думка, що для шлюбу потрібне кохання. Тому Руссо й мав проблеми з правосуддям – бо підривав підвалини суспільства. А яка зміна відбулася в наш час? Ми живемо в суспільстві, де перемагає кохання, де воно є абсолютом, головною мотивацією для шлюбу. І про це дуже добре пише Брюкнер.

Другий парадокс – парадокс емансипації. Брюкнер запитує: а чи справді наше суспільство є повною мірою емансипованим? Начебто – так, але ж насправді люди продовжують імітувати старі схеми життя. Сучасна жінка, окрім того, що має робити кар’єру, повинна ще й поратися на кухні. Чоловік повинен більше за жінку заробляти і бути для неї надійною опорою. Тобто одночасно ми і за рівність статей, і за ці стереотипи.

Ще один парадокс – чи є прогрес у коханні? Значною мірою ця книжка – критика думки Артюра Рембо про те, що кохання треба винайти заново. Натомість один із зачинателів революції 68-го року австрійський психолог Вільгельм Райх вважав, що раніше людство взагалі не знало, що таке любов, зваблювання і задоволення. І Райх справді здійснив революцію! Але Брюкнер стверджує: це не вповні спрацювало. Якщо ви намагаєтеся перевинайти кохання, знайти якусь його нову модель, яку люди не знали до цього, – у вас нічого не вийде. Бо почуття людей завжди були схожими. В коханні немає поступу і прогресу. Воно завжди є штукою, яка повертається. Тому нам, приміром, і досі цікаво читати Шекспіра.

Анатолій ДНІСТРОВИЙ: А я вважаю, що любов – штука дуже прогресивна. Якщо вважати прогресом вічну актуальність, то любов якраз завжди актуальна, а отже, прогресивна.

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Я продовжу аналізувати парадокси… Наступний парадокс – людське прагнення свободи і не-свободи. Покоління 68-го року поставило знак рівності між любов’ю і свободою, любов’ю і емансипацією. І я з цього приводу згадую, як французький мислитель Жозеф де Местр говорив про гнучкий ланцюг, який зв’язує нас не поневолюючи. Це прекрасне означення для стосунків поміж людьми. Любов – це завжди капітуляція перед іншим, зв’язування, ланцюг. Натомість свобода – це розв’язування. Парадокс сучасної людини полягає в тому, що вона продовжує прагнути свободи і водночас – любові.

Анатолій ДНІСТРОВИЙ: У цій книзі Брюкнер дуже гарно пише про бажання людини зазіхати на свободу іншого, того, кого любиш. Це велика пастка поміж двома полюсами – жертовністю й людським еґо. І тут ховаються мільйони сюжетів для письменника! Тирани ж теж, напевно, любили своїх дітей та дружин, але це були якісь любові хворі й покалічені.

Тут ще важливо звернути увагу на те, як оповідають про любов сучасні письменники. Нинішня література перенасичена тілесністю й сексуальністю. Відсутність табу у соціокультурному контексті призводить до того, що всі ці детальні описи кохання «не чіпляють». Тому той, хто у наші дні напише дуже консервативний роман, зробить виклик. Чому таким популярним нині є, скажімо, британський письменник японського походження Кадзуо Ісіґуро? Бо це традиція класичного британського роману. Літературі почало бракувати тих натяків і пікантностей, які в ній були раніше. Постійна екранність, кліповість і візуалізація привели до інших форматів мислення. І я не впевнений, що це теж не позначилося на наших почуттях.

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Я радий, що ти зачепив цю тему. Я відразу згадав сцену із «Мадам Боварі», за яку засудили Флобера. Це сцена у фіакрі, коли Емма з Леоном сідають у тісний фіакр близько 11-ї ранку і виходять із нього о 6-й вечора. І Флобер ніяк не описує те, що відбувалося у фіакрі весь цей час. Він описує пейзаж. І це, напевно, єдиний приклад у світовій літературі, коли еротичну сцену описано за допомогою пейзажу. Через цю сцену й розпочався процес проти Флобера, прокурором на якому був Пінар, який (цікавий факт) згодом прославився публікацією порнографічних віршів. Флобер був письменником невидимого, письменником натяків. Ця сцена дуже гарно показує, чим насправді є література. Це спосіб бачити світ із заплющеними очима.

Анатолій ДНІСТРОВИЙ: Я би хотів повернутися до парадоксу неможливості поєднання свободи з любов’ю. Брюкнер говорить про те, що раніше люди хотіли звільнятися разом, а нині ми прагнемо звільнення одне від одного. Цю тезу дуже банально підтверджує сучасна всюдипроникність інтернету. До епохи інтернету було значно менше розлучень – це підтверджують соціологи. Шлюб починає сприйматися як щось патріархальне. Мене нещодавно дуже розсмішив термін «вихідні сім’ї». Це коли пара живе окремо, а на вихідних зустрічається за святковою вечерею.

Чи стало у світі менше любові за останнє століття?

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Тут потрібно запитувати, чи взагалі можливо виміряти любов? Для мене тут важливим є новий серіал «Кінець параду» – про героя, який живе у старому суспільстві й не може змиритися з суспільством новим. Старе суспільство – це суспільство параду, поверхні, дистанції. Любов XIX століття – це завжди якась відстань, об’єкт кохання дуже далекий у часі й просторі. Нині ж ми живемо в епоху близькості. І це одна з наших найбільших цінностей. Навіть у фейсбуку ми шукаємо близькості. Тож сьогодні любов – це прагнення близькості, а не далекості.

Чи можлива онлайн-любов?

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Інтернет – це передовсім простір, де не відчуваєш ризику й небезпеки. Тому він відкритий для агресії і кохання. У Брюкнера є думка, що онлайн-простір не зближує, а навпаки – залишає людей самотніми, але при цьому робить самотність стерпною.

Чи може зрадити людина, яка любить?

Анатолій ДНІСТРОВИЙ: Мені здається, що зраду у нас мислять передовсім як «похід наліво». Хоча людина може «ходити наліво» і повертатися до того, кого насправді любить. Але при цьому хтось покидає свою половинку, коли вона, наприклад, тяжкохвора. Що в цьому випадку є зрадою?

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Я продовжу твою тезу. Виходить так, що Брюкнер – зрадник. Адже якщо зрада – це «ходити наліво», то Брюкнер як філософ постійно «ходить наліво».

Хто ближче до розгадки феномену кохання – письменники чи філософи?

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Я думаю, що це дуже хибна альтернатива. Чому тут немає музикантів, вантажників чи рибалок?

Анатолій ДНІСТРОВИЙ: Я завершу цю думку. Якщо ми почитаємо роботи філософів про кохання, то на що вони здебільшого посилаються? На літературу.

Записала Тетяна Терен


  • Про нас пишуть

  • Книга про кохання, сім’ю, секс та інші парадокси

    У 2012 світ побачив український переклад культурологічної праці Паскаля Брюкнера «Парадокс любові».

  • Поезія релігійна і парадоксальна

    Українська література від своїх початків була нерозривно пов´язана з християнською релігією. Про це свідчать жанри, теми, мотиви, стильові особливості текстів, а також станова приналежність багатьох авторів.

  • Новини

  • Така парадоксальна любов…

    Учора у креативному просторі «Часопис» письменник, який мріє стати філософом, Анатолій Дністровий і філософ, який мріє стати письменником, Володимир Єрмоленко дискутували про парадокси любові.

  • «Грані-Т» і Степан Процюк у Тернополі

    22 листопада видавництво «Грані-Т» та відомий письменник Степан Процюк завітали до Тернопіля. У рамках зустрічей було представлено книгу «Аналіз крові» Степана Процюка та серію інтелектуальої есеїстики «De profundis», зокрема – книги історика Ярослава Грицака, літературознавця Леоніда Ушкалова, музичного критика Олександра Євтушенка, збірку есеїв «Страсті за Бандерою», а також книги Івана Андрусяка, Євгенії Кононенко, Анатолія Дністрового та інших авторів серії.

  • Завершилася VII Київська міжнародна книжкова виставка

    18 серпня останній третій день VII Київської міжнародної книжкової виставки-ярмарку пройшов не менш насичено, ніж попередні. Потік людей не вщухав. І всі гості йшли від нашого стенду з книгами. 

  • Чути і бачити

  • Анатолій Дністровий про "Парадокс любові" Брюкнера

    Письменник Анатолій Дністровий про книжку французького романіста та есеїста Паскаля Брюкнера «Парадокс любові»...

themesthemes/3179