Днями думала про життєві програми й усвідомила дивну річ. У юності ставила собі за програму-мінімум хай там як, а бути людиною. Здавалося, що це необхідна умова, підґрунтя, на якому лише й можна розбудовувати власне життя, наповнюючи його найглибшим і найцікавішим змістом. 

Тепер же несподівано зрозуміла: насправді ніяка це не програма-мінімум, ніяке не підґрунтя. Це якраз програма-максимум, до якої весь час намагаєшся наближатися, але яка повсякчас вислизає й вислизає, як та вода :) 

Ти наповнюєш своє життя красивим і прекрасним, твориш і спостерігаєш, любиш, врешті-решт, але водночас існує інший, буденно-повсякденний, сказати б – побутовий вимір твого життя. І от цей вимір, хоч як його ігноруй чи впорядковуй, обкрадає інший твій вимір, власне той, який вважаєш головним і справжнім. Обкрадає тихо й непомітно, тож це постійна оаза боротьби. Боротьби за те, щоб залишатися (і ставати, як зауважила мені Маріанна Кіяновська) людиною.

У певному сенсі це ніби й прикро – вся ця необхідність постійної боротьби, ламання, скресання криги, але це, мабуть, єдиний спосіб жити. Зрештою, якраз наприкінці лютого особливо гостро прагнемо весни, танення снігів, тепла й сонця, хоча чудово ж знаємо, що весна – це спочатку багно під ногами, а вже потім усе решта.

Додумавши цю думку, я собі посміхнулася, мовляв, теж мені відкрила Америку :) Хіба я не знала цього всього ще тоді, в юності? Та знала, звісно, як не знати. Здебільшого з книжок, найрізноманітніших, які випадало читати. Навіть із найнесподіваніших у цьому плані. Але тоді це знання було теоретичним, відстороненим. Я любила залізти на стару яблуню, білий налив, і читати, спостерігаючи за мурахами й бджолами, час від часу занурюючи погляд у далечінь – щоб очі відпочили. І щоб думати про прочитане, приміряти його й продовжувати.

І це все викликає зачудування – як так: знати одне й те саме, але геть по-різному?! Із часом знання настоюється, як добре вино, набуває нових відтінків, які збагачують букет. Спочатку це був начерк, схема, і лише тепер, із досвідом і часом із тим начерком відбуваються дивовижні метаморфози, яким дивуєшся не надивуєшся. Ну це ж чудо, хіба ні? Як ця ментальна конструкція обростає плоттю й кров’ю – у твоїй же голові, як вростає вона у твоє життя, стаючи його органічною часткою, цілком природною й безсумнівною. Як із царини фантазії вона переходить у царину досвіду й пам’яті. Як із онтологічного вона стає явищем екзистенційного порядку. І лише після цього починаєш по-справжньому розуміти.

На цьому пасажі мене попросили сказати про якийсь вихід, звільнення :) Звільнення від програм і програмування як такого. Ну звісно, хочеш розсмішити Бога – розкажи про :). А втім, навіть якщо живеш заради самого життя, не ставлячи перед собою планів і програм, постає питання, що ж воно таке – це життя. Тут мені згадується, як років у чотири я, в захваті від величезних дерев у харківському парку Горького, сказала мамі, мовляв, оце дерева! в житті таких не бачила! І тут же додала: «А я вже живу? Оце, те, що в мене, – це і є життя?».

Так, це і є життя, відповідаю сама собі. Оце, те, що в тебе є тут-і-зараз, це і є життя, Катю. Лови :)

 

Катріна Хаддад,
поетка, редактор


themesthemes/3169