На жаль, нас уже зазвичай і не дивують історії про те, як із маленької людини, яка буквально фонтанує дієвою енергією і переконана, що нема в житті нічого неможливого, варт лише захотіти, відтак виростає пасивний, зневірений скептик. І, мабуть, доводилося й вам завмирати від захвату, дізнаючись про те, що хтось і в похилому віці зберігає активну життєву позицію, живий інтерес до навколишнього світу й відкритість до нових, навіть дещо ризикованих починань. У нас – навіть нині – доволі екзотично сприймається моя двоюрідна бабуся, яка у 50 років сіла за кермо автомобіля, у 60 досконало опанувала комп’ютер, а тепер, розмінюючи дев’ятий десяток, почала займатися живописом. А, наприклад, у США нікого цим не здивуєш – для них це норма.

Одна із причин – різна культура сприйняття невдач. Вони мислять так: якщо не вийшло цього разу, ти неодмінно матимеш другий шанс. Можна зробити сотню спроб, і якщо бодай одна з них успішна – ти переможець. Саме ці ідеї транслює дитині її соціальне оточення. Не виходить – продовжуй! Дерзай! У багатьох країнах у початковій школі діти пишуть олівцем, щоб можна було стерти те, що не вдалося, і щоб малюки, опановуючи нову діяльність, не були деморалізовані невдалими спробами, а на папері залишалося лише найкраще. У наших же школах діти з першого класу пишуть ручкою, коректором користуватися заборонено, а за помарки соромлять і карають. До чиїхось несподіваних починань прийнято ставитися негативно й насторожено. Якщо з першого разу щось не вийшло (скажімо, коли маленька дівчинка намагається допомогти мамі на кухні), кажуть: «Не вмієш – не берися!» Підліток намагається відстоювати свою думку щодо вибору професії – й чує насмішкувате: «Чи ти гадаєш, що найрозумніший?» Одне слово, з нашими традиційними підходами дуже непросто долати невдачі і вірити в себе.

Та все ж, якщо ви займаєтеся вихованням маленької людини, від вас дуже багато залежить.

І справа не просто у виконанні «правильної» інструкції до дитини. Перш за все замисліться над тим, як ставитеся до невдач ви? Що ви відчуваєте, коли ваш малюк у чомусь виявляється неуспішним, «гіршим» від інших? Чи зберігаєте ви при цьому душевну рівновагу й здатність у цей момент співпереживати дитині, а чи вами керує почуття сорому й роздратування? Як ваші батьки ставилися до невдач? Яких неписаних правил дотримувалася ваша родина? Які життєві установки – можливо, несвідомо – транслюєте своїй дитині ви? Адже самого лише вашого виразного погляду досить, щоб прикрість від поганої оцінки обернулася для дитини ще й страхом втратити вашу любов і повагу. Якщо дитині доводиться «завойовувати» батьківську любов, а то й виправдовувати своїми успіхами власне право на існування, то вона, безперечно, зможе досягти фантастичних успіхів у математиці, грі на скрипці, іноземних мовах тощо. Але така успішність подібна до Коло́са на глиняних ногах: друге місце на міжнародному конкурсі може обернутися нервовим зривом, а невдале перше кохання – спричинитися до ще складніших наслідків. Я вже не кажу про усвідомлення того, що всі цілі, яких дитина прагнула багато років, виявилися не її власними, і при цьому вона взагалі не може зрозуміти, чого прагне. Адже хотіти – і досягати того, чого хочеш, – її не навчили.

Дуже важливо в дошкільному віці (приблизно із трьох років) мудро підтримувати, хвалити малюка, даючи йому в такий спосіб зрозуміти, що він, хоч і маленька, але самостійна особистість, яка повинна вміти подбати про себе. Зрозуміло, дитина при цьому має розуміти, за що її хвалять. І коли дитя прибігло до мами з черговим малюнком, не варто поспішати з похвалою. Якщо малюнок не дуже вдалий, то малюка можна похвалити за працьовитість, а не за майстерність. Це додасть йому бажання старанно займатися малюванням і далі.

Ясна річ, у дошкільному віці виховання значною мірою провадиться через гру. Ігри варто вибирати такі, що ґрунтуються на певних правилах, – щоб малюк зрозумів, що він може не лише виграти, а й зазнати поразки. Якщо дитина прагне завоювати перемогу шляхом обману, то їй слід пояснити, що така перемога не є цінною. 

Нерідко батьки в процесі виховання застосовують порівняння свого малюка з іншими дітьми. Та якщо дитина від природи невпевнена в собі, це лише посилюватиме цю невпевненість. Доцільніше відзначати особисті успіхи дитини, наголошуючи, що вона робить значні успіхи, що є прогрес, порівняно з минулим разом. Якщо ж у малюка щось не виходить одразу, не варто йому докоряти, а тим паче соромити. Хай він краще висловить свої емоції, хоч би й негативні, тому що з часом вони можуть перерости в агресію. Ви ж натомість упевніть його: те, що не вийшло зараз, неодмінно вийде наступного разу. У такий спосіб адаптація до початкової школи буде менш болісною.

Розмовляйте з дитиною, допомагайте їй краще розуміти себе, формулювати власні думки і почуття. Не намагайтеся вирішити за дитину, ким вона буде – юристом чи композитором. Будьте уважні до того, чого прагне сама дитина. А ще – не бійтеся самі виявитися перед дитиною в чомусь неуспішними. Говоріть з нею – ясна річ, доступно – про свої невдачі й про те, як ви їх проживали і який цінний досвід винесли з цих історій. Не намагайтеся створювати для дитини ілюзію своєї ідеальності – адже поряд з «ідеальними» батьками діти глибоко в душі починають вірити у власну нікчемність, і це відтак може спричинитися до глибоких психологічних проблем, упоратися з якими можливо лише за допомогою компетентного фахівця.

І, звісно, поговоріть із дитиною, наприклад, про алхіміків та їхні пошуки філософського каменя – про те, як вони раз за разом терпіли невдачі, проте скільки цінних відкриттів зробили на цьому шляху. Або ж про Колумба, який, звісно, не досяг своєї мети – відкрити новий маршрут до Індії, зате відкрив новий материк.

Зрештою, те, що сьогодні ми сприймаємо як поразку, завтра може виявитися сходинкою до успіху, про який ми не могли й мріяти. Головне – самим у це вірити…

 

Марія Макуха,
психолог


themesthemes/3163