Автори «Граней-Т» згадують, коли вперше закохалися. У пам’яті Андрія Кокотюхи зринає образ Мішель Мерсьє, Ірен Роздобудько – загадковий і недосяжний хлопець із Донецька, Леоніда Ушкалова – його перша й остання любов Олександра, Наталі Іваничук – невиправний бешкетник Андрійко, Івана Андрусяка – його «горщикове» кохання, а Степана Процюка – блондинка Наталка і брюнетка Марійка…

Андрій КОКОТЮХА, письменник

– У дитсадковому та шкільному дитинстві, як і всі нормальні люди, я закохувався в дівчаток та хотів з ними одружитися. Але що старшими ми ставали, то жорсткіше в нашому класі сприймалося навіть ходіння за руку з дівчиною. Тож ти відразу міг нажити прізвисько «баба», чого нікому не хотілося. Тому свою потребу закохуватись я перемістив туди, де ніхто нічого не скаже – в темний кінозал. Першою серйозною любов`ю стала Анжеліка де Плесі-Бельяр, вона ж – французька акторка Мішель Мерсьє. Я не знав, що ця прекрасна білявка з великими очима та грудьми на той час, коли показували це кіно в СРСР, вже була на 20 років старшою і вигляд мала не такий, як на екрані. На кіно з Анжелікою бігав за кожної нагоди. А на першому курсі університету в нас була дівчина, схожа на молоду Мерсьє. Щоправда, мною вона не цікавилася. Пізніше, у зрілому віці, закохався в Моніку Белуччі, і нині й досі їй вірний :)

Ірен РОЗДОБУДЬКО, письменниця

– Уперше я закохалася в сім років – у хлопця із сусіднього під’їзду. Досі пам’ятаю, що його звали Ігор Воїнов. Йому було 15 років, він був старшим братом мого товариша з нашого подвір’я в Донецьку. Здавався мені дуже гарним. Я часто сиділа у дворі до пізнього вечора, щоб побачити, як він визирає з вікна і розмовляє зі своїми друзями. Він курив і пив пиво, батьки не пускали його на вулицю, і мені здавалося, що він дуже загадковий – і, звісно, недосяжний. Одного разу він пройшов повз мене і дав потиличника, сказав: «Чого це ти весь час сидиш тут? Стежиш за мною?!» – ще й кулака показав. Це було для мене таким щастям, що я відразу вирішила: нарешті він закохався в мене…

Леонід УШКАЛОВ, літературознавець

– Коли я побачив її вперше, то не знав, що її звуть Саша. Це було бозна-коли в Університеті, у правому крилі на шостому поверсі. Мабуть, біля вікна. Звідти відкривається далеч Харкова, і я любив там курити. Швидше за все, я побачив, як вона йде коридором – у неї чудесна хода... А може, в аудиторії. Словом, це було в Університеті. І коли я її побачив – нічого не сталось. Не загримів грім, і серце в мене не зупинилося. Саша ввійшла в моє життя так легко й тихо, що я нічого не відчув. Я ж кажу, у неї чудесна хода. І очі, і ямочки на щоках... І дихає вона легко-легко. Мені було тоді двадцять. Саша не була моєю першою дівчиною. Саша – моя перша й остання любов. Та про любов ми з нею не говорили. Просто коли були далеко одне від одного, то щодня писали листи: я їй, вона мені. Так-так, щодня – на подив поштарям. А одного разу я зібрався кудись їхати. Саша залишилась у Харкові. І коли я вже пішов на Південний вокзал, вона вирішила мене наздогнати. Я тим часом, потоптавшись на пероні, вернувсь назад до Саші. Коли ж її подруги сказали, що вона пішла на вокзал, я знов туди рушив... Так ми й кружляли одне за одним по місту, аж поки нарешті не стрілись. А років через два після того я спитав у Саші: «Саш..., вийдеш за мене заміж?» «Ушкалов...» – сказала Саша й замовкла. «Що?..» «Та нічо». Ось так ця наймініатюрніша, найпрекрасніша, найрозумніша й найдобріша на світі жінка стала моєю дружиною. Вона подарувала мені сина – я назвав його Сашком на її честь. Вона готує мені сніданки, обіди й вечері, прасує мій одяг, редагує мої книжки... Я дихаю нею ось уже тридцять сьомий рік. І як би я жив без неї? Та й чи жив би?

Наталя ІВАНИЧУК, перекладач

– Моя перша любов приключилася зі мною в першому класі. Я була відмінниця, а Андрійко – невиправний бешкетник. Класична ситуація! Він так гарно за мною упадав, носив портфель (саме портфель, не ранець). Зранку робив добрячий гак, щоб зустріти мене й понести портфель. Дивно, що наша дуже вже літня і вихована в радянському дусі класна дама делікатно леліяла ці стосунки. А одного разу приніс мені соловейчика, якого я назвала Пополь, він у мене потім виріс і полетів собі... Андрійко казав, що соловейко випав із гнізда; тепер мені щось мало в це віриться, такий шибеник міг і видерти гніздо... Так тривало до кінця третього класу, а потім батьки забрали Андрійка до іншої школи...

Андрійки переслідували мене все життя, упадали в різний час аж п’ятеро! Останній став чоловіком. Ось уже 21 рік разом...

Ніна Елізабет ҐРЬОНТВЕДТ, письменниця

– Час, коли я вперше закохалася (точніше – коли трапилася моя перша велика катастрофа), припав на шостий клас. Мені було дванадцять, і у нас із нагоди кінця навчального року була шкільна вечірка (танці, бал, випускний – називайте, як хочете). Вечірка була для всіх шестикласників із трьох шкіл, які планували піти до однієї середньої школи після літніх канікул (у Норвегії діти навчаються у початковій школі до 13 років. – Ред.). На вечірці я побачила цього справді класного, милого хлопця із красивими блакитними очима. Він був з іншої школи. І я закохалася в нього миттєво. Я думала про нього все літо, і навесні ми пішли до ОДНОГО КЛАСУ!!! Я була закохана в нього всі ті три роки, протягом яких ми разом навчалися (у проміжках я, щоправда, закохувалася і в інших хлопців). Але він ніколи не відповів мені взаємністю. Йому подобалася інша дівчина у нашому класі, яка була особливо талановитою у фігурному катанні. Фігурне катання!!! Хто би за таких обставин наважився конкурувати?!!

Степан ПРОЦЮК, письменник

– Моє перше кохання можна розділити на дитяче і підліткове. Коли мені було чотири-п′ять літ, сусідська дівчина Наталка, така блондиночка із витонченим серйозним лицем, не давала мені спокою, – тобто думки про неї не давали мені спокою :) Наталка теж казала, що думає про мене, що я їй снився. У цьому віці ми ще не знали такої перешкоди, як сором. Коли моя бабуся Ганна сказала одного разу (чітко пам′ятаю цей короткий діалог): «Степанцю, ти любиш Наталочку, правда?», то я не придумав нічого ліпшого, ніж: «Бабцю, не говоріть такого більше ніколи! Я не хочу цього чути!» – ще й ногами затупотів, вередливий п′ятирічний хлопчик…

Підліткове кохання було специфічним, бо вона – Марійка – не знала (хоча, може, й здогадувалася), що я її люблю. Я дивився, як вона пробігала повз мене на перервах, інколи обпікаючи поглядом юної брюнетки, я мріяв про неї, але…. Словом, я ходив в окулярах, був значно сором′язливіший, ніж письменник Степан Процюк, про майбутню з′яву якого я ні сном ні духом не підозрював, незважаючи на певні знаки. Але цей письменник таки згадав про підлітка Степана, називаючи героїню своєї трилогії для підлітків про перше кохання Марійкою…

Іван АНДРУСЯК, письменник

– Моє перше дуже-дуже кохання було, як і в переважної більшості людей, «горщиковим», – себто в тому віці, коли людина ще ходить на горщик, – але взаємним. Щоправда, протривала ця взаємність лише якихось півдня :)

Пригадую, що ми пішли в гості до татової сестри. Це було далеченько – аж у сусіднє село :) Мабуть, у те́ти (так по-нашому, по-гуцульськи) були іменини чи якесь інше свято, – бо ж, крім нас, були ще інші гості, зокрема і її сусіди. І в тих сусідів була дівчинка приблизно мого віку. Інші діти були старші й бавилися собі окремо – до нас, малявок, їм було байдуже. А ми з тією дівчинкою заприязнилися – і дуже швидко дійшли до спільної думки, що будемо з нею женитися :) Про це, ясна річ, тут же повідомили батькам, і батьки – як дівчинки, так і мої – дружно підтримали це поважне рішення. Ось лише вони чомусь при цьому сміялися – ну, та це їхні проблеми… :)

Але, як це часто буває в житті, наступного разу я зустрів цю дівчинку років так за десять. Звісно, на той час я її вже б і не впізнав (як і вона мене), – але впізнали одна одну наші мами, розговорилися – і нагадали нам про оте «горщикове» кохання… Ну, я одразу ж набурмосився і робив вигляд, що не хочу на дівчинку й глянути. Насправді ж мені, звісно, хотілося на неї глянути – і я крадькома таки глянув, – і в ту мить (а мами все сміялися) вона мені видалася ну ду-у-уже некрасивою :) На мене вона теж не дивилася – але все ж зиркнула крадькома, і я зрозумів, що й цього разу наші враження одне про одного були взаємними :)…

Більше я ту дівчинку й не бачив – а шкода. Якби зустрілися тепер (лише треба, щоб і наші мами були з нами, бо як ми без них одне одного впізнаємо?), – ото б, мабуть, насміялися :)!

Підготувала Тетяна Терен


  • Про нас пишуть

  • Повість про непересічне кохання від «Граней-Т»

    П’ятнична рецензія цілком серйозна, хоч ідеться в ній про закоханого коня Домінікаса і квітку Волошку. Юлія Кузьменко на літературному порталі «Друг читача» пропонує читати повість литовського письменника «Любов коня Домінікаса» дітям на ніч, щоб їм наснилися барвисті сни. Уявити казкову красу та ніжні почуття допоможуть майстерний переклад Дмитра Чередниченка та яскраві ілюстрації київської художниці Надії Дойчевої-Бут.

  • Кохання до волошки та мандрівка до Африки, які змінять світ

    На «Буквоїді» з’явилась рецензія на повість відомого литовского письменника Вітаутаса В. Ландсбергіса «Любов коня Домінікаса» в чудовому перекладі українською Дмитра Чередниченка. «У морі дитячих книжок не все можна назвати Дитячою Літературою, а відтак — дати до рук дитині. Проте є й такі книжки, з яких саме й виростають світогляди. Вони — як перше причастя Істиною, бо вчать Доброти, Любові, Краси».

  • Книга про кохання, сім’ю, секс та інші парадокси

    У 2012 світ побачив український переклад культурологічної праці Паскаля Брюкнера «Парадокс любові».

  • Кодекс моральної поведінки для підлітків

    Зелененьке диво. Більш приємної зору книги годі й шукати в холодну пору року. За вікном зима, сніг, а на обкладинці цієї книги справжнісіньке літо, зелена трава... і дві пари підліткових кедів: хлопчачих і дівчачих. І більше нічого не треба - обкладинка концептуально завершена.

  • Новини

  • «Підвішена» книжка-валентинка для особливої людини

    До Дня Святого Валентина лишилося зовсім небагато часу… Якщо хочете зробити особливій людині особливий подарунок, ми вам у цій справі залюбки допоможемо!

themesthemes/3149