Знову наснилося, що ось-ось має початися презентація дуже важливої книжки, а в залі сидить троє людей, та й ті – родичі автора. Ви скажете: сон як сон, звичайний робочий сюжет: телевізійникам сняться зірвані прямі ефіри, поетам – недописані вірші, двірникам – замети снігу, футболістам – Роналдо й Мессі. Так і є – у кожного свої виробничі кошмари. Мені ось уже рік сняться ці найважчі хвилини перед початком книжкових презентацій.

Успіх будь-якого книжкового заходу чи не на 90 % можна передбачити (підготувати) заздалегідь (і тут половина обов’язків буде покладена на PR-відділ видавництва і ще половина – на самого автора, який нині апріорі не може просто видати книжку й чекати, коли йому на скриньку у фейсбуку почнуть приходити вдячні чи обурливі відгуки). Але як би ти наполегливо не рекламував захід напередодні, які б ресурси не вкладав у промоцію і які б дива не обіцяв на самій презентації, ти ніколи не можеш знати напевне, скільки людей на неї прийде. А отже, який кошмар тобі насниться наступним…

Я добре пам’ятаю, як зароджувався презентаційний рух в Україні. Пам’ятаю книжкового сподвижника Завена Баблояна, який приводив до мого рідного Каразінського університету в Харкові Жадана, Андруховича, Карпу і Пако. Звісно, і до початку 2000-х в Україні виходили й презентувалися книжки, і не маю сумніву, що Оксана Забужко, «Бу-Ба-Бу», а чи перед тим шістдесятники теж збирали повні зали й аудиторії. Але ті Завенові заходи були чи не першими, над організацією яких працювало видавництво і тодішній PR-менеджер «Фоліо». В ті роки, щоб зібрати повну університетську аудиторію на 300 студентів або ж заповнити «під зав’язку» підвальне приміщення арт-клубу «ОSTаNNя барикада» чи культового для Харкова Літературного музею, достаньо було почепити афіші біля деканатів філологів, істориків, журналістів і філософів. Чорно-білі. Маленькі. В нижньому куточку стенду. І не важливі були нагадування викладачів чи невідомість автора – адже це була можливість побачити і почути живого письменника.

По тому були надзвичайно успішні для українських видавничих PR-менеджерів роки. Вони могли анонсувати презентації на сайтах видавництва та щойно створених книжкових порталах, робити розсилку й навіть особисто телефонувати журналістам і потенційним відвідувачам. Потім вони відкрили для себе соціальні мережі  й зрозуміли, що афіші й телефонні дзвінки – це печерний вік. А потім з’явилися книжкові мережі, й працювати стало ще легше, бо тепер PR-менеджер мав передовсім вчасно надіслати правильний прес-реліз, решту робили PR-менеджери книгарень. І всі спали спокійно, доки не прийшов час нинішній, а разом із ним – максимум 30 відвідувачів на презентації дорослої книжки…

Пригадую, як Сергій Жадан зізнався колись, що на кожному зі своїх заходів від вдивляється в обличчя присутніх і розуміє, що мало кого серед них упізнає. Куди зникають ті читачі, які приходили п’ять років тому, рік, місяць тому? Чи вони й далі читають книжки? Разом із тим найвідоміший у Європі український автор Андрій Курков завжди дивувався кількості відвідувачів на ураїнських книжкових презентаціях, бо ж у Європі такі заходи мають камерний характер – для тамтешнього читача вони не є сенсацією, адже їхні приватні видавництва почали з’являтися і займатися книжковою промоцією, а отже, й дізналися, що таке реклама, м’яко кажучи, не 20 років тому.

Організувавши за останні роки кілька десятків абсолютно різних книжкових презентацій у Харкові й Києві, я бачила і Харківський оперний, який не вмістив кількох тисяч людей під час зустрічі з Ліною Костенко (а на початку ж я ще вагалася, чи варто брати найбільшу харківську залу? чи не ліпше обмежитися університетською аудиторією?), але так само була присутньою на презентації без жодного відвідувача (книжковий фестиваль у Києві, будень, відсутність реклами…). Кожен книжковий PR-менеджер після чергової презентації намагається проаналізувати, що спрацювало, а що зашкодило. Слизькі дороги, незручний час, сесія у студентів, вихідний у журналістів, байдужий до успіху своєї книжки автор, кілька паралельних презентацій у місті, неправильне місце, пізня розсилка… Але сьогодні до цих факторів додалися й інші, ще не до кінця мною усвідомлені й проаналізовані. Я лише бачу, що людей усе складніше зацікавити книжковою презентацію. Що журналісти так і не почали цікавитися в нашій країні культурою. Що весь цей період, який ми, книжкові PR-менеджери, вважали легким і успішним, насправді був таким, бо сучукрліт сприймався народом як цікава модна фішка. Що всі фани вже десятки разів побачили своїх літературних гуру, почули від них про одні й ті ж речі і зрозуміли, що йти більше нікуди не потрібно: у фейсбуку можна і прочитати фраґменти з нових творів улюбленого автора, і задати йому запитання, і позначити його на своїй листівці…

«Грані-Т» видають щомісяця дві-три новинки. Коли я бачу видавничий план на найближчі місяці, то думаю не про те, як ми їх презентуватимемо, а як можемо про них поінформувати читача. Презентація нині стала засобом, і не завжди доречним. Бо ж про книжку так само може повідомити відеоролик, інтерв’ю або чат з автором.

Змінюється формат книжок. Змінюються вимоги і смаки читачів. Змінюється країна, в якій ми живемо (чи стає вона книжковішою?). Відповідно, має змінюватися і підхід до книжкових презентацій. І на цьому нестабільному, хисткому й незахищеному книжковому ринку залишаться, попри всі зміни, книжки для дітей. І презентації цих книжок. Найприємніша складова роботи видавничого PR-менеджера. І найскладніша. І найвідповідальніша. І я все частіше бачу її у своїх кошмарах. Бо коли перестають на презентації ходити батьки, – чи побачу я на них їхніх дітей?

 

Тетяна Терен,
керівник прес-офісу «Граней-Т» 

 


themesthemes/3134