Це називається «робота для лінивих»: беремо звичайну шестилітрову пластикову пляшку з-під води, відрізаємо дві паралельні «стінки» (але не до самого дна, залишаємо невеликі бортики), за «хвостика» прив’язуємо цю пляшку до зручної гілки дерева під вашим вікном – і все, годівничка готова. Клопоту щонайбільше п’ять хвилин.

Звісно, якщо ви любите і вмієте майструвати, то з дощечок і брусочків можете виготовити хоч і «годівничковий палац». Для умов великого міста орнітологи залюбки нарадять вам складну багаторівневу конструкцію, де голуби мали б власне місце для годування і не змогли б дістатися до корму маленьких пташок. Але той, хто, як і я, не дуже вдатний до майстрування, легко може зарадити цьому і в простіший спосіб – скажімо, прив’язати свою маленьку годівничку так, щоб великому птахові складно було до неї дістатися; натомість голубів годувати деінде. А для мене це взагалі неактуально, бо в моєму дворі у Березані з усіх голубиних мешкають лише дві пари горлиць кільчастих, які жодної цікавості до годівнички не виявляли. На розлогій абрикосі під моїм вікном вони ночують улітку, закохано притулившись одне до одного, – це навдивовижу зворушливе видовище! Однак узимку, коли в листі не заховаєшся, горлиці тримаються на вершечках набагато вищих дерев.

А до годівнички передовсім прилітають горобці й синиці – звичні в нас види горобець хатній і синиця велика. Годую я їх пшеницею і просом, так само годиться будь-яке інше зерно – а ось крихт хліба давати не варто, це не їхня їжа. Звісно, коли немає нічого іншого, вони їстимуть і хліб, але їхні шлуночки до нього не пристосовані – через це пташка може й загинути. Синичкам даю сало – але винятково несолоне, бо сіль птахам так само шкідлива.

Щоранку я виношу пташкам зерна. Інколи, буває, трохи забарюсь – а горобці вже чекають, рядочками всівшись на гілках просто над годівничкою. Синички теж чекають, але не так очевидно – вони в кроні, трохи оддалік і тримаються мовби не гуртом, а поодинці.

Прозорі стінки зручні для спостереження – тож одразу завважуєш «ієрархію» в горобиній зграї, особливості взаємин між окремими пташками – як поміж собою, так і горобців із синичками; бачиш, хто хитріший, а хто «простіший». Ось до сала налипли зернятка проса, але синички їх не завважують, дзьобаючи саме́ сало, – а один молодий горобчик, якого старші ганяють із годівнички, дібрав способу здобути харч: балансуючи, дістався по гілці до сала й заходився видзьобувати ці просинки. Кмітливий – отже, не пропаде…

Коли морозно, пташки настовбурчують пір’я і робляться «великими» – такі собі опецьки, майже ку́льки; та щойно відлига – і всі одразу стають малюсінькі-малюсінькі…

А ось чутно характерне «покрикування» – це ще зоддалік, перелітаючи з дерева на дерево, попереджує про своє прибуття дятел. Синички одразу ж починають нервувати. А дятел ніколи не летить просто до годівнички – він обережний, тож спершу мусить усе добре роздивитися зоддалік. Наближається, перелітаючи з гілки на гілку, й неодмінно «покрикує» – а синички все дужче незадоволені. В однієї такий вигляд, мовби вона скрушно зітхає: «Ох, знову цей ненажера…» Атож – дятел прилетів на сало. І синички мусять чекати, доки він поїсть. Коли чекати набридає, деякі найсміливіші підлітають до сала і намагаються дзьобнути й собі, – але дятел їх проганяє. Нічого не вдієш – він значно більший і в нього дуже міцний дзьоб… Аж коли поїсть, тоді синички заспокоюються і повертаються до трапези, змінюючи одна одну. Та щойно котрась «захопиться», подруга тут же нагадає їй про чергу…

Дятли до моєї годівнички прилітають двох видів – сирійський і великий строкатий. Шапочки в обидвох на потилиці, на кшталт єврейської кіпи, яку в нас іноді називають ярмулкою, – але сирійський «щокатіший» і чорний візерунок у нього на горлі й грудях дещо інший. Ще іноді прилітають повзики – єдині в нас пташки, які можуть ходити по стовбуру чи по гілках хоч униз головою (синички так можуть лише висіти). А в морози несподівано з’являлася навіть парочка жайворонків чубатих, або ж посмітюх. Щоправда, на годівничку вони не сідали, це «не їхній метод», – але залюбки підбирали із землі те, що з годівнички випало.

…То чи треба підгодовувати пташок узимку? Безперечно, треба! Залишаючись у нас зимувати, пташки, ясна річ, і в природі мають чим живитися – насінням бур’янів і деяких дерев, горобиною тощо. Але ж подумаймо: політ – це величезна витрата енергії; щоб жити, пташка мусить літати, а щоб літати, їй потрібно щодня знаходити собі якомога більше висококалорійного корму. Узимку ж день короткий, тож часу на його пошуки і на годування не так і багато; а коли мороз, то цього часу ще менше. До того ж, знайти справді висококалорійний корм складно, доводиться підбирати будь-що їстівне, а з цього енергії небагато. Атож – хіба можливий літак… на дровах? Ото й виходить, що наша допомога дуже часто для пташок є життєво важливою.

Але це потрібно далеко не лише пташкам – нам, людям, воно потрібно не менше. Щоб упевнитися в цьому, досить побачити очі дитини, яка, узагалі, не дуже пташками й цікавиться, – а тут, роблячи уроки, визирнула за вікно – і раптом відкрила для себе дивовижний світ…

Ото й виходить, що годівничка під вікном – це як акваріум. Але набагато краще, бо риби в акваріумі, як би ми про них не піклувалися, живуть у неволі – а птахи вільні, природно поводяться у своєму природному середовищі. Й ми, спостерігаючи за ними, можемо зробити дуже багато відкриттів – не в орнітології, а в самих собі.

…Попереду лютий, дуже складний місяць. Будуть ще морози, хурделиці – багато ще всього буде. Тож зовсім не пізно встановити під вікном годівничку – і змінити свій світ.

Іван Андрусяк,
письменник, літературний редактор «Граней-Т»

У тексті використано фото Івана Андрусяка


themesthemes/3130