У середині сімдесятих років минулого століття побачила світ книга німецького літературознавця, професора Констанського університету Вольфґанґа Ізера «Акт читання: теорія естетичного впливу» (Der Akt des Lesens: Theorie ästhetischer Wirkung). У своєму дослідженні вчений обґрунтував теорію рецепції (читацького сприйняття тексту).  За Ізером, значимість літературного тексту породжує не сам твір, а передовсім читач. Спробуємо з’ясувати, як взаємодіють теорія та практика, на прикладі з сучасного літературного процесу.

Про свого читача, в ролі якого є підліток-восьмикласник, розмірковує письменниця Наталія Пуряєва у колонці «Заради чого загинув Омелян Ковч і за що боровся Гаррі Потер?». Уже сама назва допису спонукає до роздумів – і справа тут не в іменах людей чи персонажів, а в тих дієсловах, які стоять майже поруч – «загинув» та «боровся». Дочитавши статтю до кінця, раптом усвідомила, що на питання авторки, винесене в заголовок, я так відповісти й не змогла… А загалом пані Наталія порушила дуже важливе питання, яке не так часто озвучується: етика спілкування автора зі своїм читачем. А тим паче, коли заходить мова про дитячу чи підліткову авдиторію. Тож поміркуймо разом.

Колізія, довкола якої виникла дискусія, полягає в тому, що рецепція читача-восьмикласника (або потенційного читача) не виправдала очікувань самої письменниці. Одним із героїв книги Наталії Пуряєвої із серії «Життя видатних дітей» став отець Омелян Ковч, який, захищаючи євреїв від розправи за часів Другої світової війни, опинився в концтаборі Майданек. Маючи шанс на порятунок, отець лишився зі своєю паствою – загинув у стінах концтабору. На запитання авторки «Що діти думають про життя та смерть отця Омеляна?» один із учнів відповів, що не розуміє, для чого він залишився з тими людьми в концтаборі і що від цього змінилося. Відповідь підлітка мене особисто не приголомшила. Чому? Мені здається, що тема смерті, тема жертовності – це загалом непроста тема. І відповідь на кшталт «усе зрозуміло!» мене би напружила більше, ніж та, що прозвучала. Принаймні це чесна відповідь підлітка. Звісно, «неправильна», але чесна.

Теперішнім дорослим дітям, народженим у СРСР, «заточеним» системою на «правильні» відповіді, можливо, до певної міри здається бузувірством, що сучасний підліток не зрозумів подвигу або, як пише пані Наталія: «Ось найстрашніше – хлопець був АБСОЛЮТНО ЩИРИМ! Він справді НЕ РОЗУМІВ, для чого отець Ковч залишився в концтаборі (…) Смерть священика видалася йому цілковитим безглуздям, програшем, абсурдом».

Я з повагою ставлюся до думки пані Наталії. Власне, тут не йдеться про мораль чи антимораль. Лише дозволю згадати ще один текст, дотичний до заданої теми, – повість «Коли відпочивають янголи» російської письменниці Марини Аромштам. У книзі також порушується тема жертовності: йдеться про педагога та письменника Януша Корчака, який загинув разом із дітьми у газовій камері табору Треблінка. Ось що пише головна героїня роману, Марсем, у своєму щоденнику: «Я не можу це чути. Я – проти подвигів. Якщо життя нормальне, в ньому не повинно бути подвигів (…). Подвиг це чи не подвиг, вирішують інші люди. Нащадки. Ті, хто може глянути на чужу смерть збоку. Вони думають: ах, як красиво ця людина вмерла! Справжній герой! А той, хто справді вмирає у газовій камері разом із дітьми, не чинить жодного подвигу. Йому тужливо, страшно, боляче. Нестерпно йому. І він зовсім не думає: як же красиво я тут помираю! Я просто ненавиджу подвиги».

Чи варто говорити з дітьми на тему життя та смерті? Безумовно, варто і потрібно. Бо так влаштована наша екзистенція, і діти не ростуть поза цими категоріями. Але автору, який збирається на зустріч зі своїм читачем, варто ретельніше готуватися до розмови. Бо складається враження, що письменник розраховував на авдиторію принаймні з кандидатів наук, а прийшли діти… І не просто діти, а підлітки. Навіть не потрібно мати спеціальної психологічної освіти, щоб сказати, що чотирнадцять років – це непростий період становлення особистості, конфліктності, внутрішніх протиріч. Підлітки не чекають «правильних» відповідей, вони самотужки прагнуть отримати результат, навіть шляхом помилок та поразок. Скажімо, вдалий приклад пані Наталії – знайти спільну розмову з авдиторією на прикладі Гаррі Потера, але знову ж таки – письменниця порушує питання «ідеї боротьби зі злом до самого кінця, навіть без надії на перемогу, готовність віддати життя»). Це, очевидно, і не дивно, бо в одному зі своїх інтерв‘ю пані Наталія завважила: «Всі мої герої – максималісти-романтики, здатні слідувати своїм ідеалам аж до смерті».

Даруйте, але це вже якась педагогічна «чакалківщина» (нехай вибачить Іван Андрусяк, що запозичую ім‘я його літературного персонажа). Кожна людина має право вірити у свої ідеали (навіть померти за них?). Але в чому завинила та дитина, яка не бачить доцільності у смерті? Для дитини це нормально. Діти повинні жити. Діти можуть навіть не розуміти глибини поставленого питання та величі ідеї. До речі, згадуючи славнозвісного Гаррі Потера, мені особисто імпонують роздуми на цю тему критика та есеїста Ольги Бухіної, де вона пише про образи сиріт у світовій літературі: «Сирота у книзі – це той, хто сягає дна і, разом із тим, може піднятися на самий верх. Бридке Каченя перетворюється на лебедя, Олівер Твіст знаходить сім‘ю, Гаррі Поттер перемагає всіх ворогів, а разом із ними читач набуває віри в себе і вчиться протидіяти життєвим негараздам і надіятися на перемогу». Отже, все залежить не лише від тексту, а й від бажання читача (у нашому випадку критика) бачити в ньому різні концепції та колізії.  

І на завершення мені хотілося б усе ж повернутися до теорії рецептивної естетики. Сам текст і процес його читання – це два елементи, які є практично невід'ємними. Чи варто це знати читачеві? Хіба що читач цікавиться теорією літератури. А ось автору дізнатися дещо нове про тонкощі читацької психології буде справою корисною. Адже суть не у «правильності» позицій, а в можливості поглянути на поставлене питання під різними можливими кутами. Розмірковуючи про наше сьогодення, все ж варто шукати не відповіді, а зрозумілі для дитини слова та приклади.

 

Тетяна Мельник,
критик, літературознавець, письменник

Погляд
 

Наталія Пуряєва: «Що робити дорослим, щоб відповіді наших дітей на життя були продиктовані серцем?»

 

Наталія Пуряєва
письменниця, кандидат 
філологічних наук 
 

Пригадую випадок, коли я читала трирічній дочці моєї товаришки відому байку про Ворону та Лисицю. Дійшовши до найкумеднішого моменту твору, коли пишнославна Ворона, зваблена лестощами Лисиці, викрикує своє сакраментальне «КАРР!», випускаючи із дзьоба сир, у відповідь я отримала... сльози! Мало того, з моєю маленькою слухачкою сталася справжня істерика!

– Що?! – перелякалася я.

– Ворону шко-о-о-ода!

Дитина побачила в байці тільки жорстоку несправедливість, біль розчарування, біль утрати ошуканої безневинної жертви.

От вам і теорія рецептивної естетики, конфлікт між очікуванням (наміром, посилом) автора твору та рецепції цього твору читачем. Справді, є над чим порозмірковувати фахівцям...

Однак у моїй репліці в колонці «Актуальне» на сайті видавництва «Грані-Т» йшлося не про рецепцію мого твору, а про сприйняття дитиною-підлітком трагедії та величі людини, яка віддала своє життя за інших.

Я дуже вдячна пані Тетяні за паралель із Янушем Корчаком, доля, життєвий вибір і життєва мотивація якого так зближують його з отцем Омеляном Ковчем.

Мене також не залишила байдужою Марсем із твору Марини Аромштам, щоденниковий запис якої процитувала пані Тетяна, бажаючи показати людську реакцію на страшну смерть у газовій камері. Це розпачливий (так, екзестенційний!) протест проти смерті, незгода з утратою, пекучий біль. Такий сильний, коли у відчаї кричиш у небеса: «Навіщо, Боже? Як усе це могло статися, якщо Ти є ?!» У процитованих словах Марсем, якщо хочете, і богозаперечення Сартра, і самогубство Цвейґа та безліч інших трагічних відповідей на звірства, антилюдскість і жахіття обставин, що породили концтабори, газові камери та помістили туди навіть дітей!

Однак чи у словах цієї героїні присутній сумнів: навіщо Корчак пішов із дітьми в газову камеру? Хіба дітям стало від цього легше?

Взагалі, скільки відповідей може бути на це запитання: чи легше стало тим дітям, коли їхній учитель розділив із ними смерть? Або ж: чи легше стало нацистським в’язням, коли з ними залишився отець Омелян Ковч?

Мені здається, що існують запитання (виклики), відповіді на які неможливо поділити на правильні і неправильні, а тим більше на «правильні» чи «неправильні». Є запитання, коли відповідь, реакція – лише похилена голова, скорботна німота, душевний щем, розчахнуті очі. Це відповідь, продиктована співчутливим, вразливим серцем. Вона не просто правильна, вона єдино можлива, якщо всередині людини працює механізм, який відповідає за ці почуття.

Я не можу уявити собі Януша Корчака, який, погодившись на допомогу друзів, вийшов із табору, залишивши там своїх дітей. Відгукніться, хто може? Для чого ж тоді пропонувати дивитися на ситуацію під «різними кутами»?

Психологія чотирнадцятирічного підлітка, бунтаря в усіх своїх проявах, не є для мене «таємницею за сімома печатями» (хоча б тому, що я добре пам’ятаю цей непростий період мого власного життя). Згодна, в ньому присутня часто навіть не парадоксальність мислення, а бажання парадоксально мислити, парадоксально висловлюватися, не декларуючи свою позицію, а радше демонструючи позу. Але мій герой говорив щиро, без виклику і хвилювання. Так, без цинізму, без бузувірства, але дуже і дуже раціонально. Саме раціонально він оцінив шанси Гаррі Поттера у боротьбі з Волдемортом та результативність зусиль цього героя, на відміну від отця Омеляна Ковча, у вчинку якого зважений погляд підлітка не розгледів ані мотивації, ані результату. Я побачила за таким мисленням ще зовсім юної людини дух нашого часу? Холодний дух.

І ще про винуватих. На запитання пані Тетяни: «Але в чому завинила та дитина, яка не бачить доцільності у смерті?», попрошу тільки процитувати рядки з мого допису, де йдеться про вину дитини і де стверджується доцільність смерті. Я зверталася до дорослих: батьків, письменників, до себе самої, врешті-решт. Що робити нам, щоб відповіді (у широкому сенсі цього слова) наших дітей на життя (не на твори, яких вони, можливо, ніколи й не прочитають) були продиктовані серцем? Я не заперечую нічийого права мислити, ані висловлювати свої думки. Однак, пам’ятаєте: «з повноти серця говорять вуста»? Тож хто має подбати про це серце – розгубленого, недосвідченого підлітка, ще не дорослого, але вже й не цілком дитини? Ні, не для того, щоб він колись повторив чийсь героїчний, самовідданий учинок, але принаймні для того, щоб міг відчути, побачити його високу мотивацію та його безцінний результат.

 

Марина Павленко: «Поняття про героя і героїзм, викувані в радянську епоху, сьогодні потребують серйозного переосмислення»
 

Марина Павленко
письменник, науковець, педагог 

Пригадую, школярками, ми з подружкою обговорювали подвиги щойно прочитаної «Молодої гвардії». «Ти б змогла?» — запитала вона мене. Я чесно відповіла, що не знаю. Хоч дуже захоплювалась мужністю героїв роману. «А я б змогла!» — без тіні сумніву запевнила подружка. Я думаю, вона була щирою, адже розмова була тільки між нами. Я дуже поважала її сміливість, але, перепитуючи себе подумки знову і знову, так і не спромоглась на однозначну ствердну відповідь...

Вчинок Януша Корчака мені ближчий, бо там були задіяні діти. Як мама і як екс-вчителька початкових класів, я, мабуть, не бачила б інших варіантів і для себе.

Натомість ніколи не розуміла жертовності персонажа, коли йшлося про порятунок всього лише майна — хай і державного.

Взагалі, поняття про героя і героїзм, викувані в радянську епоху, сьогодні таки потребують серйозного переосмислення. ЖИТИ заради ідеї, а не помирати — для мене значно прийнятніший постулат. В тім числі і в літературі, надто ж — в українській (сам тільки державний гімн чого вартий!), де так багато смертей-поразок і так мало життєствердних надихаючих перемог.

 

Іван Андрусяк: «Справжньою цінністю в будь-якій системі координат є людяність» 

Іван Андрусяк
письменник, літературний редактор
видавництва «Грані-Т»

Очевидно, що жертовність далеко не завжди є цінністю. Так само, як далеко не завжди є цінністю успішність. Зрештою, як буває успіх жертви, так само буває і жертва успішності. І це не філологічна казуїстика, а різні системи етичних координат, між якими людина – тим паче молода людина, максималіст – легко може загубитися, не маючи справжніх цінностей.

А справжньою цінністю в будь-якій системі координат – чи традиційній, до якої схиляється Наталія Пуряєва (і яка, відверто скажу, близька й мені), а чи ліберальній, яку воліє сповідувати Тетяна Мельник (і до якої особисто я ставлюся скептично; не до Тані, ясна річ, а до системи) – є людяність.

Людяність – це, власне кажучи, здатність думати не лише про себе, а про тих, хто довкола. Вона – не героїзм, а цілком природна річ, яку ми – батьки, письменники, вчителі – мусимо прищеплювати дітям. Мусимо бодай тому, що антонім до людяності – цинізм. А від цинізму дуже близько до падлюцтва, катастрофічно близько…

Чи падлюка може бути жертовним? Певно ж, ні. А успішним? Очевидно, що так – прикладів бодай із сучасного політикуму більше ніж достатньо…

А героїзм – штука відносна. Чи мислив Омелян Ковч себе героєм? Певен, що ні. Чи мислив він себе жертовним? Певен, що ні. Він просто робив те, що випливало з людяності. І давала йому сил чинити саме так, а не інакше, – віра.

Звісно, якби він був, скажімо, розвідником, то – в системі, яка тримається на обмані й критерієм ефективності якої є успішність виконання завдання, – мав би право на цинізм. Себто, міг пообіцяти в обмін на свободу те, чого вимагав ворог, – і, отримавши цю свободу, продовжити виконання свого завдання вже в умовах конспірації.

Але ж він був священиком – і йому ніхто не ставив завдань, – він просто жив суголосно зі своєю вірою й людяністю.

Кожен сам обирає для себе систему координат, у якій йому жити. Йому жити, а не комусь іншому. І якщо в обраній системі не передбачено таких засадничих цінностей, як людяність і віра, то кепсько в ній буде передовсім йому ж самому.

Якщо Ви теж маєте свою точку зору із цього приводу або хочете запропонувати іншу тему для обговорення в рубриці «Граней-Т» «Актуальне», надсилайте свої коментарі й авторські колонки на адресу press_grani@ukr.net


  • Новини

  • Наталія Пуряєва: «Всі мої герої – максималісти-романтики»

    Нещодавно популярна серія видавництва «Грані-Т» «Життя видатних дітей» поповнилася книжкою Наталії Пуряєвої про Омеляна Ковча, Івана Павла ІІ, Олександра Меня, Далай-ламу ХІV та Валерія Марченка. Всіх героїв цієї книжки, на переконання авторки, об’єднує жива віра в Бога, внутрішня «настанова жити згідно з Божими заповідями, насамперед заповідями любові». В інтерв’ю «Граням-Т» Наталія Пуряєва розповіла про джерела, з яких вона брала матеріал для оповідань, героїв свого дитинства, відповідальність дитини до самої себе і наступну книжку – про дитинство видатних дітей видатних батьків.

themesthemes/3123