Скоро-скоро завершиться другий рік мого персонального експерименту: домашня освіта для старшої дочки. Втім, уже перечитуючи перше речення, хочу виправити: сама би я ніколи не наважилася, не маючи за плечима гурту однодумців.

А почалося все класично: Іванці 6 років, пора вчитися. Де? У найкращій в околиці – за мамським рейтинґом – школі? Та хай йому грець! Років із десять минуло після її закінчення, і лише тоді вона перестала з’являтися мені в нічних кошмарах. Щось ближче і скромніше? Іванка вже читала товсті книжки, розв’язувала приклади з цифрами в межах ста, але ніде нам не дозволили поставитися до відвідування уроків вибірково: «положено – значить, положено». Пригадую, як сама в дитинстві нудилася на уроках у молодшій школі, не знаходячи там нічого цікавого для себе.

І ось дізнаюся, що на околиці Києва (приватний сектор Берківці) наші друзі влаштовують удома приватну школу… І ми ризикнули. Державна освіта – екстерном, відвідування Беркошколи – двічі на тиждень, решта – заняття вдома зі мною. Плюс – музична школа, курси англійської, акробатика.

…Перший рік позаду, наші три школярики – Іванка, Федько і Маша – успішно поскладали екстерном шкільну програму. Від навчання – за вуха не відірвеш, пропуск школи – трагедія, діти стали спостережливі, мислять нестандартно, зацікавлені, уважні, виспані й не перевтомлені. Вивчали, крім звичних математики-укрмови-англійської, історію, географію, історію мистецтв, досліджували родове дерево і робили фізичні експерименти, ліпили з глини і багато малювали, протягом року виготовили «Бабетку» – абетку, на кожну літеру якої діти самі або з батьками придумували віршики, клеїли колажі, а матеріалом були всі речі, які їх оточували в Берківцях. На «П» – пічка (опалення ж пічне), на «Ф» – фільми, які вечорами всі гуртом переглядали за допомогою проектора, «Б» – Берковецьке братство. Хто викладає? Самі батьки та їхні друзі. Я, до прикладу, відповідаю за українську мову. «Це школа, в якій учителів більше, аніж учнів», – сказала Марійка Хіміч про Беркошко.

…І ось другий клас. Нам уже не страшно, адже перший рік вдався, ми вже маємо певний досвід. Але й перше гарячкове натхнення минає. Що не кажи, а домашня освіта потребує значно більшої залученості і відповідальності батьків. Часом, коли менша дочка хворіє, а вдома робити-не-переробити справ, то, буває, зітхаєш за легшим шляхом: відвів дитя до школи і не переймаєшся, чим воно там зайняте.

Здавалося б, розклад налагоджено ще в першому класі, – але життя змінюється, і ось ми вже вчимося у Беркошколі тричі на тиждень (четвер-субота від ранку і до 19-ї), а все одно ще стільки би хотілося дітям дати. Ось до нас приходять по суботах інші дітки, зі звичайних шкіл. Ось ми з подивом виявляємо на Дорогожичах аналогічну домашню школу – і знайомимося, обмінюємося досвідом. Виявляється, таких, як ми, багато! Особливо якщо зазирнути в інтернет – цілі спільноти хоумскулерів («домашньоучнів»?). Ось моя сім’я дозріває до переїзду в Берківці – тепер усе інакше, нам не доводиться їздити через усе місто, а діти мають постійну різновікову компанію, в якій семеро зовсім малявок, троє другокласників, трохи старший хлопчик – і багато неймовірних, захоплених своєю справою, дорослих. Ось до пізньої ночі активні «педагогічні наради» дорослих: намагаємося викладати в ігровій формі, подаючи спершу матеріал, щоб діти із нього зробили свої висновки, і лише потім називаємо термінологію. Якщо у нас будуть помилки (а вони, безперечно, будуть – я реаліст), то принаймні діти бачать натхненних дорослих, яким страх як цікаво викладати.

А як же реальне життя, колектив? Ну, по-перше, тут діти й перебувають у постійному спілкуванні – і зі старшими, і з меншими, і гуртки, і друзі (як на мене, це і є традиційне виховання – хто раніше на сільській вулиці виокремлював із загальної компанії двадцятеро-тридцятеро однолітків? Моделлю спілкування завжди була родина, в якій старші опікуються молодшими, передаючи їм знання про світ). Реальна вулиця із жорстокими і примітивними мультиками, тупими стрілялками? Безперечно, діти з цим зіткнуться, – але вже, сподіваюся, маючи інший світогляд і близьких за духом друзів.

Звісно, щоразу напрочуд складно пояснювати, чим ми займаємося, – особливо випадковим знайомим, які стандартно питають: до якого класу ходиш? У школі вчителька добра? Не втомлюєшся? Іванка зазвичай каже, що в неї «приватна школа», іноді додає: «Я на екстернаті». А у відповідь – подивування і нерозуміння, бо ж іти звичним шляхом «садочок-школа-робота-пенсія» простіше.

Але дітям, які люблять думати, вчитися, читати, творити, – їм завжди доведеться трохи протистояти загальній тенденції. А що на початку їхнього життя школа нагадувала радісну добру казку – то чи не стане це імпульсом, щоб продовжувати власний розвиток і надалі? Питання відкрите. Принаймні жоден із наших беркошколяриків не втратив природного подивування світом і потягу до знань. А ось із багатьма їхніми ровесниками у звичайних школах за рік чи два, на жаль, таке трапилося.

 

Олеся Мамчич, поетка

Сайт Беркошколи: sites.google.com/site/berkoschool/


  • Новини

  • Які вони – сучасні підлітки?

    Це незмінно: завжди знаходяться дорослі, які, скрушно зітхаючи, говорять, що сучасна молодь гірша, невихованіша і неосвіченіша, ніж були вони в такому віці. Подібні зітхання доводиться чути так часто, що іноді думаєш: чи не з тієї це «серії», що й, скажімо, зітхання за радянським минулим (а разом з ним – і за радянськими продуктами, цінами, рівнем читання книжок тощо). Завжди будуть люди, чий зір і думки спрямовані назад, і саме там – позаду – їм усе видаватиметься радісним і всипаним трояндовими пелюстками. Небезпечніше, коли подібні зітхання чуєш від людини, яка для цієї молоді пише. Нещодавно в інтерв’ю «Казкарці» письменник Валентин Бердт назвав сучасних підлітків «нещасними й украй замордованими школою, виснаженими недосяжними мріями, реалізація яких залежить від батьківського гаманця, а не від власних зусиль у навчанні – це якщо коротко». «А взагалі, це прекрасні діти, яким потрібні не менш прекрасніші вчителі в широкому сенсі цього слова, – додає автор. – І хочеться вірити, що хороші книжки стануть у нагоді, коли виникне потреба в моральних орієнтирах ». Чи все так погано у світі сучасних українських підлітків? «Грані-Т» звернулися із цим запитанням до письменників, які пишуть для дітей і, зокрема, – для підлітків.

  • Які зауваження у Вас є із приводу шкільної програми з літератури?

    Претензії до викладання літератури в українських школах мають усі: і вчителі, яким доводиться розповідати на уроках про сучасну літературу, якої зазвичай вони й у вічі не бачили; і школярі, які після закінчення школи воліють читати все що завгодно, тільки не твори українських авторів; і чиновники з профільних міністерств і департаментів, яким постійно ввижається щось загрозливе в текстах класиків і яким спокійніше б спалося, якби взагалі не було в школах таких небезпечних предметів, як література й історія; і самі письменники, які іноді просто забороняють включати їхні твори до шкільної програми. Мають свої суб’єктивні зауваги з цього дражливого приводу й автори «Граней-Т».

  • Казкотерапія та гармонійний розвиток вашої дитини

    Не дарма М. Реріх називав казку «шифром людської душі», а Кларіса Пінкола Естес зазначала: «У казках є засоби, які можуть виправити чи відродити будь-яку втрачену душевну пружину». Адже саме казка в тій чи іншій формі супроводжує людину впродовж усього життя, допомагає її успішній соціалізації і ефективному засвоєнню життєвих уроків. Казкотерапевт Катерина Єгорушкіна ексклюзивно для читачів «Граней-Т» розповідає про лікувальні властивості казок.

  • «Книготерапія» - серія не лише для дітей, а й їхніх батьків

    Нещодавно у видавництві «Грані-Т» вийшла друком перша книга із нової серії «Книготерапія». Мета серії – не лише порадувати малечу цікавими історіями, а й допомогти батькам порадами кваліфікованих лікарів та психологів. Окрім того, видавництво «Грані-Т» у неділю, 15 травня, провело першу із низки зустрічей-семінарів для діток під керівництвом Катерини Єгорушкіної, казкотерапевта-практика.

themesthemes/3118