Завдяки дітям іноді щастить дивитися на світ очима різних істот – ящірок, комах, ведмедів, сніжинок, бруньок і вітру. Тому, читаючи про ведмедів чи мумі-тролів, що засинають до весни, лише дитина може запропонувати цілком серйозно отак проти ночі: «А давай і ми сьогодні заснемо, а коли прокинемося – то вже весна!». А потім, по хвилині глибокої задуми, додати: «Тільки для цього нам треба поїхати в наш будиночок у селі».

Будиночок у снігах за містом – то майже маяк. Точка, в якій невидимо перетинаються траєкторії наших думок. Навіть випустивши його з поля зору на якийсь час, іншим разом, думаючи про людей чи якусь роботу, несподівано, краєм думки торкаєшся тих стін. Уявляється, що там зараз у ньому всередині: що павукам ніхто не заважає займати нові закутки, але холод, мабуть, розігнав їх по шпаринах; що стіни зсередини мають той самий колір, що і влітку, але щось не так, бо вони холодні; що мерзнуть навіть книжки у шафі, іграшки й посуд, і, щоб їх нагріти, треба було б там жити й палити грубу двічі на день, як це робили колись його старі пожильці. Все уявляється так до найменшої деталі чітко, що вже майже чути шоколадний запах із буфета, запах бабусиної хустки з морозу, ще трохи – і вона нагодує тебе вечерею… Аж ось розумієш, що ти насправді не там, а знову про нього думаєш, поки натовп у метро виносить тебе до ескалатора.

Кожен із нас, міських мешканців, залишив за містом якийсь острів літа, дачну будівлю, стару сільську хату чи просто гостинний дім своїх друзів, де й бувати доводилося раз чи двічі. І навіть той, у кого ніколи не було нічого цього, завдяки Великому Снігові ловить у собі відчуття, що маленький, теплий і затишний дім чекає і, може, мерзне.

Ми – заручники континентальної смуги, наш рік так чітко поділено на час теплий і час холодний, що складно буває зібратися й переїхати до котрогось із них остаточно. Тому якоюсь своєю частиною ми залишаємось в літі, й нам не вдається, як іншим мешканцям цього світу, відлетіти на півроку чи солодко заснути у надійно теплому місці. Нас швидко розбудить настрій їхати відкидати сніг. Будиночок у снігах за містом – наш неспокій за спокоєм.

Бо найбільші дива відбуваються всередині нас самих. Наприклад, завдяки пам’яті. Вона перетворює місця, у яких ми були щасливими, на особливі. Надто ті місця, у яких ми виростали. В них ніколи не закінчуються літо, дитинство і ніколи не помирають рідні. Вже кілька років по дідовій смерті я ловлю в собі зимове бажання написати йому листа, уявляючи, що наш будиночок у снігах за містом кахикає його голосом і з димаря валить у небо дим, що дідові пальці радіють, розгортаючи складений учетверо аркуш. Та зрозуміло, що той лист впаде на дно старої зеленої заметеної снігом скриньки і чекатиме там мене до весни поряд з випадковим горіхом чи скрученим горіховим листком. Я б поклала до конверта малюнок мого сина, на якому – дідів будинок у заметах, немов під ковдрою, спить до весни.

 

Оксана Куценко, поетка


themesthemes/3070