Мені пощастило. У моєму житті було і є багато любові. Вона має чимало виявів, проявляється в найрізноманітніших формах. Але нині хочеться розповісти про дуже особливий вияв любові – читання книжок уголос. Хто знає, той погодиться – це особливі стосунки, особливий зв’язок між людьми: коли мама читає дитині, хлопець – дівчині, онук – бабусі. Коли читають уголос подружки, сестри чи подружні пари.

Коли читають мені, я відчуваю, як усередині з’являється маленьке особисте сонечко, яке з кожною хвилиною росте, росте і зрештою заповнює теплом і світлом усю мене – так мені добре й затишно в ці хвилини. У дитинстві таке сонце всередині з’являлося завдяки мамі. Це була прекрасна пора. Одні з найприємніших моїх дитячих спогадів. Ми з братом лягали у свої ліжка. Він – старший за мене – у ліжко, над яким висіла величезна географічна карта світу, а я – у ліжко, сховане від місячного сяйва за шафою, у «нірку». А тоді заходила мама, не знімаючи фартуха (бо мала після роботи доробити на кухні безліч хатніх справ), сідала між нашими ліжками й читала. Читала вона нам багато різних книжок, але мені особливо запам’яталося про «Чарівника Смарагдового міста» Олександра Волкова. Напевне, тому, що тоді я ще сама не дуже добре читала (а може, ще взагалі не читала), а спокійний і такий рідний (як свій власний, внутрішній) мамин голос вимальовував у моїй уяві всі ці дивовижні пригоди Еллі, Тотошки, Ґудвіна та інших. Ці книжки ми читали по кілька разів: по колу, хаотично, уривками та знову по колу. І щоразу мені здавалося, що це зовсім нові книжки і зовсім нові пригоди. Коли мама вимикала світло й виходила з кімнати, лишивши двері причиненими, щоб тонкий промінь світла з коридору падав до нас у кімнату (я була переконана, що в кутку біля дверей у темряві хтось стоїть), ми з братом розповідали одне одному свої власні казки та історії – і страшні, і смішні.

Коли приходила весна, а за нею літо, ми разом із мамою вибиралися на вихідні на дачу. Тато, як правило, в ці дні працював, тож мама сама пакувала сумки з найнеобхіднішими речами – постільною білизною, їжею, нашим одягом, необхідними для городу приладдям. Сумки були важкі, але мама завжди знаходила місце і для книжки. Їхали ми електричкою. За вікном, як кінокадри, змінювалися заміські пейзажі – поля, ліси, гаї, села та дачні будиночки. А в електричці мама читала нам уголос «Троє в одному човні (як не рахувати собаки)». Слухали її й інші пасажири, що сиділи поруч. Я не все розуміла, але обов’язково реготала чи не найголосніше, коли сміялися мама з Сашком. Хіба так уже й важливо, про що книга, коли у всіх такий чудовий настрій. Від електрички до дачного кооперативу «Троянда» треба було йти ще кілометрів зо сім пішки. Через ліс. Щоб було не так страшно, ми переказували сюжети оповідань Джерома Клапки Джерома, вигадували свої, задавали одне одному питання за темою. А на дачі, зсунувши два ліжка, ми втрьох вкривалися колючою ковдрою і перед сном знову читали. Якщо не книжки, то журнали «Трамвай» і «Веселі картинки». Особливо приємно було лежати під ковдрою і слухати мамин голос, коли за вікном завивав вітер чи бив у шибки дощ.

Або ще спогади. Влітку в бабуні у селі ми з двоюрідною сестрою, набігавшись за день на вулиці, перед сном любили погортати дитячі книжки з казками та журнали. Пам’ятаю, читали одна одній уголос уривки. Сестра читала частіше – бо старша. Якось ми прочитали казку про козака Мамаригу. Пам’ятаю, як дурні, реготали з його імені. Бабуся читала нам уголос рідко – частіше щось розповідала. Часом переповідала історії з життя, інколи казки та оповідки, які їй розповідали ще її батьки. Коли бабуня стала дуже старенькою, вже я читала їй уголос – уривки з газет, листи та листівки від дітей та онуків. Бабуні вже немає, а для мене ті моменти й досі є чимось таким теплим і затишним, особливою душевною близькістю.

Те, що читання вголос є виявом довіри та любові, що воно зближує та руйнує всі внутрішні бар’єри між людьми, я зрозуміла, коли вперше не на жарт закохалася. Це було вже давненько. Однієї холодної зими я по вуха закохалася у прекрасного львівського хлопця Володю. Нині він та його дружина – добрі друзі нашої з чоловіком родини. Це був період першої неохопно великої любові – емоційно наповненої і неповторної. Стосунки з Володею відкрили для мене багато нового: музику Земфіри, бануш із сиром і червоним перцем, купання на Водохреща. А ще – читання вголос книжок. Читали ми «Мумі-тролів» Туве Янссон. І можу з упевненістю сказати: за відчуттям ніжності, спокою та тихої радості (принаймні для мене) читання упівголоса книжок не поступалося обіймам та поцілункам. Зараз Володя читає вголос книжки своїй дружині та маленькому синочку. А мені читає мій чоловік. І я хочу, щоб він читав мені завжди, щоб ніколи на моє прохання почитати вголос не сказав мені: «Що за дурниці, не маленька – сама собі почитаєш». І не лише він, а й інші дорогі мені люди. Я упевнена: любляча людина ніколи так не скаже. Вона розкриє книгу і читатиме – бо це зовсім не важко, ба більше – це ще один спосіб розповісти про свою любов. І я теж читатиму.

 

Марія Семенченко,
журналіст газети «День»


themesthemes/3054