Щоразу, коли я бурчу на чоловіка за його лінькуватість або байдужне ставлення до серйозних, на мою думку, речей, він захищається найвагомішим аргументом чоловіків: «Ми, дорослі, – теж діти». І це справді так.

Чоловіки це демонструють яскравіше і частіше. Жінка, коли стає матір’ю, вгрузає в іншу «дорослість», свідомішу, яку ще називають батьківством, а точніше – материнством. Майже чотири роки тому я відчула це перетворення, яке триває досі. Матір’ю чи батьком не стають у ту мить, коли на світ з’являється дитинка. Це тривалий процес, який спонукає до творчості й роздумів.

Останнім часом почуваюся мовби в паралельних світах: один спрямований у дитинство, інший – у дорослість. Враження таке, наче стоїш на роздоріжжі й не знаєш, куди тобі краще вирушити – в серйозне доросле чи дитяче безтурботне життя.

Незважаючи на вік і відповідальний статус дружини та мами, дитинство досі час від часу вихлюпує з моєї душі. Я залишаюсь Настунею, маленьким дівчам і татусевою донею або просто Пупсиком, як називає мене лише тато.

У вихідні приїжджаю до батьків у гості й мимоволі занурююсь у маляцтво. Йду вулицею, а мене впізнають якісь невідомі люди – і не тому, що я Анастасія, яка працює там-то чи живе десь отам, а тому що я донька Михайла, який працює і живе тут, – передають йому вітання, питаються про його справи. Виявляється, що я, доросла людина, є часточкою іншого світу, про який навіть не замислююся, доки не потраплю в його володіння. Саме там я відчуваю себе малявкою, у якої за спиною підтримка батьків і родинний затишок старенького будиночку за містом. І поки живі мої батьки, я залишатимуся дівчам-Пупсиком із тонесенькими кісками – такою, як на чорно-білих світлинах.

І ось приїжджаю додому, а тут на мене чекає півтора мужчини: чоловік і чотирирічний синочок, ну майже чоловік :) Іноді мені здається, що ніякі вони не мужчини, а насправді чекають на мене півтора хлопчаки: синочок Ваня і тридцятирічний Кирило – той іще капосник, хоча вже й тато. Повертаюся, посміхаюсь і вже не бурчу, бо сама здитиніла, поки була у своїх батьків.

Зі світу дитинства занурююсь у дорослість, серйозність – і зовсім протилежні, але дотичні роздуми. А що, якби в мене було не півтора синочка, а більше? А може, не лише синочки, а ще й донечка? Чи вистачить на всіх мене – моєї уваги, любові, натхнення, усмішок і обіймів? І раптом згадую батьків, потім їхніх батьків – і розумію очевидне: батьківську любов неможливо розділити, вона лише множиться. На всіх і на все! Любов помножена на суголосся дитячого сміху, на посмішки і тепло батьківських обіймів, на розчарування й зачарування від новорічних див, на ніжність і підтримку дитячих рученят після робочого дня. Хоча маю лише півтора синочка і чотири чоловічі руки, що міцно обіймають перед сном, але впевнена, що такого щастя багато не буває.

 

Анатасія Музиченко


themesthemes/3014