Про постмодернізм

Для мене постмодернізм (точніше, пост-постмодернізм) не є окремим напрямком в літературі. Це винятково такі фінтіклюшки, окраса самої оповіді, спосіб розважити того читача, який може читати текст уважніше за рахунок знання контексту. В «Хрустальній свинофермі» є багато цитат із кіно, але знову ж таки – це кіно, яке я дивлюся. Тому я не знаю, наскільки ці цитати будуть відчитані іншими людьми. З тих рецензій, які були написані, лише один критик помітив у фіналі одну цитату, хоча то була не цитата, а справжнісінький плагіат.

Про шахи (знову)

Шахи, на мою думку, не просто гра. Їх можна розглядати як ідеальну модель світобудови і взаємин між добром і злом. З одного боку, це модель дуже проста, з іншого – страшенно універсальна – через сам простір шахової дошки, шахові фігури. Шахи чимось дуже нагадують карти таро, які використовуються для передбачення долі. Можна багато аналогій проводити. Врешті, походження шахів не менш туманне і давнє, ніж у карт таро. Єдине – карти таро й досі використовуються для ворожіння, а шахи перетворилися на гру, навіть на спортивну гру. Але мені здається, що це такий випадковий вибрик долі, бо все могло би бути інакше. Могли би бути чемпіонати світу з таро, а шахи використовували б для того, щоб ворожка сиділа в телевізорі й говорила: «Ти – тура, тобі завтра на голову впаде цеглина, заплати три гривні, подзвони мені ще раз, щоб отримати кращий прогноз».

Про викладання

Я викладач фальшивий. Кілька разів навіть отримував гроші за лекції, які читав студентам, хоча лекції були такого плану, коли я приходив і розказував якісь байки. Спершу думав, що це аморально і що я повинен розповідати студентам про речі, які мають практичну цінність, які можна використати для фахового вдосконалення. Але потім зрозумів, що таких шарамижників у нас насправді дуже багато, і деякі навіть працюють «на ста́вках». Я довідався нещодавно, що Микола Вересень щось викладає в «кульку» (Київський національний університет культури і мистецтв. – Ред.), якусь майстерність. І я прекрасно собі уявляю його лекції; напевно, за це він і полюбив «кульок» – бо там можна прийти і мило поспілкуватися зі студентами. Я серйозно думаю про це: може, мені піти у викладачі?

Про критику і критиків

Я «критик» в лапках. Колись багато писав рецензій – у ту сиву давнину в Україні виходило багато літературних часописів, були навіть видання лише з рецензіями. Для мене то була можливість писати авторські тексти, часом есеїстичні, не так про книжку, як про емоції, спричинені цією книжкою.

Для мене критика завжди була автономним художнім жанром, який нічим не відрізняється від новели чи есе. А книжка – це передовсім привід про щось поговорити. В мене були рецензії, де із книжкою текст пов’язувала лише її назва. Мене не цікавить оцінювання книжки – гарна вона чи погана. А сьогодні ця функція взагалі не потрібна: критика не повинна нічого розжовувати, тлумачити, це повний абсурд. Критика також не може виконувати дорадчу функцію. Сьогодні є соціальні мережі, і людина, яка хоче читати, обирає книжку не тому, що якийсь баран написав, що це класна книжка. Вона обирає книжку тому, що її читають друзі, середовище. Мошков (засновник «Бібліотеки Максима Мошкова» в рунеті.Ред.) узагалі говорив, що йому не важливі рецензії, відгуки, рекомендації, його цікавить лише кількість лінків. Тобто сьогодні працюють інші механізми вибору текстів для читання, і роль критики стала дуже сумнівною. Можливо, вона просто віджила себе і її має замінити щось нове, адекватне до нової реальності – твіттер-критика? Інтерактивність і мультимедійність сучасного тексту вимагають відповідної реакції від критики. Ясно, що коли 50-річний ретроград береться писати про сучасну книжку з позиції академізму, це просто поєднання різних світів, які між собою не контачать.

Я насправді дуже прозаїчна істота, пишу рецензії через те, що за них платять гонорари. Так склалося, що я все життя щось пишу і за рахунок цього існую, в мене немає інших джерел заробітку й іншого фаху. Торгівля текстами – заняття, звісно, богохульне, але думаю, мені скостять на тому світі термін за кілька добрих і світлих текстів.

Про множинність прочитань

Книжку взагалі неможливо правильно прочитати, книжка не є об’єктивною реальністю – вона існує в кожному окремому прочитанні. Збігаються лише назва книжки й ім’я автора, а прочитання у кожного своє. В Біблії озвучені начебто всі очевидні речі, але Біблія є причиною багатьох світових конфліктів, бо, виявляється, і Біблію можна прочитати по-різному.

Найдивовижніше вийшло з Кораном – книжкою, в якій немає жодної ідеї насильства, але завдяки різному прочитанню Корану з’явилися різні фундаменталістські й терористичні угрупування. Вони так прочитують Коран, що всіх невірних потрібно знищувати.

Тому я не розумію, для чого забороняють книжки, бо ж навіть якусь насильницьку порнографічну книжку людина може прочитати з найпозитивнішими для неї наслідками, а з іншого боку людина може прочитати сестер Бронте – й піти повіситися.

Тому в рецензії я можу зважати лише на те, чи цікаве мені прочитання цією людиною цієї книжки, чи воно мене не зачіпає. В рецензії важливі тільки емоції, а всі ці смислові галюцинації, які властиві критикам, мало кому цікаві.

Про читання книжок Бриниха

Я пишу розважальну літературу, бо не є автором, який пише для вічності. Не хочу мати з нею жодних взаємин у книжковій формі. Мені достатньо написати книжку, яка може розрадити читача і підштовхнути до якихось своїх думок і переживань. Мені цікавий такий пошук співрозмовника через книжку. Я не ставлю для себе великих завдань.

Про телебачення

Я попрацював на телебаченні в усіх мислимих і немислимих іпостасях. Устиг попрацювати на семи телеканалах, тому я його добре знаю зсередини. Це дуже руйнівне середовище для особистості. Те телебачення, яке 10-20 років тому намагалося виконувати якісь інші функції, крім розважальної, мертве. Сучасне ж телебачення винятково розважальне. Але для мене телебачення як розвага не дуже цікаве, не розумію, як можна розважатися, сидячи перед телевізором. З одного боку, це суспільство, про яке писав Рей Бредбері, – люди живуть у телевізійному просторі, телебачення стало якимсь щоденним довбаним ритуалом. Але це стосується більше старшого покоління, бо у нинішньої молоді інший ритуал – соціальні мережі або інстаґрам якийсь. Людина – наркоман за своєю природою. Для мого покоління природно було бути алкоголіком, для нового покоління природніше бути з планшетом і соціальною мережею, але все це форми залежності. Залежність завжди психологічна, тому не важливо, який вигляд має ця залежність – алкоголь, барбітура чи фейсбук. Позбутися всіх цих залежностей так само важко. В колі цих залежностей телебачення вже трохи застаріло. Найгірше те, що телебачення відбиває бажання читати і взагалі якось знецінює читання, за це його, мабуть, найбільше варто ненавидіти. 

Про жіночі романи

Ви були би здивовані, якби дізналися, що величезна кількість любовних жіночих романів, які можна купити десь на Петрівці й на обкладинці яких стоїть ім’я якоїсь Марти-С’юзан-Анетт, написана вусатими і бородатими миршавими дідками-хрінками, які все це строчать десь на Теремках або Троєщині. Мені теж пропонували стати якоюсь Даніеллою, бо окремі вітчизняні видавці вже зрозуміли, що дешевше не купувати права за кордоном, а самим продукувати подібне чтиво.

Про фройдизм

Прочитавши Фройда, Юнґа і Фромма, думаю, що банан все ж може бути просто бананом. Фройдизм теж начебто залишає шанс банану бути бананом, але десь у підсвідомості це все одно буде не банан. І в цьому є велика помилка фройдизму як універсальної теорії. Це дуже раціональний і легкий шлях, коли все людське життя можна пояснити через секс – духовні пошуки, схильність до творчості, кар’єризм. Більшою мірою так, якщо це стосується періоду становлення особистості. Але це не універсальне пояснення, є дуже багато винятків, коли ця теорія дає хибні трактування.

Про зомбі-суспільство

Із нас щодня плекають зомбі – через телебачення, легкість отримання грошової позики… Людина обростає цими зобов’язаннями, вона всім щось винна і вимушена через це ув’язнення планувати своє майбутнє на двадцять років наперед. Державі не вигідно, щоб ми жили одним днем, бо ж не буде можливості так цивілізовано нас грабувати. Це класична модель цивілізації зомбі. Хоча в інших, цивілізованих країнах теж роблять із людини раба системи й корпорації, але це хитріше замасковано. В нас тупіший уряд і, відповідно, тупіші методи зомбування.

Про кінець світу

Як на мене, це річ дуже індивідуальна. Кінець світу в кожному випадку відбувається автономно. Мені більше подобається персоніфікована ідея кінця світу. Навряд чи це буде час Ч чи час П, коли небо впаде на землю, як показують у різних фільмах-катастрофах. Це було б занадто милостиво до людей. Усе має бути жорстокіше, повільніше й для кожного окремо. Можливо, людина переживає апокаліпсис протягом свого життя, можливо, він чекає на неї після життя. Про ці речі цікаво міркувати, так само, як цікаво всім думати про смерть: чи є там світло, чи є тунель? Мені важко зрозуміти людей, які думають, що вони після смерті вмирають остаточно, і так само важко зрозуміти жіночок, які скуповують макарони перед кінцем світу. Останні дві тисячі років людство постійно перебуває у стані підготовки до кінця світу. Воно схильне до християнської версії кінця світу, коли всі очікують, що апокаліпсис буде певним шоу – масштабним, грандіозним, із раптовим настанням справедливості для всіх. Кінець світу оголошувався вже сто разів різними релігійними угрупованнями і фанатиками. 666-й рік уся Євопа зустрічала як кінець світу, бо всі переживали страшну епідемію чуми. Або інша модель кінця світу в південноамериканському Джонстауні в 1978 році. Це історія секти «Храм народів» з американського Індіанополісу, яку очолив схильний до комуністичних ідей пастор Джонс. Була така собі американська комуна, і там бродили всі ці ідеї хіпі й бітників. Мир, добро й любов, – але через симпатії до комуністів Джонса змусили еміґрувати до Південної Америки, де він заснував невеличку державу. Одного дня Джонс збирає комуну і вмовляє всіх учинити самогубство. Дев’ятсот із гаком людей тоді синхронно пішли з життя. І ще ніхто не чув ні про які нейролінґвістичні технології! Тобто одна людина спричинилася до кінця світу для цілої тисячі людей. Чим це не кінець світу? І хіба не було кінцем світу цунамі в Індійському океані 2004 року, коли загинуло понад сто тисяч людей? Я недавно про це згадав, коли читав про парадокси нашої пам’яті. Загинуло стільки людей, але це якось стерлося з пам’яті. Хіба це був не кінець світу?

 Записала Тетяна Терен

 

 


  • Новини

  • «Грані-Т» і Михайло Бриних запрошують поекспериментувати – і задуматися…

    Література має право на експеримент. Ба більше: література має обов’язок експериментувати, шукати все нових способів творчого самовираження. Зріла й самодостатня література (а всім нам хочеться, щоб українська була саме такою) експериментів не боїться, а завжди знаходить для них доречні час, місце й можливість.

themesthemes/2990