Кругообіг слів у суспільстві з точки зору науковця: мова – художній твір – словник – мова. Отже, словник – мірило справжності слова? У моєму шкільному дитинстві так і було, і вчителі саме так перевіряли наші твори. Та й редактори подеколи силкувалися мовний світ письменника втиснути в прокрустове ложе словника.

На жаль, і зараз словник мусить бути для письменника прокрустовим ложем (і слава Богу, що письменник керується не словником, а власним мовним чуттям). І нема тут ніякої змови науковців проти митців – це засадничо виправданий крок: добре «проціджувати» слова, які потрапляють до словозбірень. Здоровий глузд підказує, що всі існуючі слова зафіксувати в словнику просто неможливо! І тут науковці керуються двома принципами: поширеністю слова та його нормативністю.

Лексикографія за своїм принципом антропоцентрична: мірилом значення слова є людське життя, але ж береться до уваги життя дорослої людини – картина світу сформованої людської особистості. А вона відрізняється від дитячої картини світу! Зрозуміло, що натрапляємо у словнику на лексеми з позначкою «дитяче»: базя, биря (вівця), миня (корова), коко (яйце), моня (молоко) та ін. Ця група лексики репрезентує картину світу наймолодшої вікової групи – дітей, які тільки-но почали опановувати мову. Світ старшої дитини складніший.

Дитина приміряє на дійсність зрозумілу для неї структуру-тріаду: мама, тато, я. Отже, олюднений світ складається з родин (пригадую, як пояснювала мені чотирирічна дочка свої спостереження за птахами, що позліталися на хлібні крихти: ворона – це тато, голубка – мама, а горобенята – діти). Логіка морфології та словотвору дитиною, а вслід за нею і дитячим письменником, використовується послідовно, без винятків, тож вибруньковуються неологізми цілими «родинами»: мухомор, мухомориця, мухоморенята; бабай, бабаїха, бабаята (Іван Андрусяк «М’яке і пухнасте»). Як науковець-лексикограф, я підтримую точку зору, що в дериваційній системі української мови є лакуни, заповнені не фактично, а лише потенційно, тож укладач словника не має права сам уводити до реєстру слова, доки не пересвідчиться в їхній реальності – з допомогою авторитетних писемних джерел. Та шкодую, що в науковців дитячі книжки не мають достатнього авторитету! Інакше було б в академічному тлумачному словнику не тільки мавпеня («Словник української мови», т. 4), а й бегемотеня – як у Юрія Бедрика, Івана Андрусяка та багатьох інших!

Творити слова дитячі письменники вміють, напевно, найкраще з-поміж інших митців, адже їхні неологізми мають прозору етимологію (це вже не до словника, а до словесного запасу мови): кусючка, дідо Ягун, голоднезний, мухоморитися, висовитися; в білій-білій білоті заметілить заметіль; дитинча щокасте, ще й бурундучасте (Іван Андрусяк), радунці, смішкуни, усміхайки, веселятка, колисанці, дрімотулі, спаткунці, соненятка, прокуделитися (куделя – прядиво; у «Словарі української мови» за редакцією Бориса Грінченка є куделитися «куйовдитися, кошлатитися», тож цілком зрозуміла Пантюкова метафора місяць з-за хмар прокуделиться), земноводноНеслухняники» Сергія Пантюка).

Традиційний для дитячої літератури мотив хаосу, мішанини виявляється не лише в концептуальній плутанині («Сміхота», «Знання» Івана Андрусяка), а й словесній; новотвори виникають шляхом метатези у загальновживаних словах: конить скачик по дірбові, сходце сонцить («Веселий крутисловник» Сергія Пантюка). Упорядкування хаосу досягається також словесно: нанизуванням слів, що належать (з погляду дитини) до однієї семантичної групи чи слів-синонімів: каша у горшку, і повидло, і млинці, і куліш на молоці, і перепічка духмяна, і дитина неслухняна; тузають, буцають, деруть, гамселять, грьопають (Іван Андрусяк).

Ну а що відбувається із традиційними образами тварин у дитячій картині світу? Поряд із пухнастими зайчиками і жадібними вовчиками існують чемний вовчик Юрія Бедрика, хижі зайчики Івана Андрусяка та галерея котячих індивідуальностей останнього: Нявчук і Нямчук, Нявченко і Нямченко, Нявко і Нямко, Нявкуся і Нямкуся, Нявчанська і Нямчанська, Нявкун і Нямкун

Відтворюючи дитячу картину світу, сучасні письменники охоче, виклично і з насолодою порушують негласне правило, встановлене літературними критиками – не заримовувати імена. А власне, чому їх не можна римувати?! Дитячий фольклор – колискові пісні, забавлянки, прозивалки рясніють такими рядками:

Піди, котку, у коморку
Та упіймай мишку,
А тоді біжи у хату
Та поколиш Гришку;
А-а, коточок!
Украв у баби клубочок
Да поніс до Галі,
Положив на лаві;
Микита-волокита
Ходе, волочиться –
Робити не хочеться;
Назарко, Назар
Пішов на базар,
Купив порося,
Воно вирвалося («Дитячий фольклор», 1986).

Рима дозволяє дитині по-новому осмислити своє ім’я чи імена знайомих їй людей, індивідуалізувати їх, зрозуміти характер людини через власну назву. Тож із задоволенням бачу продовження цієї традиції:

Тільки бантик невеликий
на вікні від ляльки Віки.
Від ведмедика ж Михася
навіть тирса не знайшлася (Іван Андрусяк);

У свинки Яринки
Були мандаринки (Юрій Бедрик).

…У кругообігу слів у суспільстві є ще одна дуже-дуже важлива ланка – ідіолект (сукупність індивідуальних мовних засобів) письменника. «Не бійтесь заглядати в дитячі книжки!» – закликаю всіх. Лексикографи в книжках, пересіюючи самоцвітні піщинки слів, знайдуть чим поповнити реєстр словників, а діти – зразки словотворчості, а то й просто, замість того, щоб шукати правильні форми в орфографічному словнику, погортають будь-яку книжку серії «Сучасна дитяча поезія» і запам’ятають, що в українській мові слова у звертаннях мають форму кличного відмінка (вуже, небоже; плаксію, розбишако, злюко, нечупаро, павуче)!

 Леся МОВЧУН
кандидат філологічних наук
письменниця


themesthemes/2962