Давно-давно, може, років сто тому, а може, десять, мені до рук потрапив один великий фотоальбом. Він називався «Вигляд Києва з повітряної кулі». Майже всі сторінки цього альбома мені дуже подобалися, особливо фотографія, де були зображені Батиєва гора з Протасовим яром. Несподівано гарно також вдалися на фото Гончарі й Кожум'яки, хоча тоді будинки в цих урочищах були ще старі та занедбані... Та найдовше я розглядала, як це не дивно, барвистий квітковий газон перед палацом «Україна» на цілому альбомному розвороті, присвяченому вулиці Червоноармійській, тепер Великій Васильківській.

На цьому газоні, якщо придивитися пильно, можна було побачити дві темні маленькі постаті, які ніби тікали. І одну більшу, яка наздоганяла ті дві. Після напруженого десятихвилинного дослідження фотографії я дійшла висновку, що маленькі постаті – це два темно-рудих півники, а ота третя – білявий хлопчик.

Це було так незвично, що я пообіцяла собі одного дня знайти цього хлопчика, який бігав за півниками по газонах серед Києва у липні 1988-го, коли над містом літала велика повітряна куля.

Звісно, крім пошуку того хлопчика, в мене були також інші справи, тому я шукала  його не так завзято, як могла б, якби інших справ не було. Час від часу, коли доля закидала мене в район палацу «Україна», я блукала там дворами і забалакувала до бабусь і старших жіночок, намагаючись з'ясувати, чи не пригадують вони хлопчика з півниками і чи не знають, хто він. Зазвичай ніхто не пригадував і не знав. Зате яких тільки пліток я не подізнавалася таким сумнівним способом! (Деякі з цих пліток, до речі, мені зовсім не хотілося б знати)...

І ось через багато років, буквально цими днями мені вдалося-таки довідатися таємницю двох півників.

Отже, було так.

На вулиці Тельмана в багатоповерховому будинку жила собі мама Наталка та хлопчик Валя. Якось навесні Валя, хоч був іще достатньо малим й уповні усвідомлював це, вирішив однак залишити межі двору, де йому дозволялося гуляти самому. Отже, весняний запах волі й радості виманив Валю із двору і повів прямісінько на Володимирський ринок. А оскільки була субота, товари на ринку продавалися незвичні: різне насіння, розсада, саджанці і... курчата!

Валя був хлопчиком хазяйновитим і, треба сказати, мав свій невеликий запас грошей. До того ж, носив його зазвичай при собі: три паперові купюри різного кольору і з різними цифрами. Дядько, який продавав курчат, зауважив, що за ці гроші згоден віддати Валі двох курчаток. Валя погодився і вже за п'ять хвилин ніс двох пташенят додому. У кишенях жовтої куртки.

Мамі Наталці спершу спало на думку обуритися несподіваній появі домашньої птиці у квартирі, а потім вона вирішила: «Валя сам схожий на курча, тож, звісно, йому потрібні курчата». Отак птахи оселилися на кухні маленької квартири у будинку на вулиці Тельмана. У картонній коробці з-під посилки.

Щодня Валя виводив півників гуляти. Хоч як вони виривалися, хлопчик брав птахів на руки і виносив на уже відомий нам газон. Там відпускав, відвертався і рахував: раз-два-три-чотири-п'ять-я-іду-шукать! А тоді кидався ловити...

Так минало хвилин сорок...

Коли ж нарешті обох птахів було схоплено, Валя вирушав додому.

І все б чудово, але за кілька місяців півники помітно подорослішали, і їм стало тіснувато на кухні. Тоді мама переконала Валю відвезти їх до бабусі в село.

Валя як міг відкладав цю хвилину розлуки, але робити було нічого – одного дня він за звичкою зварив півням трохи каші, поклав її у півлітрову банку, взяв птахів під пахви, гукнув маму – і вся компанія рушила на електричку.

В електричці всі пасажири з підозрою зиркали на Валю, але він не зважав. Того дня йому вистачало суму...

Десь між станціями «Мотовилівка» і «Корчі» півники страшенно зголодніли і голосно повідомили про це своєму господарю. Він усе зрозумів і дістав банку. Відкрив кришку – і півні почали дзьобати. Тут треба сказати, що Валя досі тримав своїх птахів під пахвами, тож вони почали дзьобати харч з обох боків – і каша розліталася далеко й високо навсібіч.

– Хлопче, що ти собі дозволяєш? – запитала худа тітонька у великих окулярах, яка сиділа навпроти. – Негайно припини!

Мама Наталка хотіла було заступитися за Валю, але не знайшла слів, тому змовчала.

– Ну що ви! – сказав натомість Валя. – Це ж просто два півники, не судіть їх надто суворо...

Така ось історія. А потім Валя, звісно, виріс, закінчив школу і вступив в університет на спеціальність «біологія». Вивчився – і став науковцем. А тепер-от поїхав у німецьке місто Заабрюкен (сама б не повірила, що таке місто є, якби не перевірила в Інтернеті). Цю історію мені розказала Валина мама Наталка, а я ось зараз сиджу і записую її (історію тобто). А за хвилину надішлю у видавництво «Грані-Т», хай опублікують на сайті, тоді я візьму посилання і надійшлю Валі у Заабрюкен – хай йому стане весело, як мені тоді, коли у фотоальбомі «Вигляд Києва з повітряної кулі» я помітила ці три дивні постаті.

 

Галина Ткачук


themesthemes/2947